Ге, людина з Моого, стр. 6

9

НАЙСЛАВЕТНІША ЛЮДИНА СТОЛІТТЯ. ЇЇ ШЛЯХИ, ВИНАХОДИ Й БИТВИ.

Я ВИКЛИКАЮ ЇЇ НА ДВОБІЙ І РОЗДРАТОВУЮ

— Я — найрозумніша людина в світі й маю неймовірну силу. Найбільшу силу в світі. І все знаю.

Приїжджаю до першого-ліпшого міста, скажімо, до Каїра в Єгипті, і там мені дають математичну задачу, надзвичай складну, вже п'ять тисячоліть ніхто не годен вгризти її. Я хвилю дивлюся на неї, потім кажу: «Олівець, папір. Ось вам розв'язання».

У кожній країні я живу в президента або в короля. Куди б я не пішов, скрізь повно люду, практично немає нікого, хто не хотів би принаймні здалеку побачити мене: люди вилазять на дерева, на дахи, на ліхтарі, щоб уздріти мене. Небачена слава. Я — жаданий гість найславетніших художників, королі запрошують до себе на обід, бо я для них — єдина розвага.

Я безнастанно мандрую, а як трапиться, що наш літак налучиться на грозу і пілот не знає, що робити, я кажу, аби він на хвилю сповірив мені кермо — воно потребує міцної, впевненої руки, це таки так.

Приїжджаю до міста, там іде шаховий турнір на звання чемпіона світу. Перемагає Петросян. Я заходжу туди, чому б ні. «Зіграємо, товаришу Петросян?» — «Будь ласка». Роблю хід. І вже бачу, що знов будуть овації. Третій хід, четвертий, п'ятий. «Якщо не помиляюсь, товаришу Петросян, вам мат». Москва шаленіє. Ха-ха.

Абіссінський король потребує розумної поради. Річ цілком нормальна. Щохвилі хтось мене просить: «Допоможи, Ладіславе».

Вночі йду купатися, як там називається та їхня річка? Зараз ізгадаю. Іду купатися. «На. бога, не йдіть туди, в річці лютує крокодил-людожер». — «Що тут дивного, ясний королю? Я, звісно, волів би мати діло з гумовим крокодилом, але з цим, може, виграємо теж».

За нами плавом пливуть двірські, король у плавках, слуги. Темно, світить місяць, річка, на воді від берега до берега крокодил, хвостом до нас. Чекає, що я робитиму. Як ви гадаєте, що я робитиму?

— Прив'яжеш крокодила за хвіст до берега й підеш купатися трохи вище або нижче, — сказав маляр.

— Ні, я вчиню інакше, Йозіфку, — сказав Ладіслав. — Я виходжу на хвіст і хвилю йду по ньому, як по мосту. Двір трохи не божеволіє, король кричить і лякає крокодила. Крокодил починає шамотатися, сюди-туди, я щосили намагаюсь утримати рівновагу. Крокодил занурюється під воду, я, звісно, теж, ми довго там вовтузимося. Що, по-вашому, я з ним учинив?

Ми не маємо ніякісінького уявлення, що в такій ситуації може вчинити людина, навіть коли вона й найрозумніша в світі, Ладіслав пояснює нам:

— Я затикаю йому під водою ніздрі і таким робом топлю його. Це мій нормальний спосіб обходження з крокодилами. Треба мати сатанинську силу й весь час пильнувати, щоб крокодил не скинув вас.

Ми йому несказанно вдячні за цю пораду.

— А як, по-вашому, я даю собі ради з тигром? Найпоширеніший спосіб ловів — верхи на слоні, тим часом як я волію полювати пішки, в очереті.

Ви, либонь, читали, що то за радість — полювати на тигра в очереті. Тигрячою стежкою йдуть тільки у колосок. Останніми ступають носії. Коли трохи перегодя ловці роблять між собою переліку, то, як правило, завше бракує двох останніх носіїв. Тигр нишком підкрався до них іззаду й нечутно, одним ударом лапи або тільки клац зубами…

Кароліна просить, щоб він далі не оповідав про ці жахи, а ліпше провадив про свою хоробрість.

— Так ось, — мовить Ладіслав, — коли я йду на тигрів, то не ставлю з самого заду носіїв, а стаю туди сам. Отже, я роблю навпаки, ніж ваша мама в цирку. Йду останній і тримаю перед собою люстерко. Все, що діється позаду, мені добре видно. Зненацька з очерету вигулькує тигр. Як ви гадаєте, що я зроблю? Перше, що я зроблю, це нахилю люстерко й пущу тигрові у вічі зайчика. Поки він отямиться, я раз-два повернуся кругом, націлюся, бабах! А он іще один. Бабах!

