Кораловий острів, стр. 15

— То, може, краще їх збудити? — шепнув я. — Не гоже вбивати їх уві сні.

— Якби я полював задля спорту, Релфе, то, звичайно, спершу збудив би їх; але ж нам потрібне м'ясо, тому хай собі лежать. Крім того, хтозна, чи ми їх уб'ємо. Ну-бо стріляй.

Я замахнувся й так влучно кинув камінь, що він луснув свиню просто в бік, наче в барабан. Але з того анічогісінько не вийшло. Свиня зірвалася на ноги, закувікала з несподіваного болю і порснула в гущавину. Тієї ж миті бренькнула тятива Джекового лука, і стріла прошила поросяті вухо, пришпиливши його до землі.

— Я таки схибив! — вигукнув Джек і майнув уперед із піднятою сокирою.

Порося заверещало, вирвало з землі стрілу й кинулося з нею навтьоки слідом за всім табуном. Мить — і вони зникли в кущах, хоч ми ще довго чули, як вони кувікають, тікаючи далі й далі.

— Чи ти ба, як нам не пощастило, — озвався Джек, тручи кінчик носа.

— Дуже не пощастило, — підтакнув я, погладжуючи підборіддя.

— Ну, то гайда мерщій до Пітера, — сказав Джек, — бо вже сутеніє.

І ми мовчки подалися лісом до берега.

Вийшли на берег, дивимося: лежить купа дров, багаття вже зайнялося, все готове, а Пітера ніде не видко. Ми неабияк здивувалися, але Джек висловив гадку, що Пітер, мабуть, пішов по воду; отож він аговкнув, аби той знав, що ми вже прийшли, і сів на каменюку. Я ж скинув куртку і взяв сокиру нарубати дров. Та не встиг я ступити й кроку, як здаля долинув страшенний вереск, тоді почулося свиняче кувікання й голосне «Ура».

— Здається мені, що наш Пітер стрівся зі свиньми, — мовив я.

— Коли коса находить на камінь, — сказав сам до себе Джек, — то невідомо, хто…

— Ура! — знову вигукнув удалині Пітер. Ми враз повернулися, вдивляючись у той

бік, і небавом побачили Пітера: він чимчикував берегом, настромивши на списа порося! Коли Пітер підійшов до нас, Джек ляснув його по плечі й вигукнув:

— Молодець! Виявляється, з нас трьох ти ціляєш найкраще.

— Поглянь-но, Джеку! — закричав Пітер і зняв зі списа порося. — Впізнаєш цю дірку? — спитав він, показуючи на поросяче вухо. — Тобі знайома ця стріла, га?

— Оце то диво, скажу я тобі! — мовив Джек.

— Авжеж диво, — перебив його Пітер, — але, на бога, поки що нічого не розказуй, давай спершу повечеряємо, бо я голодний, як вовк: не просте то було діло битися з цілою зграєю свиней на чолі з їхньою прабабою, що наїжачилася, мов велетенський дикобраз!

Отож ми заходилися біля вечері, і коли розіклали всі свої припаси на пласку каменюку коло вогнища, то в нас очі розбіглися — так багато було всіляких наїдків. По-перше, ми мали порося, потім корінці таро, батат, картоплю, шість слив і, нарешті, голуба. До цього всього Пітер додав ще шмат цукрової тростини: незабаром після того, як ми розійшлися, він знайшов невеличку ділянку, зарослу нею.

— І ділянка та була майже квадратова, — сказав він, — отож я переконаний, що її засадила людина.

— Може бути, — зауважив Джек. — Видно з усього, що на острові колись мешкали тубільці.

Ми довго сушили собі голови, що робити з поросям. Жоден з нас ніколи не вичиняв свиню, і ми не знали, з чого почати; крім того, в нас була лише сокира: ножа ми забули в таборі. Зрештою Джек підвівся й сказав:

— Годі, хлопці, марнувати час на розмови. Бери-но, Пітере, порося. Поклади задню ногу на колоду. Отак, — і він за одним махом одрубав ногу разом із стегном. — Тепер клади другу ногу.

Відрубавши обидві задні ноги, Джек розпанахав їх у кількох місцях, настромив кожну на загострений патичок і примостив біля вогнища смажитися. По тому ми розчинили голуба, викинули всі нутрощі, прополоскали у солоній воді й теж настромили на рожен над вогнем. Поки м'ясо смажилося, ми викопали біля вогнища ямку, поклали туди наші овочі й пригорнули землею та гарячим приском.

