Пригоди капітана Врунгеля, стр. 3

Я проклав курс, здав командування Лому, постояв ще хвилинку на палубі й пішов униз, в каюту, подрімати годинку-другу перед вахтою. Недаром у нас, у моряків, говорять: «Не виспатися завжди встигнеш».

Спустився, випив на сон грядущий чарочку рому, ліг на койку й заснув, як убитий.

А через дві години, бадьорий і свіжий, підіймаюсь на палубу. Подивився кругом, глянув уперед… і світ мені потьмарився.

На перший погляд — нічого, звичайно, особливого: те ж саме море кругом, ті ж самі чайки, й Лом у повному порядку, тримає штурвал, але спереду, просто перед носом «Біди», — ледве помітна, як сіра ниточка, встає над горизонтом смужка берега.

А ви знаєте, що це значить, коли берегу належить бути ліворуч за тридцять миль, а він у вас прямо по носу? Це повний скандал. Неподобство… Ганьба і сором вам! Я був приголомшений, обурений і наляканий. Що робити? Ви повірите, я вирішив покласти судно на зворотний курс і з ганьбою повернутися до причалу, поки не пізно. Адже з таким помічником плавати — то так заїдеш, що не виберешся, — особливо вночі.

Я вже зібрався подати відповідну команду, вже й повітря в груди набрав, щоб солідніше це вийшло, але тут, на щастя, все прояснилося. Лома видав ніс. Мій старший помічник увесь час повертав ніс вліво, жадібно втягував повітря й сам тягнувся туди ж.

Ну, тоді я все зрозумів: у моїй каюті по лівому борту лишилась незакоркована пляшка чудового рому. А в Лома рідкісний нюх на спиртне й, зрозуміло, його тягло до пляшки. Це буває.

А раз так — значить, діло поправиме. В деякій мірі окремий випадок практики кораблеводіння. Бувають такі випадки, не передбачені наукою. Я не став навіть роздумувати, спустився в каюту і непомітно переніс пляшку на правий борт. Ломів ніс потягнувся, як компас за магнітом, судно слухняно повернуло туди ж, а години через дві «Біда» лягла на попередній курс. Тоді я поставив пляшку спереду, біля щогли, і Лом більше не збивався з курсу. Він вів «Біду», як по ниточці, й тільки один раз особливо жадібно втягнув повітря й спитав:

— А що, Христофоре Боніфатійовичу, чи не прибавити нам парусів?

Це була розумна пропозиція. Я погодився. «Біда» й до того йшла непогано, а тут полетіла стрілою.

Отаким способом і почалось наше далеке плавання.

РОЗДІЛ III

Далеке плавання… Слова ж які! Ви задумайтесь, юначе, прислухайтесь до музики цих слів.

Далеке… далина… простір неосяжний… далечінь. Чи не правда?

А «плавання»? Плавання — це поривання вперед, рух, іншими словами.

Значить, так: рух у просторі.

Тут, знаєте, астрономією пахне. Почуваєш себе в деякій мірі зорею, планетою або супутником, у гіршому разі.

Ось тому й тягне таких людей, як я чи, скажімо, мій тезко Колумб, у далеке плавання, у відкритий океан, на славні морські подвиги.

Й все-таки не в цьому головна сила, що змушує нас залишати рідні береги.

І якщо хочете знати, я вам відкрию секрет і поясню, в чому тут річ.

Приємності далекого плавання неоціненні, шо й казати. Але є ще більша втіха: розповісти в товаристві близьких друзів і випадкових знайомих про явища прекрасні й незвичайні, свідком яких ви стаєте в далекому плаванні, повідати про ситуації, іноді веселі, іноді трагічні, в які весь час ставить вас мінлива доля мореплавця.

Але в морі, на великій океанській дорозі, що ви можете зустріти? Воду й вітер переважно.

А що ви можете пережити? Шторми, штиль, блукання в туманах, вимушені простої на мілині. Бувають, звичайно, й у відкритому морі всілякі незвичайні пригоди, в нашому поході теж було їх немало, але, в основному, про воду, про вітер, про тумани й мілини багато не розкажеш.

Та розказати, правда, можна б. Розповісти є про що: бувають, припустимо, смерчі, тайфуни, перлинні обмілини — мало там що! Все це надзвичайно цікаве. Ну, риби там, кораблі, спрути — про це теж можна розказати. Та ось біда: стільки вже про це порозказано, що не встигнете ви рота розкрити — всі ваші слухачі одразу розбіжаться, як карасі від акули.