Хвилю ми всі регочемо й робимо «бабах! бабах!», перебивши в такий спосіб багацько тигрів.

— Це люстерко на лови тигрів тобі не завадило б запатентувати.

— Таких патентів, Йозіфку, в мене вже є хтозна-скільки. Я винайшов літак, що не падає, корабель, що не тоне, центральне опалення для вулиць. Що іще? Іще невразливість. Я не кажу вже про дрібніші винаходи: машина, що шиє вітер, музикальний вертоліт, відчіпний балкончик з літальним апаратом.

Винагороди, премії й гонорари я більше не беру. Бо куди б я їх дівав, правда ж? Гроші мені взагалі ні до чого.

— А це чому? — дивується Геленка.

— Певно, тому, що я скрізь маю все задарма.

— Та невже?

— Геленко, — кажу я, — якщо ти, приміром, будеш продавати в аптекарській крамниці й до тебе зайде найславетніша людина нашого століття по зубну пасту, хіба ти не посоромишся правити гроші? Він запитається, скільки коштує паста. Ти скажеш: «Славний Ладіславе, прошу вас, не говоріть про гроші. Візьміть іще мочалку, порошок для ванни, пахуче мило і, може, вам треба пустушок, візьміть собі товарів на десять тисяч, візьміть собі задарма всю крамницю, тільки дозвольте ще хоч хвилину подивитись на вас».

Геленка сумнівалася, щоб заради Ладіслава пішла на такі жертви. Їй узагалі не вкладалося в голові, що Ладіслав може зажити такої слави.

— Услався, й ти теж пожинатимеш лаври, — порадив їй Ладіслав. — Я оце недавно здорово прославився. Радіо перервало передачу останніх вістей і оголосило, що десять супротивців викликають мене на двобій. І що ж зробив я? Притьмом подався до Будинку радіо й кажу: «Я готовий коли завгодно зустрітися на Страговському стадіоні, панове. Чим хочете битися? Мені однаковісінько. Я чемпіон світу зі стрільби, фехтування й метання гранати. Мені байдуже. Вибирайте собі зброю».

Вони забажали роздати гранати. Стадіон повний-повнісінький, як під час спартакіади. Переді мною десять супротивців, відстань сто метрів. Вони лягли за сталевим щитом, я не ховався нікуди.

Коли вони почали кидати в мене гранати, я читав напам'ять вірші, люди плакали, кричали, щоб вони перестали бавитися з вибухівкою. Та мої супротивці викидали всі. десять гранат, і радість їхня тут же згасла. Вони спромоглися кинути всього на п'ятдесят метрів.

Тепер настала моя черга. Я крикнув, аби вони подумали. Аби спершу замість себе виставили десять опудал. Для проби. Вони так і зробили. А в мене це був щасливий день, панове: я кинув на сто один метр, та ще й з гаком. З опудал угорі літала куделя. Люди: «Слава! Слава! Слава!» Я зачекав, поки змовкли вигуки. А тоді: «Панове, може, бажаєте стати на місце опудал?» Один із супротивців відказує мені: «Ми бачимо, Ладіславе, що ви дуже дотепний. Ходімо змагатися з дотепності». Гаразд.

Оце був номер, панове. Дотеп на дотеп. Хто нас не чув, мені його щиро жаль. Нарешті мусили визнати, — я маю на увазі своїх супротивців, — що вони хотіли забагато, сподіваючись покласти мене на лопатки з дотепності. Боже, що коїлося потім з людьми. Я мусив прочитати іще один свій вірш. Я також залюбки диригую оркестром. Панове, аби ви бачили, як я диригую оркестром!

Геленка радо почула б бодай один дотеп, що ними Ладіслав переміг десятьох супротивників.

Ладіслав тут же відказав, що їй треба було прийти тоді на стадіон, коли вона така цікава, і що йому її теж щиро жаль, що вона там не була.

Від усього нашого товариства я заявив, що там випадком не був жоден із нас і що це цікавить нас так само, як і Геленку.

Я знайшов у городі два ціпки. Довшого дав Ладіславові й викликав його на двобій. Вирішив, що будемо берегти свої обличчя й що битимемося головно для того, щоб мати змогу провадити цікаві розмови. За давніх часів це була звичка шляхетних суперників — обмінюватися не тільки ударами, але й дотепами. Спробуймо й собі за їхнім взірцем.

— Я нітрохи не сумніваюсь, — мовив я, — що чемпіон світу з бою на шпагах переважить мене спритністю й відвагою. Сам я не маю надії на звитягу. Але один із ваших найславетніших попередників, мосьє Сірано де Бержерак, буцімто сказав: «Що менше надії, то більше краси в битві». Я беру його собі за взір. І за прикладом того мосьє хочу битися й хвастати аж до кінця.