Острів тисячі самоцвітів, стр. 35

Вони поспішали. Коли обернулись удруге, побачили ніж уже як золотаву цятку — Ука Елара зупинився.

Потім стежка завернула, і друзі не бачили вже нічого.

Тривожна ніч

Було темно, хоч в око стрель, тільки після четвертої години прояснилось, і хлопці побачили над собою місяць, що визирнув з-за хмари. Наддали ходи — боялися, що місяць знову скоро зайде. Не знали, де вони: спросоння й жаху не помітили, якою стежкою пішли. Коли це раптом опинилися на тій головній, широкій, що по ній проїздив Куда своєю машиною. Піднеслися духом.

— Це добре, — прошепотів Бандала; голос йому досі тремтів. — Десь отут я зліз із сагібом з авто й натрапив у лісі на халабуду, подібну до нашої.

— Там би ми могли переночувати, — зрадів Тікірі. — Коли тільки знайдемо її.

Бандала пильно розглядавсь у блискучій сутіні.

— Пам'ятай, на тому місці, де я ввійшов до лісу, стояло дерево года-кудуру. Ми спинилися тільки тому, що сагіб захотів нарвати з нього помаранчів.

Тікірі сплюнув. Хоча плоди года-кудуру схожі на помаранчі, але дуже отруйні, й Тікірі здалося дивним, що розумний білий чоловік не знає такої простої речі.

— А хай йому всячина! — буркнув.

— Не кажи так! — суворо мовив Бандала. — То добрий сагіб. Сам сказав, що відвезе мене до дерева Бо, й дав мені нову одіж і рупії. Всенький день було мені добре.

— Га! — Тікірі раптом пожвавішав. — Яке воно, те дерево Бо? — Страх у ньому ще не влігся, але хлопець був щиро радий, що вони знайшли іншу тему для розмови, аніж кухаря і цю глупу ніч. — Великецьке?

— Ні, мале, — сказав Бандала. Він теж із полегкістю вхопився за цю тему, таку далеку від недавніх страшних знегод і ще страшнішої дійсності. — І все згорблене, мов дід. Похилилося на один бік, тож його підпирають кілька залізних стовпів. Але живе! На ньому багато листя, поміж галуззя тріпочуться бинди, обабіч нього сидять ченці, стережуть. А як котрийсь із них умира, приходить на його місце інший і так далі, один за одним, мов намистинки на шнурку чоток. Той, що сидів праворуч, був уже сто п'ятдесят третій, — додав із святебною шаною. — Я щасливий, що міг йому вклонитися.

— Тому ченцеві? — спитав Тікірі трохи ущипливо.

— Невмирущому дереву! — одрубав Бандала. — Чернець дав мені лишень один листочок дерева Бо. А сагіб Бредероде дав йому за це рупію. Це добрий сагіб. Ніби й не християнин.

— А що він з тебе робив дзвоника, тобі вже не вадить?

— Гадаю, він навіть і не християнин, — ухилився Бандала від прямої відповіді. — Я не люблю християн. Я так думаю, зло не від кольору шкіри, а від віри. От Ука Елара не білий, а все ж злий. Чому? Та тільки тому, що християнин…

— Хтозна, чи він…

Але тут вони забачили в місячному світлі дерево, всипане золотавими кулями, й Тікірі замовк. Хлопці звернули до лісу праворуч. Невдовзі вони продерлися до галявки; за нею по один бік блищала стара водойма (таких Бандала й Тікірі вже знали кілька), по другий бік стояла напіврозвалена бамбукова халабуда.

Заледве хлопці вийшли з лісу, місяць сховався й знову стало темно. Навпомацки добулися до хатини. Як ходили довкола неї, шукаючи вхід, намацали купку сухих гілок, що були їм вельми до речі. Хлопці не мали сірників — не могли розпалити вогню, отже, їм потрібне було щось, чим поштрикати скрізь — по стінах і долівці й вигнати погань, зокрема змій. Тільки потому вони зважились увійти. В кутку знайшли кілька порожніх бляшанок і дійшли висновку, що з халабуди користується найскорше лісник або мисливці, чатуючи на звірину, яка приходить до водойми пити.

Лягли й зітхнули з полегкістю. Про ножа Ука Елари хлопці вже забули, розмова, яку вони вели дорогою, відвернула їхні думки в інший бік; докруж себе вони мають якісь стіни, а над головою стріху з сухого листя — й це зміцнило їхню впевненість у собі. Навіть звуки нічних джунглів не тривожили їх. Ще в таборі хлопці звикли до цих звуків так, що їх би скорше здивувала тиша. Але про тишу тут не могло бути й мови: пищали кажани, шурхотіло невидиме звірятко, певно, ящірка, вили шакали, вигукнув спросоння птах… усе це лунало, як музика — і сповнена небезпеки, і воднораз заколислива.

