Кораловий острів, стр. 12

— Вважайте, хлопці, — сказав Джек, погасивши свічку, — сонце сяде за годину, тож не гайнуймо часу. Я піду зрубаю на лук молоденьке дерево, а ви нашукайте собі добрих дебелих палиць, щоб, коли стемніє, ми взялися до діла.

Мовивши так, він поклав на плече сокиру й подався в ліс. Слідом за ним вирушив Пітер, а я взяв шматок щойно відкритої матерії і заходився вивчати її будову. Вона мене так зацікавила, що, коли вернулися товариші, я все ще сидів у тій самій позі.

— А що я тобі казав! — зареготав Пітер. — Ой Релфе, тебе хіба що могила виправить. Ось твоя палиця. Коли ми пішли, а ти залишився з цією штукою, я був певен, що ми й повернемося, а ти все ще її розглядатимеш. Отож я вирубав палицю й для тебе.

— Спасибі, Пітере, — сказав я. — Добряча в тебе душа: замість налаяти мене, що я, правду казати, заслуговую, ти ще й зробив мені послугу.

— Якщо ти бажаєш, я можу тебе вишпетити, — відмовив Пітер. — Але користі з того не буде ніякої, ти ж бо впертий, як осел!

На той час уже споночіло. Ми засвітили свою свічку і, встромивши її у підставку з двох схрещених гілок усередині куреня, посідали на постелі з листя та й узялися до роботи.

— Я хочу таки наладнати лук, — заявив Джек, розколюючи принесену гілляку. — Колись із мене був непоганий стрілець. А що це ти надумався робити? — спитав він, поглянувши на Пітера. Той утягнув до намета кінець довжелезної палиці й силкувався настромити па нього шматок залізного обруча!

— Збираюся йти в пікінери, — відповів Пітер. — Бачиш, Джеку, я виявив, що на мої ніжні м'язи дрючок не дуже годяща зброя, і тішу себе думкою, що списом володітиму краще.

— Ну, якщо довжина надасть тобі сили, — мовив Джек, — то ти, звичайно, будеш непереможний.

Пітерова палиця мала завдовжки цілих дванадцять футів, а що вирубав він її з дуже твердого дерева, то варто було йому обстругати нижній кінець, і з неї б вийшла чудова зброя.

— Дуже вдала ідея, — озвався я.

— Оця? — запитав Пітер, показуючи на спис.

— Атож, — відповів я.

— Гм! От чи ти б уважав її за дуже вдалу, якби вона прошила тобі горлянку!

— Я маю на увазі ідею зробити спис, — засміявся я. — І коли на те пішлося, я теж зміню свій план. Мені не дуже подобається палиця, тож зроблю я собі з цього клаптя пращу. Прочитавши колись про Давида, який убив Голіафа, вождя філістимлян, я так був уподобав стріляти з пращі, що мене вважали за справжнього фахівця.

Отож я заходився майструвати пращу. Довгий час ми працювали мовчки. Зрештою Пітер підвів голову й мовив:

— Слухай-но, Джеку, на жаль, доведеться попросити в тебе ще клапоть хусточки, щоб прив'язати цей паскудний-гостряк. Вона вже й так украй подрана, тож ти її не пошкодуєш.

Джек хотів був віддерти клапоть, аж раптом Пітер схопив його за руку.

— Постривай, чоловіче, — мовив він, — майся на бачності. Ніколи нічого не плюндруй, якщо можеш без того обійтися. Голиш лорда Нельсона — то голи так, щоб не одчикрижити йому губи! Дякую. Стане з мене тих хусточок, що ростуть на кокосових пальмах.

Бідолаха Пітер! З якою приємністю я пригадую і наводжу тепер його жарти й дотепи!

Працювали ми, працювали, аж нараз скинулися, почувши далекий, але вкрай дивний, страшний крик. Долинув він начебто з-над моря, проте був такий далекий, що ми ніяк не могли визначити — з якого саме боку. Вискочивши з куреня, ми побігли до берега й спинилися, дослухаючись. І ось він пролунав знову, гучно й чітко серед тихої ночі — довгий відразливий крик, схожий на ревіння осла. На небі стояв місяць, і ми чітко бачили всі острівці — і в лагуні, й поза нею, — але ніде не видко було живої цяточки. Звідтіля саме подував сильний вітер, але поки ми стояли, вдивляючись у море, він завмер.

— Що це може бути? — спитав пошепки Пітер.

Мимоволі ми підступили ближче один до одного.

— Щоб ви знали, — сказав Джек, — я вже двічі чував цей загадковий звук, але не так голосно, як сьогодні. Тоді він був зовсім невиразний, отож, гадаючи, що мені причулося, я не схотів вас турбувати й нічого не сказав.

Ми ще довго стояли, але ніщо більше не озивалося. Зрештою ми пішли назад у курінь і знову взялися за роботу.

