Невидимий риф, стр. 7
— Ваша відповідь не зовсім точна, сер!
Асистент теж усміхнувся:
— Ви маєте рацію, сер! Я припустився деяких неточностей. Дозвольте мені їх висвітлити.
Загорський кивнув головою:
— Прошу!
— Я маю на увазі двигуни типу Отто. В цьому випадку акумулятори саморозряджаються під впливом магнітного поля.
— Але ж на кораблях працюють двигуни інших типів, — зауважив Загорський.
— Я ж вам іще не все пояснив, сер! — заперечив асистент.
— А може, ви цей момент випустили з уваги?
— Ви маєте на думці дизельний двигун?
— Так.
— У цьому двигуні іскри, звичайно, немає. Пальна суміш запалюється внаслідок тиску. А якщо немає іскри, двигун не може зупинитися під впливом магнітного поля.
Загорський сперся руками об стіл і завмер. Він був зовні спокійний, та блиск очей свідчив про внутрішнє напруження.
— В такому разі на кораблі мало б тільки згаснути освітлення, — завважив професор. — Адже воно живиться акумуляторами й сухими елементами!
— Так, сер!
— Але нам про це нічого не відомо, — зітхнув Загорський.
— Про це можна легко довідатись!
— Не так легко, як вам здається, — махнув рукою професор. — Немає жодного живого очевидця. Увесь екіпаж на кораблі загинув од вибуху. Причини цього вибуху теж невідомі.
Загорський закурив сигарету, випустив цівку диму й замислено промовив:
— І все ж треба припустити, що це якісь промені або якесь поле!
— Я такої ж думки, сер, — погодився з ним Хамід.
— У такому разі ми повинні добре озброїтись! Ви, шановний Хаміде, допоможете мені обладнати корабель.
— Я вже склав детальний список апаратури, — відповів асистент і подав професорові кілька аркушів паперу.
Загорський, приємно здивований, скинув окуляри й зосереджено читав список, схвально хитаючи головою.
— Так… Так…
Абдул Хамід мовчки споглядав за професором. Коли Загорський перечитав увесь список, асистент запитав:
— Може, я щось випустив?
— Гадаю, що ви свідомо не вписали гальванометр…
— Не цілком свідомо, професоре.
— Цей прилад чутливіший за мікроамперметр, вам про це добре відомо. З ним краще працювати, ніж з комбінованим приладом. Ще одна його перевага в тому, що він має освітлену шкалу! Але й це ще не головне! — Загорський надів окуляри, зміряв поглядом свого асистента й похитав головою. — Любий Хаміде, я хочу звернути вашу увагу на інше. Не виключено, що ми не візьмемо з собою саме того приладу, який нам буде найпотрібніший!
Асистент здивовано глянув на нього.
— Що ви маєте на увазі, професоре?
— Прилад, який нам іще невідомий, як невідоме досі й це загадкове явище.
Ту мить ні професор, ні його асистент ще й гадки не мали, що тільки тоді, коли схожий на ракету корабель, обладнаний за останнім словом техніки, одірветься від причалу й помчить у напрямку загадкового острова, — тільки тоді відкриється найдраматичніша сторінка їхнього життя, сповнена зусиль, напружень, небезпеки й неймовірних пригод…
Та залишмо на якийсь час двох фізиків, щоб довідатись, за яких обставин трагічно загинув капітан Ліпман. Бо, коли в розмові з професором Загорський Фенімор Кріпс проголосив його померлим, — капітан Ліпман іще був живий…
ЩО СТАЛОСЯ З НЕГРОМ ДЖЕЙМСОМ ЛАБАЛОЮ
… Попервах Лабала не міг збагнути, що від нього хочуть. На борту катера їх було двоє — він і одноокий незнайомець з обличчям п'яниці й шрамом над лівою бровою. Незнайомець розмовляв на якомусь жаргоні, жвакував жуйку й раз по раз спльовував у воду червону слину.
Перед тим як Лабала сів на катер, його викликав до себе в кабінет Фенімор Кріпс. На Кріпсовому письмовому столі лежало два великих помаранчі, загорнені в прозорий рожевий папір. Кріпс засунув один з оцих помаранчів у кишеню парусинової куртки негра, всміхнувся, поплескав Лабалу по плечі й, перекинувшись з незнайомцем кількома іспанськими фразами, сказав:
— Один помаранч для капітана, другий — для штурмана!
… Одноокий нервово походжав палубою катера, плювався й час від часу поглядав на ручний годинник. Раптом він зупинився перед Лабалою:
— Віддаси їм помаранчі, коли катер відійде од корабля на одну-дві милі!
