На дикому Заході, стр. 38
— Вона ось тече за хатою, — сказав він уже голосно до чоловіка, що сидів на коні, загорнутий у широкий дощовик. — Хто ви такий, добродію? Мене звати Еткінс.
— А пасовиська у вас добрі? — питав далі прибулець.
— Звідки ви приїхали? — перейшов на шепіт Еткінс.
— Дайте мені напитися води.
— От чорт! Джоне мені казав, що аж через вісім днів…
— Нумо швидше заженемо коней у сховок, — прошепотів прибулець. — Зо мною син, а насувається страшна буря.
— Нічого йому не станеться, коли й змокне, — відповів Еткінс. — Я маю гостей і не можу зараз відлучитися.
— Але ж дощ тоді змив би сліди, — наполягав той.
— Ви маєте слушність. Скільки у вас коней?
— Троє.
— Тільки троє? Джоне казав, що буде семеро.
— Решта прибудуть завтра ввечері. Ми боялися лишати дуже широкий слід.
— А хлопець лишиться тут, щоб гнати коней далі?
— Хлопець? А… Так… Він це діло знає.
— Гаразд. Зачекайте хвилинку. Я скажу тим у хаті, що ви шукаєте свого коня або щось таке. Агов, хто це?
Якийсь чоловік перелазив через паркан. Коли він підійшов ближче, Еткінс побачив, що то Вестон.
— Ви саме вчасно нагодилися, Вестоне, — зрадів Еткінс. — Тут ось чоловік пригнав коней. Та ви знаєте. Відведіть їх, куди треба. А потім заходьте до хати. Бо ж я не можу лишити регуляторів самих.
— У вас у хаті регулятори? — злякано спитав вершник.
— Вони просто заїхали до мене переночувати, — заспокоїв його Еткінс. — Але вам справді доведеться перечекати, поки мине буря. Вона зараз перешумить. Коли коні стоять у потоці, то їм дощ не вадить.
— У потоці? — перепитав прибулець. — Я їх лишив не в потоці, а край поля.
— Отуди к чорту! Чого ж ви їх не пригнали на давнє місце?
— Я тут уперше.
— Ну, то давайте швидше заженемо їх, — сердито сказав Еткінс. — Я не дуже хочу, щоб узавтра вранці там хтось побачив кінські сліди. Той напівіндіянин і досі вештається десь поблизу. Проведіть чужинця до задньої хвіртки, Вестоне. Я на хвилинку загляну до хати й зараз же вийду.
Еткінс зайшов до кімнати й причинив за собою двері.
— Даруйте, панове, — мовив він до регуляторів. — Там приїхав якийсь чужинець, дуже дивний чоловік, хоче неодмінно сам поставити коня до стайні. Зараз він зайде. Надворі вже почалася буря. Таке реве, що аж страшно.
— А куди ви хочете йти, Еткінсе? — спитав Картіс.
— Та треба навідатись до дружини. Жінки бояться лишатися самі в таку негоду. Я зразу ж повернуся.
Він хутко вискочив надвір і хряснув дверима.
Кілька секунд регулятори сиділи непорушно. Потім Кук схопився й прошепотів:
— Я вже не можу дочекатися, Картісе. Та ще й така ніч! Блискавки смалять, аж сіркою смердить. Наші в очереті змокнуть до рубця.
— Нічого не вдієш, — сказав Картіс і озирнувся по кімнаті. — Он там лежать дві рушниці, а над дверима ще одна. Оце то передбачливість! Найкраще буде, як ми їх роз-ладуємо. — Він став на стілець і зняв спершу одну, а потім і другу рушницю. — Справді, обидві наладовані. Що, здмухнемо йому порох з поличок? Нового посипати він навряд чи встигне. Є ще яка зброя?
— Наче не видно. Хіба що десь схована…
— А гляньте лишень у ліжку. Унизу там нічого немає?
— Ні, немає. Але стривайте! Два пістолі. Непогано! Якраз напохваті, коли треба. Ну, чекай, Еткінсе, тобі й тут не поталанить. Ось так — пістолі тепер теж не страшні.
— Ви нічого не чуєте? — спитав Картіс, прислухаючись.
— Ні. Хіба в таку бурю щось почуєш! Мені справді шкода бідного Стівенсона. А його хлопець! Що вони подумають про Арканзас!
— Канадець також в очереті? Чи в лісі? — спитав Картіс.
— Він з тими, що нападатимуть. Путящий чоловік! Слухайте, наче хтось свиснув?
— Я нічого не чув. О, а це вже справді посвист! Ну, почалося!
