Мисливці за орхідеями, стр. 22

Дядечко Франтішек подякував за дарунок, але взяти його відмовився, пояснивши, що експедиція добре забезпечена всілякими харчами. Прощаючись, він кожному індіанцеві подарував жменю солі, й це викликало в них неймовірну радість.

Наші мисливці невимовно зраділи, діставшись другого дня до невеличкого індіанського села, яке лежало в улоговині. Кілька мешканців села кинулося їм назустріч. Це були низенькі, тендітні, несміливі й послужливі люди. Вони навперебій почали запрошувати чужинців до своїх гостинно відчинених хатин і частували їх, чим тільки могли.

Земля навколо села була старанно оброблена, й висока кукурудза кивала на вітрі своїм широким і довгим листям, немов теж вітала чужинців.

Поміж хатинами греблися стада курей, а на м'якій землі ліниво лежали свині.

У хатинах не було ніяких меблів, але скрізь висіли гамаки, що правили за постіль дорослим; діти індіанців спали на долівці. Оскільки хатини були дуже маленькі, нашим мандрівникам довелося розділитися на дві групи. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека: місцеве населення навіть уявлення не має про нечесність.

Тільки-но наші друзі розташувалися в найпросторішій хатині, як увійшов господар, щоб іще раз вклонитися гостям і вислухати їхні побажання.

Хосе, кухар, міг сьогодні відпочивати: господиня вже заходилася смажити курчат і пекти яйця. В казані кипіла кукурудзяна каша, а двоє хлопчаків років десяти-дванадцяти ретельно підкидали у вогонь. Вони, як і всі індіанські діти, були голі й босі, тим часом як їхній батько мав на собі гарну вовняну сорочку й штани. Він був навіть озутий — за взуття йому правили шматки м'якої волячої шкури, дбайливо прив'язані до литок. Наряд господині складався не лише з сорочки, але й з чистої спідниці в блакитну смужку… Дочка їхня, тендітна дівчина років двадцяти, надягла червону спідницю, а в чорне, як вороняче крило, волосся вплела яскраві стрічки.

Після багатої вечері почалася розмова. До хатини один за одним тихо заходили сусіди, й незабаром усі мешканці села, всівшись скромно на долівці, пильно слухали розповіді гостей.

Найдивніше було те, що до всіх чужинців тут зверталися однаково: «дон Хосе». Це страшенно розгнівало чорношкірого кухаря експедиції. Де це чувано? — обурювався він. Адже гарне ім'я «Хосе» належить тільки йому. Марно пояснював йому дядечко Франтішек, що в тутешнього населення така вже звичка: кожного іноземця вони називають «дон Хосе», а кожну іноземку — «донья Марія». Негр не хотів нічого слухати про якісь там звички й репетував на всю хатину:

— Не Хосе! Дон Франсіско, дон Вацлаво, дон Єніко, тільки я дон Хосе!

Індіанців цікавило, що то білі шукають у їхніх краях. Дізнавшись, що білі збирають орхідеї, вони відразу ж запропонували свою допомогу.

— О, такі квіти ростуть тут повсюди, — казали вони навперебій. — Дорогі гості їх знайдуть багато, й що довше вони тут залишаться, то буде ліпше.

Тутешнє індіанське населення могло б жити в повному достатку, але католицька церква обкладає його такою силою податків і такою великою даниною, що індіанцям доводиться працювати зрана до вечора, аби залишити й собі дещицю.

До озера Петен залишився вже тільки день дороги, й дядечко Франтішек вирішив здійснити невеличку вилазку в південному напрямку. На схід експедиція мала намір завернути по дорозі до Гондурасу; а там уже вона швидко досягне озера.

Дні минали дуже приємно. Наші друзі знайшли в індіанському селі стільки добровільних помічників, що самі вже почали лінуватися.

Ящики поволі наповнювались, і дядечко Франтішек задоволено потирав руки.