Потім, про щось згадавши, схопив Лабалу за комір куртки й погрозив йому п'ястуком:
— Запам'ятай, чорне рило: нікому — ані слова!
Незнайомцеве обличчя скривилося в страшній гримасі. Скляне око блищало, і це надавало йому ще лютішого вигляду. Він одвернувся й зарядив автоматичний револьвер. Переляканий Лабала тремтів. А коли катер відплив од берега і незнайомець почав невситиме заливати собі в горлянку якусь рідину, Лабала зрозумів, що його заплутано в тенета брудної справи…
Катер змагався з хвилями. Нещадно палило сонце. Негр сидів, спершись на борт, збентежений і засмучений. Його гнітило тривожне передчуття. У ці хвилини йому пригадалася раптова щедрість Фенімора Кріпса, який сунув Лабалі в руку сто доларів, аби той купив своєму тринадцятирічному Бенові кошик помаранчів і новий одяг. Досі ні славнозвісний скнара Джон Равен, ні директор пароплавної компанії Фенімор Кріпс ніколи не були такі добродійні до родини негра. Кріпсова щедрість ще тоді здивувала Лабалу.
Джеймс Лабала напружено обмірковував усе те, свідком чого йому довелося бути сьогодні. Навіщо треба зустрічати капітана корабля Луїса Ліпмана так далеко від берега?
Лабала запитав про це Одноокого, коли вони були ще в каюті, але той скреготнув зубами, тицьнув Лабалі в живіт пістолет і погрозився, що продірявить його, наче решето, як він виявлятиме зайву цікавість.
Коли на небокраї вирізьбився велетенський корпус корабля, катер дав три попереджувальних сигнали, рушив повним ходом і незабаром пристав до борту корабля. Одноокий штовхнув перед себе Лабалу, стяг з нього подерту куртку, шмигнув кудись, наче пацюк, і за мить знову накинув на плечі негрові цю благеньку одежину. Кишені куртки обважніли — в них були помаранчі…
Потім усе відбувалося блискавично швидко. Одноокий зійшов на капітанський місток до Ліпмана, Лабала залишився чекати його на палубі. Було спекотно, і Лабала тримав куртку в руці. Раптом з кишені долинуло якесь гучне цокотіння. Воно ставало дедалі гучнішим і частішим. Лабалу заполонив страх, і він безсило опустився на бухту каната.
Несподівано підійшов якийсь бородатий матрос у білому фартусі. Він тримав у руці важку дерев'яну скриньку, обклеєну кольоровими етикетками.
— Тримай, тварюко! — гримнув він на негра.
Лабала відсахнувся. Хотів був утекти, але бородань вихопив у нього куртку.
— О, бама! — спробував був заперечити Лабала, та матрос його не слухав.
Витріщивши очі, він обмацував кишені куртки. Лабала закляк на місці й мовчки дивився на нього.
Аж ось матрос змовницьки підморгнув Лабалі:
— Ти щось поцупив, га?
— Ні, я нічого не поцупив! — виправдовувався негр, та матрос іще раз змовницьки підморгнув йому і кудись зник.
Переляканий Лабала кинувся був до капітанського містка, та раптом, щось зметикувавши, з'їхав на поруччі сходів долу, стрибнув у катер і квапливо сховався під важкий брезент, що ним був укритий якийсь вантаж. Потім поповз іще далі, надибав порожню металеву бочку, заліз у неї, скрутився калачиком і завмер.
Йому здавалося, ніби час зупинився на місці. Він ковтав ротом повітря, обливаючись рясним потом. Аж ось з борту корабля долинули крики. Хтось кілька разів гукнув Лабалу на ім'я, і катер відчалив од корабля. Невдовзі до бочки, в якій сидів Лабала, підійшли двоє.
— То ти так і не бачив його? — почувся знайомий голос. Це говорив Одноокий, жвакуючи жуйку.
— Ні, після того не бачив! — Лабала впізнав голос бородатого матроса в білому фартусі.
— Він не повертався на катер? — знову запитав Одноокий.
— Ні.
— То й добре!
— Я тебе не розумію! — відказав бородань.
Та Джеймс Лабала добре розумів, що має па увазі одноокий незнайомець. Він збагнув, що Фенімор Кріпс приніс його в жертву. Лабалине обличчя спотворив гнів. Його обуяло бажання вискочити з бочки, схопити якусь залізяку й стукнути нею по головах оцих двох білих. Та, згадавши про свого Бена, Лабала, ледь стримуючи сльози, поклав голову на коліна.