Острів тисячі самоцвітів, стр. 58
— Не рюмсай мені тут! — гримнув священик. — Тепер уже пізно!
І Тікірі відчув, що вже справді пізно, бо Грегоріс уже напевно пішов. Або й не пішов, але це нічого не міняє, бо вічно чекати він не може, та й нічого від цього не матиме.
Тим часом вернулася пані Маккормік. Принесла келих із світло-фіолетовою рідиною. Обличчя в неї переможно сяяло: ця-бо випробована кольорова пастка враз ізловить кольорового злодія, не підведе, не збреше. І священик усміхнувся переможно: знав те чудо ще з Африки, де служив богові перед тим, як доля закинула його сюди.
— Так! — мовила пані врочисто. — А тепер, хлопче, випий. Це вельми чудова, могутня медицина! Як казав правду — не буде тобі нічого. Але як збрехав — умреш щонайдовше за чверть години!
Поставила келих на стіл перед Тікірі:
— Можеш іще, звісно, подумати й сказати правду.
Тікірі мовчав. Дивився на келих. В боці келиха, блискучому, ніби люстро, бачив свою голову — спотворену, видовжену, схожу на шишку, і сам собі здававсь огидним. Наче саламандра, занурена в фіолетову воду…
— Ну то як, вирішив?
Тікірі не промовив нічого. Не знав, що сказати. Не вип'є — напевно виженуть та ще й відлупцюють добряче. Вип'є — вмре…
— Візьми келих і пий! — звелів священик. — Чи не хочеш?
— Хочу, — сказав Тікірі. Взяв келих. Коли підносив його до рота, бачив у ньому свій огидний відбиток, що огидно осміхався. Стиснув губи. Змочив їх у фіолетовій воді. Вдав, що ковтає…
— Не випив! Не ковтнув! — крикнула пані.
— Ні! Я пив!
Священик, усміхаючися, звів руку. Обман оцей для нього не новий. Ще жоден кольоровий грішник справді не випив: дурні відмовлялися, розумні лише вдавали, що п'ють.
— Ми не сперечатимемося з тобою, — мовив пан Маккормік лагідно. — Оближи губи!.. Гаразд, цього досить. Одна крапля на язику має силу вбити десятьох брехунів. Якщо ти брехав — попрощаєшся з життям.
Тікірі заплющив очі. Язик йому в роті закостенів. Це кінець, кінець.
— Ну? Признаєшся бодай тепер?
Почув голос пані Маккормік і швидко відхилився: не хотів, щоб вона торкалася його, та й, крім того, не мав часу. Йому лишалось якихось чверть години, і хлопець боявся, що не встигне ввібгати в цей час усе, що має на серці, що повинен оцим людям сказати перш ніж умре.
— Дайте мені спокій! — крикнув. — Не торкайтесь мене, я ненавиджу вас, я завжди ненавидів вас! Ви лихі, лихі! Я вам брехав, я не хотів стати християнином, я хотів лиш їсти й мати, де прихилити голову. Чути вас не можу, йдіть геть. Ідіть геть!
Тікірі встав. Побачив, як пані задкує, як витріщує очі, — і йому стало смішно. Вона забелькотіла, що він збожеволів.
— Ба ні! — крикнув Тікірі. — Я не божевільний, я тільки вас ненавиджу, як іще нікого на світі!
— Тихо! — буркнув священик, і Тікірі замовк, бо, власне, сказав уже все. Чи майже все. Жалкував лише, що не знайшов дошкульніших слів, що не зумів сказати їм прикрішого, ніж оте «Ненавиджу вас! Не можу вас бачити!»
— Ви… ви негідники! — вигукнув ще. — А ті гроші я хотів узяти, бо вони мені належать. Я працюю у вас за двох слуг, а ви мені ще…
— Тихо, — повторив священик спокійно й зичливо. — Сядь-но, синку…
— Я не ваш син! — огризнувся Тікірі. — Мій батько був чоловік, а не пацюк, мій батько йшов навстріч жахові під землею…
— Добре, припустимо, — усміхнувся священик. — Я нічого не маю проти твого батька, але ти завдав мені великої прикрості. Звісно, судитиму тебе не я, а хтось вищий… Але мені через тебе смутно, дуже смутно. Стількома гріхами ти заплямував свою душу! Ти справді весь час брехав? Ніколи не казав правди?
— Ні, — шепнув Тікірі. — Ніколи… Власне, казав! Кілька разів казав правду вашій жінці…
— Коли це було? — поцікавився священик. — Скажи мені, аби я міг нагадати про це Всевишньому, коли молитимуся за спасіння твоєї…
— Коли я молився! — перебив його Тікірі. — Так, коли я казав, що ви взяли мене, брудні й смердючі. Це була правда. Це правда! Ви злі, смердите злом!
— О! — застогнала пані. — О! Виженіть його, Джефрі! Це гад, якого ми гріли на своїх грудях.
— Спокійно, моя люба, — одказав священик і поволі підвівся, його вузька голова затулила фотокартку на стіні, й тепер там було видно лиш ту вузьку сиву голову з білим волоссям, а біля неї великого павука з вінком срібних шерстинок. — Геть! — заревів пан Маккормік. — Геть, брехуне, геть, поганине! Меч архангелів не виганяв більшого винуватця. Геть, плазуне в людській подобі! — випростав руку, наче тримав у ній вогненного меча. Ллє показував лиш пальцем на двері.
Тікірі пішов. У саду йому запаморочилася голова, й він сказав собі, що фіолетова отрута вже діє. Наддав ходи. Не хотів умирати тут і, крім того, хотів подивитися, чи не чека його Грегоріс досі. То було б добре — Тікірі йому сказав би: «Мушу вмерти, але я не брехун, направду я приніс би вам гроші, тільки от не поталанило». Однак Грегоріса вже не було.
Нараз у голові Тікірі перестало паморочитися, й він подався на південь, до міста. Біг так швидко, як тільки міг. Його підштовхувала надія, що, може, пощастить Грегоріса наздогнати, а тоді вже впасти і вмерти, — Грегоріс-бо не здужа у своїх шкарбунах іти швидко. Невдовзі Тікірі справді побачив перед собою високу постать.
— Пане! — гукнув. — Пане!
Чоловік на ходу обернувся. Не Грегоріс — якийсь чужий чоловік з вусами. Тікірі пішов помаліше. Вулиця перед ним тяглася нескінченна, зовсім порожня, лиш кілька машин на ній, жінок та дітей. Тікірі втратив надію. Збочив до узбережжя. Тепер ішов дуже поволі — аби стало сил якнайдовше. Але відразу ж йому спало на думку, що це марно, бо смертоносна сила фіолетової медицини, мабуть, підітне його враз, наче блискавка, тож він повинен поспішити, коли хоче дістатися до океану.
Тікірі знову побіг. На березі височіли скелі, схожі на ті, за якими він роздягавсь і мився, коли смердів дур'яном, але був тут і м'який пісочок, уже забарвлений полум'ям вечірньої заграви. Тікірі ліг. Але так було видно тільки небо. Тож він знов підвівся, нагріб під голову горбочок піску, аби й лежачи міг бачити океан і сонце, як воно востаннє заходить. Хоча — сонце сьогодні зайде не востаннє; то лиш Тікірі його востаннє побачить.
Він дивився в далечінь і думав, що гаразд учинив, сказавши священикові правду. Так, було то вельми добре. І не того, що я помстився — просто мені стало якось легше. Мабуть, мене пригнічувало, що мушу весь час придурюватися, лицемірити. Жаль, що я не вчинив так уже давно. Були б мене вигнали, але я пішов би до гавані й спробував би жебрати — може, й пощастило б. Або спинив би машину, що їде до нас, до Калуеламагатари. Або заліз би крадькома в кузов, як отоді з Бандалою, коли тікали з дому. А чого, власне, ми тікали? Бо дурні були. Слід було зостатися вдома й не піддаватися. Хай тікають вони, хай утече Жожо Ліндсей, коли йому в нас не подобається! Що він міг би мені зробити? Нічого гіршого, ніж отой Джім з Арізони або цей священик. Було б нам зостатись у Вікрени, як він казав. Тільки ж Бандала боявся батька Тісси, а Тісса боявся пана Ліндсея. Сам страх і страх…
Тікірі примружив очі, бо сонце діткнулося вже обрію й засліплювало своєю червоною красою.
А потім Тікірі вже нічого не тямив, ні про що не думав.
У пастці
Зненацька він побачив над собою, докруж себе білі іскри, що світились у темряві. Так, ніби дивився крізь густу чорну тканину і бачив дірки в місцях, де схрещуються волокна.
То он вона яка, та смерть, мовив він собі з подивом. То он воно як, коли ти мертвий. Либонь, уже весь час так буде. Ну, та могло бути куди гірше.
З такою смертю ще можна миритися. Тепло, як за життя, й море тут є, принаймні шумить, як за життя… Коли б іще не дошкуляв такий пекельний голод.
Постривай, а чи я, Тікірі, ще людина, коли я мертвяк?.. Але довго про це не думав — дійшов іншого, важливішого висновку: цей пекельний голод мучитиме його, певне, вічно. Добре мені діло! Чом я мертвий хочу їсти, коли я не можу їсти? Це несправедливо.