В забутій країні, стр. 22

Розділ XVI

ПОВЕРНЕННЯ ПСАРО

Храм бога сонця Ра — найграндіозніша споруда у всьому місті; він навіть був кращий за палаци цариці й воєначальника. Мармурові плити, з яких складено його стіни, вражали своїм розміром. Коли я дивився на них, то не міг уявити собі, як люди самими тільки руками, без ніяких машин, підняли їх так високо і поклали одну на одну. Скільки терпіння, праці й часу треба було витратити на будівництво цього храму! Напевне, тисячі чоловік складали його багато років!

Перед храмом стояли великі кам’яні статуї. Обабіч входу лежали величезні сфінкси. Всередині, вздовж стін просторої зали, височіли грубезні колони.

Храм бога сонця Ра в Мітні-Хапі своєю чудовою архітектурою і майстерністю будівників перевершив навіть прекрасний мемфіський храм, що його побудував фараон Амасіс. [27]

Навколо центральної зали розташовано багато невеличких кімнат. Одну з них призначили для моїх товаришів. Щодня нам приносили квіти, фрукти і пахощі.

Всі жерці храму — а їх було багато — вдень і вночі радо слугували Гору, Анубісу й Тоту. Яхмос раз у раз питав, чи добре ми влаштувались, може, нам що-небудь потрібно; він робив усе, що міг, аби лише боги почували себе якнайкраще. Крім того, ми щодня одержували від цариці листи — вона питала, як ми себе почуваємо.

І все-таки ми були у храмі, ніби у в’язниці, і мої товариші жартома нарікали, що їм доводиться тепер сидіти в темній камері. Вони нікуди не виходили із своєї кімнати, а маски скидали тільки тоді, коли їли, та й то дуже обережно, щоб хтось не побачив. Так тривати довго не могло, і ми сушили собі голову над тим, що робити далі. Дхандас нудився і не міг ніяк дочекатися часу, коли вдасться пробратися до гробниці й заволодіти захованими в ній скарбами.

Я порадився з товаришами і попросив Яхмоса показати нам Серафісову гробницю. І от одного разу, у другій половині дня, він зайшов до нас. Сходи позаду храму вели в довгий коридор, яким ми пройшли до невеликої кімнати. Смолоскипи освітили двері; обабіч їх стояли двоє жерців, загрозливо піднявши мечі. Я згадав напис на амулеті: “Гробницю Серафіса вічно охоронятимуть невсипущі вартові”.

Праворуч від дверей височіла статуя бога сонця Ра, що, як вірили серафійці, був заступник Мітні-Хапі, У Стародавньому Єгипті було багато культів бога сонця, тому я не здивувався, що під час своїх досліджень ніколи ще не натрапляв на таку скульптуру. Цього бога, власне, краще було б називати Ра-Хепер: слово “ра” означає “сонце” або “той, що породжує і дає людям світло”, а Хепер — представник сонця на землі. Статуя зображувала величезного жука-скарабея; він стояв на задніх лапках, розправивши крила і піднявши над головою передні лапки; в них він держав сонце, кругле, мов м’яч. До ніг жука припала людина з простягненими вперед руками, наче благаючи про щось.

Ліворуч від дверей на стіні був ієрогліфічний напис, а поряд — велика статуя фараона чи якогось номарха — владаря нома, тобто провінції. Мабуть, скульптура зображувала автора таємниці, яку ми так хотіли розкрити.

Напис привернув мою увагу. Ніколи в житті я не бачив нічого подібного: із стіни висувались поставлені прямовисно кам’яні круги з майстерно витесаними по всьому обводу ієрогліфічними знаками, гарно пофарбованими. Круги вільно обертались; за кожним обертом круга в стіні з’являвся лише один ієрогліф.

Я спитав Яхмоса, що означає дивовижний напис: хоч я на своєму віку прочитав чимало ієрогліфічних написів, але цього не міг розібрати.

— Не можу сказати-і сам не знаю. Цього не знають навіть жерці, що охороняють гробницю, — похитав головою верховний жрець.

Я глянув на двері. Вони здавались дуже міцними. Через їхні клямки було просунуто бронзові бруси, вправлені в товсті кам’яні одвірки.

— Вхід до гробниці замкнуто? — спитав я Яхмоса.

— Так, сюди ввійти ніяк не можна, — сказав вій.

