Морське вовченя, стр. 36

Це відкриття засмутило мене ще більше. Краще вже сукно, його я зміг би якось витягти і прокласти собі дорогу далі, а з полотном, незважаючи на всі спроби, я нічого не міг вдіяти. Алмазна стіна, мабуть, не чинила б такого опору лезу мого ножа, як це полотно. Щоб прорізати його, треба не менше тижня. У мене не вистачить харчів, щоб дожити до того часу, коли проб'юсь через цей тюк і доберусь до протилежної стійки. Нічого було й думати. Нездійсненність такого наміру була настільки явною, що я зразу ж відмовився від нього.

Якийсь час я нічого не робив, обдумуючи, до чого ж вдатися. Однак недовго. Надто вже дорогий час, щоб марно витрачати його. Врятувати мене могла тільки активна діяльність, і я гаряче знову взявся за діло.

Мій новий план був простим — спорожнити другий ящик, прорізатись крізь його задню стінку і побачити, що лежить за ним. Оскільки отвір я вже прорубав, то перш за все треба було витягти звідти сукно.

Щоб не мучитись, розширюючи прохід у ящику, я вдався до того ж способу, що й раніше, тобто розрізав зав'язки і, розмотуючи сувій, витягав його ярд за ярдом. «Так значно легше», — думав я, не підозріваючи, що це викличе нові труднощі.

Я досить швидко просувався вперед і вже встиг звільнити місце для роботи всередині ящика, коли раптом мені довелось зупинитись, бо позаду не стало місця для матерії. Весь простір позад мене — моя комірка, ящик з-під галет і ящик з-під сукна — був забитий мануфактурою, яку я витягав, просуваючись уперед.

Не лишилось жодного вільного місця, куди б можна було покласти хоч один сувій!

Це відкриття не зразу налякало мене, бо я спочатку не уявляв, які це може мати наслідки. Але, добре подумавши, побачив, що передо мною постала складна проблема.

Ясно, що я не зможу продовжувати роботу, поки не звільню свої «тили», які так необачно завалив. Але як це зробити? Я ж не можу ні спалити полотно, ні знищити його якимсь іншим способом, не можу й зменшити його в об'ємі, бо й так уже утрамбував, як міг. Що ж мені робити, щоб позбутись його?

Тільки зараз я збагнув, як нерозважливо було розмотувати сувої. Це ж призвело до збільшення об'єму матерії. Розмотаний матеріал, навіть просто витягнені сувої вимагали більшого простору, ніж спаковані. Скласти полотно назад неможливо. Воно розкидане в безладді, і немає місця, щоб ската ти знову. Не можна навіть поворухнутись. Але якби в мене й було досить місця, я однаково не зміг би скатати полотно до попереднього об'єму, бо воно хоч і еластичне, але грубе, і для цього потрібен був гвинтовий прес. Я зовсім розгубився, коли осягнув усю складність свого становища, — більше того — мало не впав у розпач.

Але ні! Відчай не зміг зламати моєї волі. Звільнивши місце для одного-двох сувоїв, я зможу прорізати отвір у протилежній стінці ящика. Ще є надія. Якщо ж і там виявиться ящик з сукном або сувої полотна, то я матиму доволі часу віддатись розпачливим думкам.

Важко вирвати надію з серця людини. Глибоке коріння пустила вона і в мою душу. Поки є життя — є й надія. Тепер ця стара істина підтверджувалась. Я подвоїв свої зусилля.

Згодом мені вдалось витягти ще два сувої, і я зміг залізти всередину вже майже порожнього ящика і знову пустити в хід ножа.

Цим разом мені довелось різати дошку навпіл, бо складені по обидва боки сувої не давали змоги добратись до її краю. Завдяки цьому я, скінчивши роботу, зміг вибити обидві частини дошки і проробити отвір, в який можна було просунути руку. Мене знову чекало розчарування. Це був ще один тюк полотна!

Змучений і пригнічений, я, мабуть, впав би, якби мав куди впасти. Але я працював лежачи і тому лишився, як був, розбитий тілом і душею.

Розділ XLVII

EXCELSIOR [24]

Минуло багато часу, перш ніж до мене повернулися сили і я зміг встати. Якби не почуття голоду, я довго ще був би в стані цілковитого заціпеніння, але природа наполегливо вимагала свого. Звичайно, я міг би з'їсти свої крихти й там, де лежав, та спрага змусила мене повернутися на старе місце. Мені було однаково, де спати, тому що я міг відгородитися од пацюків у будь-якому з двох ящиків, але краще було знаходитися поблизу бочки з водою. Ось чому я піддав перевагу старому місцю.

