Морське вовченя, стр. 27

І все ж я знав, коли настає ніч, а коли день. Вас це, певно, дивує: адже я не лічив часу протягом перших ста годин відтоді, як потрапив на корабель, а в цілковитій темряві, що оточувала мене, ніяк не можна було відрізнити дня від ночі. Однак я знайшов спосіб — і ось у чому він полягав: протягом всього мого життя у мене виробилася звичка лягати спати в певний час — о десятій голині вечора — і вставати рівно о шостій ранку. Таке було правило в домі мого батька, а в дядька, як мені довелося переконатись на собі, цього правила дотримувались ще суворіше. Цілком природно, що мені зразу ж хотілося спати, як тільки наставала десята година вечора. Звичка була такою сильною, що діяла навіть в нових умовах. Я швидко помітив це і зробив висновок, що коли мене тягне на сон, то має бути близько десятої години вечора, а за годинником визначив, [21] що сплю майже вісім годин і прокидаюсь близько шостої ранку. Врахувавши все це, я відрегулював свого годинника. Я був настільки переконаний в правильності своїх спостережень, що міг з певністю сказати, коли настане день, без допомоги годинника. Але побоюючись, що в моїх звичках можуть статися деякі зміни в зв'язку з тим, що змінилися умови мого життя, я вирішив пильно стежити за годинником. Перед тим як лягати спати, я не забував завести його, а прокидаючись, знову заводив, щоб він, бува, не зупинився.

Хоч я і радий був, що можу відрізнити день від ночі, але, як уже сказав, їх зміна небагато або навіть зовсім нічого для мене не значила. Проте для мене було важливо знати, коли кінчається доба — бо тільки так я міг слідкувати за подорожжю. Я уважно рахував години, і, коли годинникова стрілка двічі обходила циферблат, робив зарубку на окремій дерев'яній планочці. Немає потреби говорити, що мій календар вівся дуже старанно. Я тільки не був певний у перших днях після відплиття, коли зовсім не слідкував за часом. Я визначив кількість цих днів навмання і зробив на планочці чотири зарубки. Пізніше я дізнався, що не помилився.

Так тривало майже тиждень. Повільно спливали години — довгі, нудні години в пітьмі. Настрій у мене був нерадісний, часом я зовсім занепадав духом, але приступи відчаю не повторювалися.

Як не дивно, найбільше дошкуляла мені відсутність світла. Спочатку я страждав під того, що не мав можливості випростатися на весь зріст і доводилося спати на твердих дубових дошках, але поступово я перестав звертати на це увагу. Крім того, я придумав, як зробити свою постіль не такою твердою. Я вже казав, що в ящику, за моїм продовольчим складом, лежали якісь тканини.

Перевіривши ящик детальніше, я виявив, що там сукно в тугих великих сувоях, тобто в такому вигляді, як виходить з фабрики. Мені одразу ж спало на думку, що його можна використати, і я негайно ж взявся до діла. Вийнявши галети, я розширив отвір, який раніше зробив в обох ящиках, і насилу витяг один сувій. Далі робота пішла значно легше.

Але я взяв не все сукно, а стільки, скільки було треба, щоб зовсім не відчувати під собою дубових дощок. Потім я поклав галети в ящик, щоб вони мені не заважали.

Постеливши собі постіль, яка, мабуть, коштувала великих грошей, я задоволено вмостився на ній.

Проте з кожною хвилиною я все дужче мріяв про світло. Важко уявити собі, що то значить жити в суцільній темряві. Тепер я добре розумів, чому підземелля завжди вважалося найжахливішою карою для в'язнів. Не дивно, що люди в них сивіли і надломлювались, бо темрява справді така нестерпна, ніби світло є основою нашого життя.

Мені здавалось, що коли б у мене було світло, час минав би вдвічі швидше. Темрява наче робила години довшими, наче затримувала коліщата годинника і уповільнювала плин часу. Безформний морок! Мені здавалось, що він завдає мені фізичного болю, який може вгамувати тільки світло. Іноді це викликало в моїй пам'яті згадку про той час, коли я лежав хворий і протягом ночі рахував довгі страшні години, нетерпляче ждучи ранку.