Інша річ — заходи, нові береги, так би мовити. Там, знаєте, є на що подивитися, є чому дивуватися. Отак-то. Недаремно кажуть: «Що край, то й звичай».

Ось чому такий моряк, як я, допитливий, цікавий і не зв'язаний комерційними інтересами, намагається всяким способом урізноманітити своє плавання заходами в чужі краї. Щодо цього, плавання на маленькій яхті має безліч переваг.

Аякже, знаєте! Стали ви, припустимо, на вахту, схилились над картою. Ось ваш курс, праворуч якесь царство, ліворуч якесь государство, як у казці. Адже там теж люди живуть. А як живуть? Цікаво ж глянути хоч одним оком! Цікаво? Прошу, цікавтеся, хто ж вам не велить? Руль на борт… і ось уже вхідний маяк на горизонті. Отак-то!

Ми йшли з попутним вітром, туман лежав над морем, і «Біда» безшумно, як привид, милю за милею ковтала простір. Не встигли ми оглянутись, як пройшли Зунд, Каттегат, Скагерак… Я не міг нарадуватися з ходових якостей яхти. І ось на п'яту добу, на світанку, туман розвіявся, й по правому борту в нас відкрилися береги Норвегії.

Можна б пройти мимо, але куди поспішати? Я скомандував:

— Право на борт!

Мій старший помічник Лом поклав стерно круто вправо, й через три години ланцюг нашого якоря загуркотів у красивому й тихому фіорді.

Ви не бували в фіордах, молодий чоловіче? Жаль! Неодмінно побувайте при нагоді.

Фіорди, або шхери, іншими словами, де, знаєте, такі вузькі затоки та бухточки, заплутані, як курячий слід, а кругом скелі, пориті тріщинами, оброслі мохом, високі й неприступні. В повітрі панує урочистий спокій і непорушна тиша. Краса надзвичайна!

— А що, Лом, — сказав я, — чи не зійти нам погуляти до обіду?

— Єсть погуляти до обіду! — гаркнув Лом, та так, що птаство цілою хмарою знялося з скель, а луна (я полічив) тридцять два рази повторила: «Бі-ду… біду… біду…»

Скелі немовби вітали прихід нашого судна. Хоч, звичайно, на іноземний манір, наголос не там. А все-таки, знаєте, приємно й дивно. Та, по правді кажучи, особливо й дивуватися нічому. Там чудесна луна в фіордах… Та хіба тільки луна! Там, батечку, казкові місця й казкові бувають пригоди. Ви послухайте, що далі було.

Я закріпив стерно й пішов переодягтися в каюту. Лом теж спустився. І ось, знаєте, я вже зовсім готовий, шнурую черевики, — раптом відчуваю: судно дає різкий крен на ніс. Стривожений, схоплююсь, кулею вилітаю на палубу, й перед очима моїми постає сумна картина: ніс яхти цілком у воді й продовжує швидко занурюватись, корма ж, навпаки, підіймається вгору.

Я зрозумів, що сам винуватий: не врахував особливостей грунту, а головне — приплив прогавив. Якір зачепився, держиться, як влитий, а вода підпирає. И ланцюг потравити неможливо: весь ніс у воді, піди-но пірнай до брашпіля. Куди там!

Тільки-но встигли ми задраїти наглухо вхід до каюти, як «Біда» вже зайняла зовсім вертикальну позицію, на зразок рибальського поплавця. Ну й довелося скоритися перед стихією. Нічого не поробиш. Врятувалися на кормі. Так там і пересиділи до вечора, поки вода почала спадати. Ось так.

А ввечері, навчений досвідом, я ввів судно у вузьку протоку й причалив до берега. Так воно, думаю, буде краще.

Приготували скромну вечерю, поприбирали скрізь, засвітили вогні, як належить, і повкладались спати, впевнені, що не повториться історія з якорем. А вранці, ледь засіріло, Лом будить мене й рапортує:

— Дозвольте доповісти, капітане: повний штиль, барометр показує ясно, температура зовнішнього повітря дванадцять градусів за Цельсієм, провести вимірювання глибини й температури води було неможливо за відсутністю такої.