— Я чув, що у вас був жук-скарабей, за допомогою якого можна відімкнути гробницю.

— Жук-скарабей! Та його ж украли! Кілька років тому до нас приїхав чужоземець, йому вдалося запобігти довіри служників храму, і він украв цей амулет у жерців, що охороняють гробницю.

— Значить, тепер гробниця Серафіса замкнена навіки?

— Так, принаймні аж доки знайдеться жук-скарабей. Злодієві пощастило втекти, хоч полководець Нохрі гнався за ним до самої пустелі.

— А що там є, у гробниці?

— Серафісова мумія і всі скарби стародавніх Фів.

— Кому ж належать ці багатства?

— Вони належать Серафісові. Але відкрию вам таємницю: ними хоче заволодіти Нохрі. Ця людина не боїться богів, а до душ предків йому байдуже. Коли злодій зник, Нохрі поклявся своїм мечем (він не звик клястись іменами богів Озіріса або Амона), що поверне амулет до Мітні-Хапі. Шукати амулет Нохрі послав одного з своїх прибічників, розумнішого за інших та ще й, кажуть, чаклуна. Однак минуло вже багато років, а Псаро (так звали того чоловіка) й досі не повернувся.

Почувши це ім’я, я здригнувся, неначе мене хто вдарив. Я згадав слова Рамешвара. Шівнатх Джаухрі, віддаючи йому в Наландському музеї амулета, попередив: “Стережіться Псаро!”

Чи не Псаро вбив ШІвнатха в його власному будинку в Данапурі? І чи не він, що вславився як чаклун, намалював на підлозі бога Анубіса з шакалячою головою?

Мені й перше було страшно, але я перелякався ще дужче, коли згадав отих двох чоловіків, що переслідували нас до Суеца.

— Який він на вигляд, той Псаро? — спитав я верховного жерця.

— Та вже минуло чимало років, відколи я бачив Псаро востаннє, але в нього таке обличчя, що забути його не можна. Він дуже старий, набагато старіший, ніж здається, коли подивишся на нього. На голові в нього немає жодної волосинки.

Я не втримався і ще спитав:

— А чи немає в нього на обличчі рубця? Яхмос здивовано глянув на мене і похитав головою.

— Ні, немає.

Я зрозумів, що помилився, коли вважав одного з наших переслідувачів за Псаро, і заспокоївся. Хіба ж міг я знати, що небезпека зовсім близько!

Ми піднялись у храм, і тільки-но я ввійшов до кімнати, як мені дали записку від Нохрі. Він кликав мене до себе в палац, розташований навпроти царського, на другому березі ріки.

Нохрі прислав по мене човен, і хвилин за десять я вже стояв перед ним. Тепер на Нохрі замість золотого обладунку була накидка з тонкого, прозорого серпанку. Полководець лежав на гарному ліжку. В головах у нього на невеликому столику стояв глечик із серафійським пальмовим вином. Коли я ввійшов до кімнати, Нохрі не тільки не встав, а навіть не поздоровкався зі мною — він тільки недбало вказав мені на крісло. Я не сів. Тоді він мовив різко:

— Як собі хочеш, але я вважаю, що це негарно: ти — особистий жрець богів — І стоїш переді мною, а я, хоч мені підкоряються тільки прості смертні, лежу в постелі. — І він глузливо посміхнувся.

— Жерцеві завжди властиве смирення, — відповів я.

— Можливо, але воїнові воно не потрібне. Ну, а чи ти уявляєш собі мою силу?

— Я знаю, що ти командуєш армією цариці і що після неї ти наймогутніша людина в цій країні.

— А чи не вважаєш ти, що цариця може що-небудь зробити проти моєї волі?

— Коли цариця вітала богів, я помітив, що вона не почуває великої поваги до могутнього Нохрі.

Нохрі засміявся:

— Цариця боїться мене, але боги наганяють на неї ще більший страх. Згодом вона пожалкує, що була така нерозумна. От Анубіс доторкнувся до мене, а я, бачиш, живий і досі.

— Але смерть може прийти першої-ліпшої хвилини, — сказав я.

Дуже хотілось мені дізнатися, що він думає про нас, і тому я наважився гратися з вогнем.

— О Тутмосе! Я людина відверта і хочу, щоб і ти був відвертий зі мною. Я ж солдат, а ти повинен знати, що солдати не ховають своїх думок.

— Я теж люблю говорити все просто у вічі.