Корінці таро, помережані сірими плямами, були продовгуваті, дюймів десять завдовжки й чотири або п'ять завтовшки. Вони мали товсту шкуринку й трохи скидалися на ірландську картоплю. Смак у них був пречудовий.

Батати були майже круглі і мали грубу руду шкурку. Вони виявилися солодкі на смак і дуже приємно пахли. Картопля теж була на диво солодка й добра, так само, як і сливи. По тому дійшла черга до свинячого й голуб'ячого м'яса. Воно теж припало нам до смаку. Словом, вечеря була — кращої й не треба, такої ми вже давно не заживали. Джек сказав, що годі й рівняти її з корабельною стравою, а Пітер — той заявив, що коли ми надовго залишимося на острові, він неодмінно стане обжерою або епікурійцем. [3] Джек же відповів, що йому не слід того боятися, бо він, Пітер, став уже і тим, і другим!

Отож, наївшися по саму зав'язку і не забувши закусити сливами, ми зручно поклалися на лігво з галузок під кораловим прискалком і поснули.

РОЗДІЛ XI

Коли ми прокинулися наступного ранку, сонце вже підбилося вгору; отож я дійшов висновку, що після надмірно тривної вечері людина рано не буде вставати. Проте ми почувалися дуже добре, мали гарний настрій і аж ніяк не заперечували проти сніданку. Та спершу ми за звичаєм покупалися, щоб дістати наснагу.

Згодом я часто дивувався, чому мешканці моєї любої батьківщини так рідко вдаються по допомогу до найцілющої з усіх стихій — води. Я маю на увазі холодні купелі. Звичайно, я розумію, що купатися в морі або в річці зимової пори не дуже приємно, не те що нам було на Кораловому острові. Але мені відомо з власного досвіду, що можна натомість чудово покупатися у великій балії. Скупавшися в морі або навіть у балії — по тому, як я вернувся до Англії, — я почував себе таким свіжим, чистим, сповнювався такої сили й радості, що швидше відмовився б од сніданку, ніж від холодної купелі. Хай читачі мої пробачать, якщо я спитаю, чи купаються вони щоранку; а коли вони скажуть, що ні, то хай дарують мені за пораду відразу розпочати ранкові купелі. Останнім часом, облишивши сповнене пригод мандрівне життя, яке я так довго провадив у чужих землях, я почув про так звані водяні процедури. Я не знаю добре тих процедур, тому не хочу їх звеличувати і не маю наміру гудити. З цього приводу спадає на думку прислів'я, що не треба, мовляв, передати куті меду. Може, воно й так, але часом буває, що куті не додають меду; протягом своїх мандрів я так натішився холодними купелями, що, гадаю, краще ризикнути, купаючись уволю, аніж себе обмежувати. Така моя скромна гадка, що спирається на неабиякий досвід; я пропоную її, покірно вибачаючись, своїм читачам, що, може, заперечуватимуть мені: мовляв, вони краще знають, що їм слід робити, а чого не слід. Вертаючись до розповіді, перепрошую за відступ.

Отож подалися ми далі. Ледве ми пройшли милю з невеличким гаком і почали відчувати приємне тепло, що завжди огортає тіло від швидкої ходи, як за прискалком, звідки нам відкрилося нове гроно мальовничих острівців, нараз завмерли на місці: до нас знову долинув той самий страшний крик, котрий так нажахав нас уночі кілька день тому. Проте цього разу ми злякалися куди менше: тоді-бо діло діялося глупої ночі, а нині був день; я ж переконався (хоч і не можу пояснити, чому так буває): те, що лякає нас у нічному мороці, здається зовсім нестрашним при денному світлі.

Почувши той крик, Пітер одразу ж наставив свого списа.

— Що воно таке? — запитав він, озираючись на Джека. — Слухай-но: коли ми й далі будемо щохвилини жахатися та дивуватися, як увесь цей тиждень, то краще нам звідси забратися. Хай йому грець, цьому острову, не треба мені його бататів, лимонаду, дичини й слив!

Щойно Пітер це мовив, як крик залунав знову, цього разу ще гучніше.