— Ходіть швидше! — прошепотів Еткінс прибульцеві й Вестонові, що чекали біля огорожі. — Але ж Джоне казав мені, що ви прибудете через вісім днів!
— Почекайте з своєю балаканиною, поки ми будемо в сухому, — буркнув старий.
— То де саме стоять коні?
— Десь там угорі на завороті. З ними мій хлопець.
Він заклав пальця до рота й тихо, але пронизливо свиснув.
— Що ви робите? — злякався Еткінс.
— Чуєте? Він відповідає.
— Коли будете повертатися, то заїдете кроків за сто нижче в потік. Он там, бачите?
— Що я можу бачити в таку негоду? Руки перед очима не видно, хіба що як блискає. А он і хлопець з кіньми. Неде, їдь сюди. Ти ще живий?
— Живий, тату, — прошепотів юнак. — Але ж і погода. Аж моторошно.
— То все дурниці. Скоро висохнемо. Ходи за нами. Коні стояли спокійно?
— Та стояли, тільки вороний лякався блискавок.
— Воно й не дивно, яка худоба не наполохається такої громовиці! Що це ви робите? Валяєте огорожу?
— Так, — відповів Еткінс. — Я навмисне не зробив тут угорі хвіртки, а підпер огорожу коритами. Надто в нашій окрузі багато підглядачів. Заїжджайте. Тільки обережно, там лежать зрубані дерева.
— А далеко звідси те місце, де ви ховаєте коней?
— Кроків за сто, не далі. Хай огорожа лежить, поки ви повернетесь. Так, тепер їдьте за мною. Оце і є те місце.
Ту мить знову спалахнула блискавка, і Стівенсон побачив, що вони стоять перед другою огорожею. По той бік огорожі очерет був спашений.
Зачекайте хвилинку, — швидко сказав Еткінс. — Я тільки відсуну засув і зніму нижні лати. Ну, тепер женіть коней. Там їх ніхто не шукатиме. А тоді заходьте до хати. Що ви робите, трясця вашій матері? Зрада!
Еткінс мав чого злякатися, бо тільки-но він відгородив ухід до потаємного сховища, як Стівенсон пронизливо свиснув. Спалахнула блискавка, і Еткінс, напівзасліплений, побачив багато темних постатей, що кинулись до нього, відчув, як дужий теннессієць простяг руку, щоб ухопити його за коміра.
Однак після блискавки стало ще темніше, і то було Еткінсові якраз до речі, бо він, мов змія, ухилився від грізної руки і майнув геть. Замість нього Стівенсон схопив свого сина, що теж кинувся ловити злочинця.
Але в спалахові нової блискавки вони вгледіли, як Еткінс біг до хати. Вестон теж, як тільки трохи отямився, кинувся навтікача і мало не попав в обійми двом іншим регуляторам, що вискочили йому назустріч. Він вчасно помітив небезпеку й звернув до огорожі, щоб перескочити її і втекти в ліс. Але й там була засідка. Тоді він збагнув, що напад добре підготовлено й тікати нікуди. Може, він ще сховається в хаті?
Та коли Вестон прискочив на подвір'я, то почув у кімнаті праворуч колотнечу й лайку. Охоплений відчаєм, він кинувся в кімнату жінок, налякавши їх до смерті.
ЖІНОЧЕ ТОВАРИСТВО. НЕСПОДІВАНКА
— О місіс Малінс, ви не наллєте мені кухлик кави? — попросила вдова Фулвіл і взяла з колиски дитину, що жалібно стогнала. — Яка в нього гаряча голівка! — вигукнула вона.
— А що то за сині плями? — спитала місіс Боувіт, нахиляючись до дитини.
— Де? — злякано крикнула мати. — Які сині плями? Це щось небезпечне? О боже, помре моя дитина!
Гримнув такий грім, що аж хата здригнулася. Жінки злякано зіщулились.
Місіс Еткінс схопилася й прислухалась.
— Хтось наче гукає надворі? — спитала вона й зблідла.
— То вам учулося, — мовила місіс Фулвіл. — Хто б у таку негоду був надворі. Що я вам ще хотіла сказати…
Ту мить двері відчинилися і до кімнати влетів Вестон.
— Сховайте мене, а то я пропав! — вигукнув він, кинувся в найдальший куток і причаївся за ліжком.
— О господи, Вестоне, що сталося? — злякано спитала місіс Еткінс.
Та Вестонові ніколи було відповідати, бо відразу ж у дверях з'явився його переслідувач, канадець, і крикнув: