Острів тисячі самоцвітів, стр. 32
Тікірі спохмурнів: лісник кепкує з нього, бо карі, духмяна підлива з м'ясом, звичайно робиться з риби, або з курчат, або ж із баранини, але із слонів — ніколи.
— У нього ні, а в мене є, — озвавсь Бандала нетерпляче. — Як далеко до святого дерева Бо? Я хотів би йому вклонитися.
Лісник почухав голу литку й сказав, що десь півтори години ходу. Бандала засмутився. Ніколи не матиме він досить часу, аби піти на прощу так далеко.
— Я тут, і, власне, мене тут нема, — ремствував Бандала ще тоді, коли вони вже збиралися вилізти на дерево. — Бо хто не бачив невмирущого Бо, той не був в Анурадгапурі.
Відтак хлопці сиділи у верховітті, але Бандала марно шукав, де стоїть невмируще дерево. Він забув спитати в лісника, в якому це боці, а під ними довкола простелились непрозірні джунглі. Не побачили вони й містечка Анурадгапури, хоч те містечко куди більше, ніж одне дерево, але й воно цілком зникло десь у зелені. Проте — так Бандала подумав — дерево, яке росло дві тисячі років, має бути вище від гори. Однак єдині гори здіймалися, наче величезні опуки, що їх забули якісь гіганти, найскорше ті, хто збудував Анурадгапуру.
З півдня долинув кволий гудок потяга. Отже, Куда не брехав, тут був вокзал, і містечко, без сумніву, лежало в тому напрямку. Хлопці знов напружували зір — і знов марно… Потім вернули поглядом назад до дагоб і побачили диво: дагоб стало більше. Там, де перше випиналися тільки три півкулі, тепер було чотири, четверта — уся з вогню. Було то, звісно, сонце — половина його вже сховалася за обрій, але картина була така гарна, що хлопці воліли, аби вона не зникала.
На жаль, сонце нестримно спадало, ніби йшло світити там під чагарями й деревами, до старої Анурадгапури, міста в тому світі. Знов лишилися на обрії тільки три дагоби і один рожевий окраєць, подібний до далекого рожевого острівця.
В тій хвилі Тікірі відчув невимовну тугу.
— Тобі сумно? — питав Бандалу; хотів поділитися своїм смутком.
Замість Бандали десь зовсім близько озвалася ящірка гекко. Кликала тихо: «Гекко! Гекко!», але обоє чули її, дарма що довкола кричало безліч звірів, дзижчали комахи, десь кумкали жаби, а ген гукали зелені папуги, мов дмухали в мушлі. Уся та круговерть звуків нездужала заглушити один кволенький, дуже нещасний голосок: — Гекко! Гекко!..
Хлопці мовчки почали злізати з дерева.
Бандалнна смерть
У таборі сяяла над столом лампа, оточена хмаркою комах, за вечерею сиділо п'ятеро осіб замість чотирьох, осторонь стояла легковушка, що її хлопці досі не бачили. Отже, приїхав не Куда, а хтось новий, чужий — той білий чоловік із засмаглим лицем і лисиною над лобом, що сидів біля заспаного сагіба Гопкінса.
— Гей, до мене! — гукнув Магараджа Макферран, забачивши хлопців. — Де це ви швендяєте, шибеники, чому не прийшли сервірувати?
— Перепрошую, пане, — вклонився Ука Елара, котрий сьогодні слугував біля столу разом із Старою Тростиною. — Від них тхне, як я вже вам казав.
Тікірі спалахнув:
— Зовсім і не тхне, хіба милом. Ми всенькі милися. Будь ласка, можете понюхати.
— Ходи-но сюди, — засміявся новий сагіб, з лисиною. — Не ти, курдуплику, а той другий, трохи більше схожий на людину. Як тебе звати?.. Ага, Бандала. Тож слухай, Бандало, я тебе обнюхувати не буду, але навчу чогось такого, що тобі знадобиться. Зроблю з тебе музичний інструмент. Ти знаєш, що таке музичний інструмент? — Не чекаючи відповіді, звернувся до товариства за столом — Колись я мав на Суматрі слугу, котрий був за десять інструментів: за скрипку, за банджо, за… за… вже не пам'ятаю, за що. Ну й потіха!.. Тож, Бандало, увага, я музика, а ти контрабас. Знаєш, що таке контрабас? Щось таке саме коричневе, як ти, тільки має чотири кілочки замість твоїх двох. Уважай, оце твоє замурзане вухо — кілочок. Я його отак покручу, а ти видаси звук…
— Ні! — вигукнув Бандала.
— Погано. — засміявся новий сагіб. — Треба почати низько і вести вгору. Приблизно отак: уі-і-і! Інакше настройка триватиме довго. Отже, спочатку!
Закрутив Бандалине вухо, і хлопець слухняно вивів:
— Уі-і-і!