Єнік на якийсь час забув про джунглі. Він бігав по селу й скрізь знаходив що-небудь варте уваги. Цілими годинами простоював хлопчина поруч місцевого гончаря, який голіруч виробляв глиняний. посуд. Єнік не міг надивуватися зі спритності жінок, які швидко й майстерно плели гамаки з волокон алое, капелюхи із ситника й сухих волокнистих корінців. Він ніколи не повірив би, якби не побачив на власні очі, що гарна тканина, так звана ребосос — справа тендітних рук дочки господині. Адже це скоріше було павутиння, аніж тканина. Тільки дядечко Франтішек міг належно оцінити таку майстерну роботу й запропонував за неї п'ять фунтів, та молода індіанка, мило усміхнувшись, відмовилася від грошей. Не встиг дядечко Франтішек отямитись, як дівчина простягнула йому гарну хустину.

— Це — подарунок дону Хосе, — просто сказала вона.

Звичай вимагав, щоб «дон Хосе» в свою чергу теж чимось обдарував дівчину, й дядечко Франтішек довго сушив собі голову, що б то їй запропонувати. Нічого не придумавши, він розклав перед дівчиною весь свій скарб і попросив її вибрати собі, що їй до вподоби. Молода індіанка взяла книжку з яскравими малюнками, на яких було зображено квіти. Ця дівчина, яка все своє життя прожила в розкішному саду природи, серед дикої краси Центральної Америки, де від розмаїття живих квітів аж голова йде обертом, вибрала собі мертві, віддруковані зображення квітів бідної Європи!

Досвідчений дядечко Франтішек ще в Лондоні передбачив, що під час майбутньої подорожі йому знадобиться для обміну сила різних дрібничок, і запасся разками намиста, стрічками, сережками, скляними прикрасами й іншим товаром, який користується тут попитом. Тому, коли він запропонував дівчині на додачу до книжки ще й цих недорогих прикрас, вона наодріз відмовилася від такого багатства; на її думку, цей дарунок коштував у десять раз дорожче, ніж її хустка.

Залишившись на самоті, дядечко Франтішек заходився розглядати вишивану хустину молодої індіанки.

«Такі гарні мереживні накидки носять на голові іспанські жінки, прикріплюючи їх до волосся високими гребенями. — Він на мить замріявся. — Одвезу я, мабуть, цей чудовий сувенір кому-небудь до Європи…»

Єнік купив Терезці панаму; він сподівався, що лондонська модистка надасть капелюхові елегантного вигляду, прикрасивши його пером і квітами. Дядечко Франтішек, усміхаючись, схвалив його покупку.

Чотирнадцять днів промайнули непомітно. Тому, коли дядечко звелів експедиції лаштуватися в дорогу, всі дуже засмутилися — й гості, й гостинний господар, котрий рішуче відмовився взяти від них будь-яку плату. Тож дядечкові Франтішку довелося розраховуватися з господинею: він змусив її взяти подарунки майже силоміць. Наступного дня караван вирушив із гостинного сільця.

Єнік і Дієго крокували на чолі загону. Попереду, кроків за п'ятнадцять, як головний дозорець, бігла Лготка, а за нею тяглася ватага голих дітлахів. Вони галасували, кричали, змагалися з бігу й стрибків. Веселий то був похід.

До озера караван дійшов лише пізно ввечері. В дорозі всі страшенно стомилися й нічого не помічали навколо себе. Тож біля багаття, де вони поставили й в'ючаків, наші мандрівники миттю заснули міцним сном стомлених людей, які досягли мети своєї подорожі.

Сторожко спала лише Лготка. Коли з озера долинув дзвін, вона повільно підняла голову й жалібно завила. Ті звуки собака чула вперше в. житті. Так, з озера долинав дзвін; там миготіли якісь вогні, і їхні відблиски довгими світлими смугами сягали кудись у таємничу глибінь. Але все це залишилося прихованим од стомлених мандрівників: солодкий сон міцно тримав їх у своїх обіймах…

XV

У ПЕТЕНСЬНІЙ УЛОГОВИНІ

— Ми тут днів зо два відпочинемо, — сказав уранці дядечко Франтішек. — Оглянемо озеро та його околиці. Після такого напруження не завадить нам трохи розважитися, та й дечого повчитися тут.

— Повчитися? Тут? — перепитав Вацлав, позіхаючи, бо ще не встиг як слід прочуматися.

— Так, повчитися, — мовив дядечко Франтішек. — Я прочитав свої записи про Петен і довідався з них, що на озері безліч острівців. На найбільшому з них стоїть містечко, яке називається Флорес; туди ми сьогодні й подамося.