Повернутися туди виявилось нелегкою справою. Мені довелося підняти й покласти позад себе багато сувоїв тканин. Класти їх слід було обережно, тому що інакше в старій схованці не залишилось би місця.

Однак мені пощастило здійснити цей намір, і, попоївши та вгамувавши гарячкову спрагу, я ліг на купу тканин і вмить заснув, але спочатку вжив звичайних заходів, щоб пацюки не вдерлися до мене і не перебивали мій сон.

Ранком — вірніше тоді, коли прокинувся, я знову попоїв і напився води. Я не знав, чи це ранок, чи ні, бо два рази забував завести годинника, і тому вже не відрізняв дня від ночі. Спав я теж нерегулярно, отже й це не могло допомогти мені визначити час. Те, що я з'їв, не вгамувало мого голоду. Щоб наїстись по-справжньому, мені б невистачило всього мого запасу. Я ледве утримався від бажання знищити його весь. Потрібно було зібрати всю силу волі. Тільки думка про те, що це був би мій останній сніданок, допомогла мені. Моя розсудливість пояснювалась просто страхом перед голодною смертю.

Поснідавши якомога ощадливіше і наповнивши шлунок водою замість їжі, я взявся знову до роботи і почав прокладати шлях всередину другого ящика, бо вирішив продовжувати пошуки, поки стане сил. А їх вже лишилось не так багато. Я знав, що виділених на кожний день харчів ледь вистачає на підтримку життя. Я відчував, як з кожним днем слабшаю. Ребра в мене повипинались, наче в скелета, і я насилу зрушував з місця важкі сувої матерії.

Одним краєм, як я вже говорив, усі ящики виходили до борту корабля. Отже, не варто було прокладати тунель в цьому напрямку. Але того кінця другого ящика, що веде всередину трюму, я ще не чіпав. Тепер я взявся за нього.

Нема потреби описувати усі подробиці цієї роботи. Вона, як дві краплі води, схожа на те, що я вже робив, і зайняла кілька годин. І знову — гірке розчарування. Знову сувій полотна! Далі в цьому напрямку я вже не міг просуватись. Не міг я просуватись і в будь-який інший бік!

Мене оточували ящики з сукном і тюки полотна. Я не міг ані обминути їх, ані пробитись крізь них. Ці шляхи закриті.

Ось до такого сумного висновку довелось прийти, і мене знову охопив безнадійний настрій.

На щастя, тривало це недовго, бо зразу ж у голові зародилося безліч думок, що спонукали мене до дій. На допомогу прийшла пам'ять. Я пригадав, що колись читав книжку, в якій докладно описувалось, як хлопчик стійко бореться з труднощами, як він не впадає у розпач, як наполегливістю і сміливістю переборює всі перешкоди і здобуває перемогу. Я згадав також, що цей хлопчик обрав своїм девізом латинське слово «excelsior», яке означає «все вище», або «вгору».

Згадуючи, як боровся хлопчик і як він перемагав труднощі, — а деякі з них були такі ж великі, як мої, — я зібрався з силами і вирішив зробити ще одну спробу.

Гадаю, що саме це слово «excelsior» керувало мною — адже я діяв за його буквальним значенням. «Вгору», — думав я. Я мушу рухатися вгору. Чому це раніше не спадало мені на думку? І в цьому напрямку однакові шанси знайти харч, як і в іншому. Та в мене, власне, й вибору не лишалось, бо всі інші напрямки я спробував.

Отже, я вирішив шукати вгорі.

За хвилину я вже лежав на спині з ножем в руці. Я підмостив під себе кілька рулонів сукна, щоб зручніше було працювати і, намацавши одну з дощок кришки, почав різати її впоперек.

Після значних зусиль дошка нарешті піддалась. Я потягнув її вниз. О боже! Невже всі мої надії марні?

На жаль, це так! Груба, шорстка парусина, а під нею важка, холодна маса полотна — таким було моє нове нерадісне відкриття.

Що ж, лишалась ще верхня кришка першого ящика з-під сукна і ящика з-під галет. Перш ніж спати, необхідно спробувати і ту, і другу. Спробувати ще раз.