Однак заснути хлопці не могли. Що робитимуть вони завтра, куди подадуться? Ніхто з них не міг відповісти на це. Мабуть, через те й не висловили цього запитання вголос, немов кожен сподівався: інший обмізкує справу й вирішить, що чинити.

— Ти щось хотів сказати про кухаря, — нарешті озвався Бандала. — Він що, може, не християнин?

— Авжеж ні. Одного разу я вночі бачив, як він ніс жертву до Буддиної статуї. Але мо' то мені лише привиділось.

— Не привиділося, — сказав Бандала тихо. — Але ніс він не жертву, а консерви, що їх накрав на складі.

Тікірі раптом стало все ясно.

— Ах, ах! — забідкався він у відчаї, що так сплохував, почав бити головою об бамбукову стіну, аж халабуда тряслася. — Я дурень! А ти це знав і мовчав?!

— Годі-бо тобі, а то струсиш на нас усіх стоніг і скорпіонів, — гримнув на нього Бандала. — Авжеж я це знав, не сліпий-бо. І мовчав — чи мені клепки бракує? Коли б я хоч словом прохопився — кухар би мені… тобто нам обом… знаєш що зробив би? Хоч воно й так погано скінчилось.

— Бо сказав я… — схлипнув Тікірі. — Так, я бевзь! Он чого вчора Ука Елара посилав мене геть! Він боявся, що обмовлюся перед сагібами! Боявся мене! Хотів, щоб я відразу пішов, навіть давав мені гроші на потяг, але я не міг піти, Бандало. Я вірив, що ти мертвий, і такий був кволий…

Бандала тільки зітхнув.

— Але ти знаєш то певно? — озвався Тікірі знов і ще жалібніше; свідомість провини краяла йому серце. — Навіщо кухареві носити консерви до статуї, котра не їсть? Краще продав би.

— Я не знаю, куди він їх носив, бо ніколи за ним не ходив, але він їх продавав, це напевно. Хтось інший, мабуть, їх забирав. Мали умовлене місце, принаймні так мені це підказує мій ігуанячий язик. Не міг же він давати консерви тому другому серед білого дня і в таборі.

— Хто тільки той другий?

— Не знаю, — буркнув Бандала. — Мо' лісник, мо' той, що водив білих туристів, мо' хтось, кого ми й не знаємо. Хіба тепер не байдуже?

Тікірі закрутив головою. Бандалина мудрість його здивувала то дужче, що він ніколи в неї не вірив. Аж тепер повірив, коли все раптом з'ясувалося…

— Ах, Бандало, — прошепотів Тікірі. — Я вчинив дурницю, але це, мабуть, добре, що ми здихались Ука Елари. Він негідник.

— Він християнин, — просичав Бандала ненависно. — Ніколи більш не схочу служити християнам або з християнами. Ходімо туди, де їх нема. Жодного!

— І де є слони! — вигукнув Тікірі. — Я вже знаю, де їх найдемо: в Канді. Їдьмо туди потягом — це ж вельми просто. Сів — і готово. Потяг нас ніде інде не завезе, Ука Елара сказав…

— Ука Елара! — глузливо урвав його Бандала. — І ти йому віриш?

— Ні. Але про слонів він не брехав, казав мені про них ще раніше, ніж я розповів йому, що бачив його вночі у джунглях. Тоді він ще не хотів мене спекатися. Чого йому було брехати?

— Бо він християнин! Вони завсіди брешуть. Ні, я їм не вірю й не хочу з ними мати ніколи нічого. Саме тому ми й утечемо кудись…

— Але я не хочу весь час від когось тікати, — заперечив Тікірі. — Я хочу за чимось іти. Це інше, це ліпше, так чинять чоловіки. Хто весь час утіка? Заєць.

— Не лишень заєць, а й леопард, — відказав ображено Бандала. — І кобра! Коли вони бачать, що слабіші, то втікають. Це не ганьба. Навіть і Освічений утік з палацу й замешкав у пустелі. Тільки ось тоді ще не було християн і англійців. Нам треба йти далі, бо жодна пустеля нині не пуста вже. Утечемо… тобто не втечемо, а підемо до моря, сядемо на корабель і висадимось десь на острівці, де ніхто не живе або принаймні нема жодного християнина.

— Ти певно знаєш, що такий острівець десь є?

— У морі острівців як піску, це кожен зна, — нетерпляче мовив Бандала.

Заперечення Тікірі його дратували, бо руйнували картину, що він її мав перед очима ще від хвилини, коли вони тікали з рідного села, — картину рожевої півкулі або хай навіть і серпика, що сяє серед безмежного моря; над ним височать лише кілька кокосових пальм і така ось бамбукова хатина. У ній живе Бандала з матір'ю, з Тікірі, з дядьком Вікреною, з Дгаму, а може й з Жабою — хоч у того й грубий голос, але Жаба добрий… Океан кишить рибою, і ніхто ніколи не приплива, щоб звеліти тобі відлупцювати товариша, ніхто не назива тебе поганином і не світить електричним ліхтариком на великий ніж. Ніколи ніхто…