Розділ XXXIII

ШТОРМ

Ця страшна одноманітність тривала понад тиждень. Я нічого не чув, крім шуму хвиль угорі. Саме вгорі, бо я ж був у глибині, набагато нижче рівня води. Час від часу я розрізняв й інші звуки: щось схоже на глухий стукіт важких предметів, що їх пересували на палубі. Безперечно, це так і було, там справді щось пересували. Іноді мені здавалось, що я чую дзвін, який кличе людей на вахту, але я не був певен у цьому. Власне, цей звук був таким далеким і невиразним, що я не міг твердити, чи був це саме дзвін. Та й чув я його лише в тиху погоду.

Кажу в тиху, бо добре знав, коли погода мінялась. Я міг визначити, який надворі вітер: легенький, свіжий чи шторм. Я знав, коли починались і кінчались будь-які зміни в природі зовсім так, наче був на палубі. Качка корабля і потріскування його корпусу говорили про силу вітру і про те, яка погода — погана чи гарна. На шостий день — тобто на десятий з того часу, як корабель відплив, але на шостий за моїм календарем — почалась справжня буря, що тривала два дні й одну ніч. Напевне, це був надзвичайно сильний шторм, бо корпус корабля кидало так, ніби він от-от розіб'ється вщент. Часом мені здавалось, що великий корабель справді розвалюється. Величезні ящики і бочки, перекочуючись і б'ючись одна об одну та об стінки трюму, страшенно гриміли. Коли ж це пекло трохи стихало, я чув, як могутні вали налітали на корабель з таким гуркотом, ніби по корпусу щосили гатили величезним молотом або тараном.

Я був певен, що корабель от-от піде на дно. Неважко уявити, який мене охопив жах. Але мені стало ще страшніше, коли я подумав, що піду на дно разом з ним, заживо похований у цій комірчині, немов у домовині, і не зможу виплисти на поверхню, не зможу навіть поворухнутись. Якби я був на палубі, то, певно, не так боявся б шторму.

На довершення всіх мук у мене почалась морська хвороба — так завжди буває з тими, хто вперше плаває по морю. Штормова погода неодмінно викликає нудоту й млость, причому, не менш ніж у перші двадцять чотири години подорожі. Причина тут, по суті, дуже проста — адже під час бурі качка корабля посилюється.

Майже сорок годин лютувала стихія, а потім настав повний штиль. Я вже не чув гуркоту хвиль, як тоді, коли море було бурхливим. Однак, хоч вітер і вщух, корабель усе ще гойдався; він тремтів і скрипів, а ящики й бочки так само перекочувалися й гуркотіли в трюмі. Причиною цього був мертвий зиб, що завжди виникає на морі після шторму. Іноді він такий же небезпечний для кораблів, як і буря. Під час зибу часто ламаються щогли, і корабель перекидається — катастрофа, якої моряки дуже бояться.

Зиб поступово стихав і за добу припинився зовсім. Корабель поплив тепер тихіше. Почала минати й мол хвороба; я почував себе краще і навіть веселіше. Під час бурі я не міг заснути, та й хвороба не давала мені спокою. Тому я зовсім змучився і вкрай виснажився. Як тільки шторм ущух, я міцно заснув.

Сни мої були не менш страшні, ніж дійсність: я переживав те, чого боявся кілька годин тому: мені снилось, ніби я тону точнісінько так, як передбачав, — похований в трюмі, позбавлений усякої можливості виплисти. Більше того, мені снилось, що я вже потонув і лежу на дні моря, що я мертвий, але не втратив свідомості. Навпаки, я добре бачу, що діється навколо і, між іншим, помічаю якихось огидних зелених потвор — крабів чи омарів, які повзуть до мене, щоб схопити, розшматувати моє тіло і поласувати ним. Один особливо привернув мою увагу, найбільший і найогидніший з усіх, до того ж він був до мене найближче. Щосекунди відстань між нами зменшувалась і зменшувалась. Я вже відчував, як він підповзає до моєї руки й лізе по ній, чув на пальцях холодний дотик його незграбних клішнів, але я мертвий і не в силі поворухнути ні рукою, ні пальцем, щоб скинута його.