Кораловий острів, стр. 49

— Але що ви пропонуєте? — нетерпляче спитав Пітер.

— Задум мій дуже ризикований, але я не бачу іншого способу визволити Аватею, та й відваги вам, мабуть, не забракне. За п'ятдесят миль на південь лежить острів, де правує Аватеїн коханий. Там вона була б у цілковитій безпеці. Пропоную вам покинути шхуну. Ви згодні піти на таку пожертву?

— Друже мій, — відмовив Джек, — коли я беруся довершити важливу справу, то згоден піти на будь-яку пожертву.

Вчитель усміхнувся:

— Адже дикуни вважатимуть за неможливе, щоб ви задля дівчини відмовились од свого чудового вітрильника. Отож доки він тут стоятиме, вони вважатимуть, що ви в руках у них. А ми тим часом виберемо на березі відлюдну місцину, понаносимо туди припасів, дістанемо невеличкого човна, посадимо Аватею, і ви троє чимдуж повеслуєте до того острова.

— Слава! — скрикнув Пітер, скочивши на рівні ноги і схопивши вчителя за руку. — Ну й зух же ви, вчителю! Не думав я, що у вас така мудра голова.

— А я залишуся на шхуні, —провадив учитель, — аж доки виявиться, що ви втекли. Мене, звичайно, спитають, де ви ділися, але я не скажу.

— І що ж тоді? — запитав Джек.

— Не знаю. Може, мене вб'ють, але, — додав він, значуще всміхаючись до Джека, — я теж не боюся вмерти за добре діло!

— Але як нам забрати Аватею? — спитав Джек.

— Я домовився, що вона стрінеться з нами на одному місці; я поведу вас туди вночі. Там усе й улагодимо. Вона легко вислизне з-під нагляду, бо стережуть її не дуже пильно, вважаючи, що втекти з острова неможливо. Я певен, що їм і на думку таке не спаде. Але, кажу вам знову, ризик дуже великий. П'ятдесят миль чистим морем у невеличкому човні — то неблизька дорога. Ви можете пропливти повз острів, іншого ж у тому напрямі немає миль на сто, а може й більше; коли ж ви заблукаєте і втрапите до інших дикунів, то самі знаєте закон, що панує на островах Фіджі: кожен зайда приречений на смерть. Тож зважте все, мій юний друже.

— Я все зважив, — відповів Джек. — Якщо Аватея не побоїться ризикнути, то я теж не побоюсь, і мої друзі також.

Ми заходились готуватися до подорожі: зібрали необхідні речі й винесли на палубу харчі, що їх стало б нам на кілька тижнів. Ми хотіли навантажити човен як тільки можна — аби пливти швидко й безпечно. Речі ми накрили брезентом, збираючись перенести їх у човен за кілька годин перед тим як відпливати. Коли ніч накрила весь обшир чорною киреєю, ми тихенько повеслували до берега й пішли слідом за своїм проводарем, який повів нас далеко поза селом до місця зустрічі. Спинилися ми в затінку під крислатими деревами, і не більше як за п'ять хвилин до нас нечутно підійшла темна постать.

— Ага, це ви, — мовив Джек, упізнавши Аватею. — Ну, то не гаймо часу, скажіть їй, чого ми прийшли.

— Я трохи розумію англійську мову, — озвалась тихо Аватея.

— А де ж ви тієї мови навчилися? — здивувався Джек. — Ви ж бо й слова не вміли сказати, коли я вас бачив востаннє.

— То вона від мене навчилася, відколи прибула на острів.

Ми розповіли Аватеї про свій задум у всіх подробицях, не приховуючи, яка небезпека могла нас спіткати. Як ми й чекали, її так урадувала нагода врятуватися, що вона готова була знехтувати небезпеку.

— То ви згодні попливти з нами? — запитав Джек.

— Авжеж згодна.

— А не боїтеся такої далекої мандрівки?

— Ні, не боюся.

Ми заходились обговорювати план утечі, але небавом учитель нагадав, що час уже вертатися. Тож ми віддали Аватеї на добраніч і, домовившись зустрітися завтра ввечері біля скелі, розійшлися: ми четверо повеслували тишком до шхуни, Аватея ж нечутно подалася до своєї в'язниці.

РОЗДІЛ XXXIII

Наближався час утечі, тож ми, природно, дуже потерпали, щоб дикуни не здогадалися про наш намір, і цілісінький наступний день нерви нам були напружені до краю. Ми вирішили піти на берег і повештатися селищем, буцімто вивчаючи місцеві звичаї й роздивляючись хати; нам-бо гадалося, що коли ми вдамо, наче зовсім байдужі до вчорашніх подій, то це потамує підозру тубільців. Учитель тим часом залишився на шхуні разом з командою.