Пані Індіра наморщила лоба:
— Послухайте, Бредероде, може, годі…
Але новому сагібові, панові Бредероде, було замало.
— Де там, мадам, я його тільки трохи налаштував. Що ж іще я грав на тому хлопчині з Суматри? Ага! Слухай, Бандало, це вже не твій ніс, це — гудзик. Знаєш, що таке гудзик? Частина дзвінка. Я візьму притисну, а ти…
— Цр-р-р! — зайшовся Бандала.
— Винятково! Казково! — зрадів пан Бредероде. — Це добрячий дзвоник! Розумний! Так, Бандало, відтепер ти дзвоник. А ти… ти, чорний курдуплю, прислухайсь. Як удруге я подзвоню отак, прибіжиш, уклонишся і скажеш: «Дзвонили, пане?»
— Облиште, Бредероде, — похмуро сказав пан Шардас, поправляючи окуляри. — Хіба не бачите, що в хлопця очі повні сліз!
Лисий сагіб засміявсь і присунув собі філіжанку кави.
— Дурниці! — поки він сьорбав та накривав філіжанку блюдечком, аби туди не нападали жуки, пані Індіра кивнула хлопцям і послала їх геть.
— Дурниці, — повторив пан Бредероде бешкетно. — Жарти ніколи не зашкодять. Ви думаєте, я його мучив? Я ж його гладив, як квіточку.
— Та в нього ж сльози на очах бриніли!
— Дуже сумніваюся, — засміявся пан Бредероде знов і нахилився над столом. — Вам-бо відомо, що в цих кольоро… ехм, у цих людей природи не досить розвинені слізні мішечки? А це, ласкаво прошу, науково доведено! Тому ви ніколи не побачите, щоб вони плакали. А як їм дуже щось допече, то це відбивається в них на шлунку. Перестають їсти, і край.
— Дякую за пояснення, — сказав пан Шардас сухо. — Я не знав, що ви не лише музика, а й біолог.
Заспаний пан Гопкінс нараз підшморгнув носом, ніби саме прокинувся.
— Не сердьтеся колего, — звернувся він до пана Шардаса. — Як науковець ви повинні схилятися перед науковими фактами, коли вони, звичайно, науково обгрунтовані. Що ж до сліз, то я не знаю…
— Все правда! До крихти! — запально вигукнув пан Бредероде. — Коли бажаєте, можу вам довести.
Замовк, дивлячись, як індійці, нічого більш не кажучи, підвелись і пішли до наметів.
— Брр, — буркнув Магараджа. — Гадаю, Бредероде, ви вчинили величезну дурницю.
Заспаний Гопкінс посміхнувсь, а пан Бредероде знизав плечима:
— Наука є наука. Магараджа закурив люльку:
— Тільки от Шардаси пішли звідси. Вони ж теж… ну, словом, азіати. Нема у вас ані на макове зерня почуття дипломатії, видно, що ви голландець. Жартуйте, ляпайте що завгодно, чоловіче, але знайте, перед ким.
— Отуди к бісу, — вдарив по столу пан Бредероде. — Я завжди вважав, що ви з кольорових шануєте лиш свого магараджу, та й то не дуже. Коли, видно, за останні роки ви змінилися. Слабнете в колінах, чи що?
Магараджа запахкав димом.
— Ви нічого не хочете бачити, друзі, — промовив. — Нам коліна не слабнуть, але їм міцнішають. Отож-бо! На вашому місці я побіг би вибачився перед ними.
— Що? Я?! Перед ними?!!
— Ви перед ними, — потвердив Магараджа спокійно. — Думати при цьому ви можете, звісно, що завгодно. Так нині чинять усі люди, що мають клей у голові.
Пан Бредероде закліпав очима і глибоко зітхнув.
— Боже, боже, дожитися до того, щоб усі втратили почуття гумору, крім мене. Який сум, який сум… Знаєте що? — враз запалився він. — Я не вибачусь, а вчиню куди ліпше: заручуся приязню тих брудних хлопчисьок! Що на це скажете? Га?
Магараджа здвигнув плечима й підвівся.
Від порога халабудки хлопці бачили, як він поволі йде до свого намету. Невдовзі устав і сагіб Гопкінс. Новий, лисий сагіб Бредероде залишився сам з Ука Еларою.
Тут прилетів зелений папуга барбут і вдаривсь об лампу, достоту так, як тоді, коли Вікрена просив Тіссу допомогти доправити рибу на ринок.
— Боліло, як новий сагіб стискав тобі носа? — спитав Тікірі.
— Ні.
— Це дрібниці. Але ти не дзвоник, а я не хочу наслухати, як ти кричатимеш цр-р-р. Ти чоловік, і я так само. Ми довели це, веслуючи з твоїм дядьком. Хіба ні?