Зірка КЕЦ, стр. 16

— Товаришу Артем’єв! Я дуже боюся за мого професора. Він такий кволий. Йому небезпечно без мене летіти на Місяць. Адже він навіть їсти й пити забуває. Хто про нього піклуватиметься на Місяці?

У Джона навіть сльози виступили на очах. Він гаряче любив свого професора. Я, як умів, заспокоїв Джона і обіцяв дбати за професора під час подорожі.

— Ви відповідаєте за нього! — урочисто промовив негр.

— Так, безперечно! — підтвердив я.

Повернувшись на Зірку, я все розповів Меллер. Вона з осудом похитала головою:

— Доведеться мені самій взятися за Тюріна.

І ця маленька, енергійна жінка справді полетіла в “манеж”.

Я теж не марнував часу: вчився літати в міжпланетному просторі і, за словами мого вчителя Крамера, зробив великі успіхи.

— Тепер я спокійний, що під час подорожі на Місяць ви не потонете в безоднях неба, — сказав він.

Через кілька днів Меллер повернулася з “манежу” і оголосила:

— На Землю професора я б ще не зважилась пустити, але для Місяця він “у повній місячній формі”.

XIII. ДО МІСЯЧНОЇ ОРБІТИ

Напередодні нашої місячної подорожі я провів Тонго в лабораторію світового холоду. Прощання було коротке, але тепле. Вона міцно потиснула мені руку й сказала:

— Бережіть себе…

Ці прості слова зробили мене щасливим.

Другого ранку Тюрін досить бадьоро ввійшов у ракету. Джон, зовсім засмучений, проводив його. Здавалося, він ось-ось заплаче.

— Ви відповідаєте за професора! — крикнув він мені перед тим, як двері ракети зачинилися.

Виявляється, ми летимо на Місяць не прямим шляхом, а по спіралі, оберненій навколо Землі. І невідомо, скільки триватиме подорож. У нашій ракеті можуть розміститися двадцять чоловік. А нас всього шестеро: троє членів наукової експедиції, капітан, штурман і механік. Увесь вільний простір ракети заповнений запасами продовольства, вибухових речовин і рідкого кисню. А на верху ракети прикріплено вагон на колесах, призначений для подорожі по місячній поверхні. Опору повітря немає, тому “місячний автомобіль” не зменшить швидкості льоту ракети.

Незабаром наша ракета покинула гостинний ракетодром Зірки Кец. І відразу ж Тюріну стало дуже погано.

Річ у тому, що як тільки ми розвивали швидкість І вибухи частішали, вага тіла змінювалася. І я розумів Тюріна: можна звикнути до ваги, можна звикнути до невагомості, але звикнути до того, що твоє тіло то нічого не важить, то раптом ніби наливається свинцем, неможливо.

Добре, що у нас були достатні запаси харчів і пального, тому ми могли не поспішати, і вибухи були помірні. Звук їх передавався тільки стінками ракети. До цих звуків можна було звикнути, як до дзижчання мотора або цокання годинника, але посилення ваги!..

Тюрін зітхав, охав. Кров то приливала до його обличчя, і воно ставало багровим, майже синім, то відливала, — обличчя бліднуло, жовтіло.

І тільки наш геолог Соколовський, життєрадісний, дебелий чоловік з пишними вусами, завжди був веселий.

Коли невагомість тіла поверталась, астроном починав говорити вголос, — звичка, якої він набув у своїй самотині. Говорив він без зв’язку: то переказував цікаві астрономічні дані, невідомі земним астрономам, то виголошував “філософські сентенції”.

— Чому таке привабливе кіно? Тому, що в ньому ми бачимо рух…

Потім він починав стогнати і корчитись, потім знову говорити.

Я дивився у вікно. В міру того, як ми віддалялися від Землі, вона здавалась все меншою. Наш “день” чимраз довшав, ночі коротшали. По суті, це були не ночі, а звичайні сонячні затемнення.

А от з Місяцем діялися дивні речі.

Коли наша ракета була в протилежній точці орбіти від Місяця, він здавався маленьким, значно меншим, ніж ми його бачимо на Землі, а коли ми по орбіті наближались до Місяця, він ставав надзвичайно великим.

Нарешті настав момент, коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з розмірами Землі.