— Диво дивне, — мовив поважно Пітер. — Чи ти, Релфе, віриш у привидів?

— Ні, — відмовив я, — не вірю. Та, казати правду, ті дивні звуки мене трохи бентежать

— А що скажеш ти, Джеку?

— Я не вірю в привидів і не бентежуся, — відповів він. — Я й сам ізроду не бачив привида і не стрічав людину, яка бачила б його на власні очі. Мені довелося пересвідчитись, що всі дивні, нез'ясовані явища майже завжди з'ясовувалися: коли їх досліджували, виявлялося, що вони мають зовсім просту причину. Звичайно, я не уявляю собі, що то був за звук, але цілком певний, що незабаром ми про все довідаємося, і коли це й справді привид, я… я…

— … Його з'їм! — вигукнув Пітер.

— Так, я його з'їм! Ну, хлопці, мій лук і дві стріли вже готові, тож коли ви впоралися з своїм ділом, давайте спати полягаємо.

На цей час Пітер обстругав свого списа і дуже вправно прив'язав залізне вістря; я зробив пращу з тонких стьожок кокосової тканини, посплітавши їх докупи, а Джек змайстрував тугий лук, завдовжки майже п'ять футів, і дві стріли, опірені двома чи трьома великими пір'їнами, що їх зронив якийсь птах. Гостряків у стріл не було, але Джек сказав, що коли стріли добре опірені, їм не потрібно залізного вістря, — досить їх загострити, і вони пречудово влучатимуть. Цього я досі не знав.

— Опірена стріла без гостряка, — сказав він, — то грізна зброя. А неопірена стріла з гостряком — не придатна ні на що.

За тятиву правила наша шворка, вільний кінець її Джек не схотів одрізати й обмотав навколо лука.

Приготувавшись у такий спосіб до завтрашнього походу, ми все ж таки вирішили спершу перевірити свою зброю і випробовували її цілий день. І якраз до речі, бо виявилося, що руки в нас надто незграбні, і нам бракує довершеності. Перш за все Джек побачив, що лук затугий, і довелося його попустити. Спис також виявився заважкий, і ратище треба було обстругати, але вкоротити його Пітер нізащо не погоджувався. Зате праща моя була дуже вдатна, але я так розучився з неї стріляти, що першим же камінцем збив Пітерові бриля з голови і ледве не зробив з нього другого Голіафа. Однак, сумлінно повправлявшися цілісінький день, ми трохи відновили своє вміння — принаймні відновили ми з Джеком. Що ж до нашого Пітера, то він був зроду дуже здібний хлопець і скоро навчився вганяти списа в кокосовий горіх, влучаючи один раз із п'яти.

Я був задоволений, що ми завдячуємо своїми успіхами невичерпній енергії Джека, який примушував нас коритися, коли вже ми вибрали його капітаном. З ранку до ночі він силував нас робити ті самі вправи. Пітерові кортіло бігати і вганяти списа у все, що впадало йому в очі, але Джек поставив кокосовий горіх і напосівся, щоб Пітер без угаву ціляв саме в нього, і лише вряди-годи давав йому спочити. Ми з Пітером кепкували з Джека, але були певні, що ті вправи підуть нам на користь.

Того вечора, хоч які ми були втомлені, а, перш ніж поснути, перевірили й полагодили зброю, готуючись до виправи, в яку мали вирушити завтра рано-вранці.

РОЗДІЛ IX

Щойно сонце кинуло перший промінь на неозорі простори Тихого океану, як Джек уже скочив на ноги і, щось гукнувши Пітерові на вухо, щоб його збудити, гайнув до берега покупатися за своїм звичаєм у морі. Цього ранку ми не навідалися, як завжди, у підводний сад, а, щоб не гаяти часу, освіжилися на мілкому, проти свого куреня. Поснідали ми теж похапцем і менш як за годину вже були готові до мандрів.

Надягнувши своє звичайне вбрання, Джек пов'язався поясом із кокосової тканини й заткнув за нього сокиру. Мені він теж порадив припасувати пояс і заткнути коротеньку дрючину або кийок — мовляв, праща навряд чи згодиться, коли ми зійдемося впритул з яким-небудь звіром. Що ж до Пітера, то, хоч він ніс на плечі довжелезного і, правду казати, престрашного списа, ми ніяк не могли його переконати, щоб він залишив палицю. «Бо, коли б'єшся рукопаш, — сказав він, — спис і шага не вартий». Мені ж здавалося, що саме та палиця, висловлюючись його ж таки словами, не варта щербатого шага: на кінці вона була покручена і скидалася на дрючок, яким орудував на малюнку казковий Джек, переможець велетнів; до того ж вона була така важезна, що заміритися нею можна було, хіба що схопивши її обома руками. Проте він узяв її з собою, і ми вирушили в дорогу.