Нарешті довгий стомливий день закінчився, сонце поринуло в море, і короткі сутінки раптом змінилися темною ніччю. Хутко кинувши декілька ковдр у човник, ми пошепки попрощалися з нашими тубільцями й тихо повеслували лагуною, тримаючись якомога ближче до берега. Весла ми обмотали ганчірками й пливли, ані звуку не видавши.

Аби хтось нас побачив за кілька ярдів, то, мабуть, подумав би, що то або привид, або тінь на темній воді. Вітер зовсім ущух, але, на щастя, тихеньке хлюпотіння хвиль, що набігали на берег, а також віддалений рев бурунів біля рифу приглушували ледь чутний плескіт наших весел.

За чверть години ми дісталися навислої над морем скелі. В затінку під нею лежало носом у воді невеличке каное — готове до плавби. Більша половина вантажу вже була складена. Коли наш човен зашарудів кілем по піску, чиясь рука схопила його за прову, і в темряві замаячіла постать.

— Агов! — пошепки озвався Пітер, ступаючи на берег. — Це ви, Аватеє?

— Так, це я, — долинула відповідь.

— Все гаразд! Обережно. Допоможіть мені спустити каное, — прошепотів Джек учителеві. — А ти, Пітере, вже переклав ковдри? Нам вони можуть скоро згодитися. Аватеє, сідайте посередині — отак.

— Усе вже готове? — пошепки запитав учитель.

— Не зовсім, — відповів Пітер. — Візьми, Релфе, цю пару весел та сховай їх десь у каное, якщо можеш. Не люблю я гребків. Ось хай ми відпливемо далі від острова, я змайструю кочети.

— Сідай-но мерщій, та будемо відпливати.

Ще один дружній потиск учителевої руки; він благословив нас пошепки, і ми помчали стрілою від берега, перетяли гладеньку лагуну і чимдуж — скільки стало сили в руках та волі в серцях — повеслували, змагаючись з довжелезними океанськими хвилями.

Усю ніч і весь другий день ми орудували гребками, майже не розмовляючи й не відпочиваючи; лише двічі трохи підживилися й ковтнули води. З самого початку Джек визначив, у якому напрямі лежить острів, і, поставивши перед собою невеличкий кишеньковий компас, стежив, щоб ми пливли на південь: чи ми попадемо на острів, чи його минемо, залежало від стернового, який мав безупинно спрямовувати наш крихітний кораблик потрібним курсом. Ми з Пітером веслували на носі, а Аватея посередині.

Аж коли сонце торкнулося позолоченого краю моря, Джек кинув гребок і дозволив спочити.

— Годі! — вигукнув він, широко позіхаючи. — Від тих мерзотників нас тепер відокремлює широкий водяний простір, тож нумо всмак повечеряємо та поспимо.

— Я згоден! — крикнув Пітер. — Твоїми б устами, Джеку, мед пити. Подай-но мені води, Релфе. Що це з вами, дівчино? Ви блимаєте очима, наче сова на сонці.

— Хочу спати, — всміхнулась Аватея і, наче доводячи, що каже правду, поклала голову на облавок каное і враз заснула.

— Спить, як після маківки, — мовив Пітер, весело осміхаючись. — Чи не збудити її, щоб вона спершу попоїла? Або, може, — додав він поважно й замислено, — спробуймо класти їжу їй до рота, що саме так гарно роззявлений. Нехай спить і ковтає. Ходи-но сюди, Релфе, та нагодуй її тихенько, поки ми з

Джеком наїмося по саму зав'язку. От і виграємо багато часу.

Я мимоволі всміхнувся, бо в теорії Пітерова ідея видавалася дуже вигідною: проте я не зважився спробувати її на практиці, побоюючись, щоб страва часом не попала не в те горло. Та коли я сказав теє Пітерові, він вигукнув:

— Балакаєш чортзна-що! Навіть заплішеному дурневі ясно, що коли покласти страву до рота Аватеї, то вона попаде в її ж таки горло. Чи, може, ти так себе любиш, що вважаєш, буцімто всі горла в світі не ті, крім твого власного? Та годі вже тобі балакати, краще подай печеню, бо Джек її доїсть і нічого мені не залишить. Адже я маю право хоч маленький кусник скуштувати.