Наш капітан, який не раз робив подорож до місячної орбіти, сказав нам:

— Поздоровляю. Ми пройшли чотири п’ятих віддалі, яка відокремлює нас від Місяця. Сорок вісім земних радіусів позаду. В наших міжпланетних подорожах у межах сонячної системи земний радіус — 6378,4 кілометра — є одиницею виміру. Це ніби миля міжпланетних навігаторів, — пояснив він.

Тепер величина Місяця коливалася на протязі доби — часу обертання ракети навколо Землі. Півдоби Місяць “гладшав”, збільшувався, півдоби — “худнув”. Але ця доба вже стала значно більша від земної.

Безхмарний, ясний день чимраз довшає.

Капітан каже, що притягання Місяця щогодини позначається більше і викривляє шлях ракети. Рух ракети то прискорюється, то сповільнюється, бо ми потрапили в чіпкі обійми нашого земного супутника. Місяць не хоче відпускати нас від себе. Якби не сила протидії, що її викликають наші вибухові прилади, ми були б вічними полоненими Місяця. Яке ж небезпечне притягання величезних планет сонячної системи!..

У перші години польоту капітан надовго залишав керування, даючи ракеті автоматично летіти накресленим шляхом. Небезпеки в цьому не було. Але що далі, то капітан рідше відходив від пультів керування, хоч вони й механізовані.

Ми мчали навколо Землі вже приблизно по тій самій орбіті, як і Місяць, тому подорож навколо Землі робили за той самий час, що й Місяць, — щось із тридцять земних діб. Наша ніч — сонячні затемнення стали такі ж рідкі, як місячні на Землі. Ракета дедалі рідше наздоганяла Місяць, аж поки, нарешті, їх рухи зрівнялись. Ракета досягла такої ж віддалі від Землі, як і Місяць. Віддаль між ракетою і Місяцем стала незмінною.

Здавалося, що Місяць, Земля і ракета нерухомі і тільки зоряне склепіння безперервно рухається.

— Незабаром тут небесні колонії будуватимемо, — порушив мовчання Соколовський.

— Ну ні, батеньку мій, не так швидко, — відгукнувся Тюрін. — Треба спершу дістати тут матеріали. Не можна все притягти з Землі. Навпаки, ми ще Землі мусимо посилати деякі “небесні” подарунки. Ось колекцію метеоритів ми вже послали. Добра колекція. Увесь рій Леонідів. ^[7]

І Тюрін задоволено розсміявся.

— Це так, — сказав Соколовський. — Нам потрібно багато заліза, нікелю, сталі, кварцу для спорудження наших жител.

— І де ж ви дістанете ці копалини? — спитав я.

Слово “копалини” викликало вибух сміху Соколовського.

— Не копалини, а літалини, чи що, — сказав він. — Метеорити — ось “копалини”. Недурно я ганявся за ними.

— Метеоритний промисел організував я. Це моя ідея! — вніс поправку Тюрін.

— Я не заперечую цього, професоре, — відповів Соколовський. — Ідея ваша — здійснення моє. Ось я й тепер відрядив Євгеньєва в нову розвідку.

Прізвище “Євгеньєв” змусило мене пригадати весь шлях, який привів мене на небо. Навіть дивно, як хутко всі ці особисті справи відійшли на задній план перед незвичайними тутешніми враженнями.

— Ви знаєте, товаришу Артем’єв, що ми знайшли цілий рій дрібних метеоритів зовсім недалеко від Зірки Кец? — звернувся до мене Соколовський. — Вище траплялись і більші. Ми дослідили їх і знайшли залізо, нікель, кремнезем, глинозем, оксид кальцію, польовий шпат, хромове залізо, оксиди заліза, графіт та інші прості і складні речовини. Одне слово — все потрібне для будівництва плюс кисень для рослин і воду. Користуючись енергією Сонця, ми можемо обробити ці матеріали і виготовити все, що нам треба, аж до олівців. Кисень і вода, звичайно, є тут не в готовому, а в “зв’язаному” стані, але хіміків це не бентежить.

— Я вивчив за вашими даними рух цих залишків загиблих небесних тіл, — втрутився Тюрін, — і прийшов до цікавих висновків. Частина метеоритів прилетіла здалека, але більшість літала навколо Землі по тій самій орбіті, що й Зірка Кец…

— На це, професоре, звернув вашу увагу я, — сказав Соколовський.

— Так. Але висновки зробив я.

— Не будемо сперечатися, — примирливо промовив Соколовський.