В забутій країні, стр. 21

Перший зійшов на берег Яхмос, за ним я. Брама розчинилась, і ми побачили чудовий сад, де росли низенькі деревця і плелись виноградні лози.

Доріжкою повільно наближалася з саду невелика група людей. Вони неквапливо підійшли до сходів і почали спускатися вниз, мабуть, щоб зустріти і привітати нас у своєму місті. Правду казати, тільки двоє з них привернули мою увагу.

Один з двох був високий, широкоплечий чоловік у золотому обладунку. Мені зразу впав у вічі владний і гордовитий вираз його обличчя.

Друга була жінка. Вона йшла попереду процесії. Гаптований золотом і прикрашений самоцвітами одяг гарно облягав її постать. На шиї в жінки висіли коралі, на руках були браслети й каблучки. Довгі чорні кучері спадали їй на спину. Чоло було пов’язане золотою стрічкою, а трохи вище підвела прикрашену величезним діамантом голову змія із самоцвітів.

Дивлячись на цю жінку, я згадав правдиві слова одного поета:

І справді: всі прикраси затьмарювала її незвичайна краса. Вона здавалась живою Рамбхою або Шачі. [26] Побачивши її, я зрозумів: це спадкоємиця фараонів, цариця серафійців Серісіс.

Розділ XV

ПОЛКОВОДЕЦЬ НОХРІ

Спустившись сходами, владарка Мітні-Хапі Серісіс шанобливо вклонилась тим, кого вважала за богів. Сказати правду, я мимоволі відчув докори сумління: “Як ми можемо чинити таке блюзнірство щодо їхньої віри, їхніх богів?” — питав я сам себе. Ця стародавня немудра релігія викликала в мене повагу. Те саме почували й мої товариші, крім Дхандаса. Цю зажерливу людину ніщо не могло б спинити. Дхірендрі й Чанові було дуже соромно, хоч вони й намагалися заспокоїти себе думкою, що ми не маємо наміру знущатися з чиєїсь релігії або релігійних почуттів. Нас привело сюди прагнення знань, але обставини склалися так, що іншим способом вдовольнити нашу допитливість і не загинути ми не могли.

Цариця ніжним, приємним голосом попросила свій почет залишити її на якийсь час саму. Всі скорились її наказові і трохи позадкували, тільки чоловік у золотому обладунку не зрушив з місця. Цариця склала руки, наче на молитву, і звернулась до мене:

— Невже ми можемо сподіватися, що великі боги, яким поклонялися ще наші предки, залишаться на якийсь час у нашому місті, в Мітні-Хапі, яке нічим не заслужило такої великої честі?

Я легко розумів усе, що казала мені красуня цариця, — навіть вимова її була така сама, як і моя. Це підтвердило мою думку, що вона — нащадок фіванських фараонів. Грецький історик Геродот писав колись про єгипетські племена, що жили в пустелі; цілком можливо, що предки серафійців і були тим народом, який жив спершу в серці Лівії і вже згодом переселився сюди.

— Як мені відомо, — сказав я цариці, - великі боги висловили бажання побути якийсь час у храмі бога сонця Ра.

— Я не вірю в своє щастя і весь час боюсь чогось, — відповіла вона.

— Не бійтесь, царице. Боги прийшли сюди, щоб подбати про ваш добробут і розквіт вашого царства.

Серісіс кивнула головою і вже хотіла повернутись до свого почту, коли раптом чоловік, що стояв поруч з нею, ступив крок уперед і грізно спитав мене:

— А ти хто такий?

Я розумів, що моя найменша невпевненість чи замішання можуть коштувати нам дуже дорого, і спокійно відказав:

— Жрець. Хіба ви самі не бачите?

Невдоволено насупившись, він знову звернувся до мене:

— Як тебе звати?

— Тутмос.

— О, ім’я відоме! А звідки ти?

— Я жив по той бік пустелі, коли боги покликали мене служити їм.

— Що там є за пустелею?

— Пустелею править Сет — владар пісків, і там весь час плаче богиня Нейт, бо душу її зсушило горе. По той бік пустелі живуть могутніші й значніші люди, ніж ти, хоч, я знаю, ти дуже видатний вояк, — відповів я незнайомому, який видався мені безбожником.

Цариця жестом наказала йому мовчати і мовила:

— Заспокойся, Нохрі, заспокойся! У тебе гаряча голова, і ти сам не знаєш, що говориш. Цей чоловік, що прийшов сюди разом з богами, набагато розумніший за тебе. А ти тільки грубий солдат та й годі.

Чоловік схопився рукою за держак меча і гнівно крикнув:

— Якщо з вами що-небудь станеться, царице, то потім не винуватьте вашого воєначальника. Чи справжні це боги, чи ні, я не знаю, і вони мене анітрохи не цікавлять, бо Нохрі не стане поклонятись ніякому богові чи богині. Я хочу сказати вам, царице, що не завадило б відіслати їх туди, звідки вони прийшли, бо ніхто ніколи не чув, щоб боги вешталися по землі.

І тоді я зрозумів, що, поки ми будемо в країні серафійців, цей чоловік для нас — найбільша небезпека. Він — єдиний серед усіх, від цариці та верховного жерця до простого народу, не хотів нічого брати на віру і визнавав тільки те, що можна довести фактами.

Дхірендра пильно прислухався до нашої розмови. Звичайно, він не розумів ні слова, але з виразу обличчя Нохрі, його різких рухів та голосу побачив, що той розгніваний і не хоче шанувати богів, як інші. Тоді він наважився на сміливий вчинок, який мав несподівані наслідки.

Капітан зійшов з човна на берег і спокійно попрямував до Нохрі. Цариця злякано сховалася за Яхмоса. Не тільки жерці й рабині, а навіть і воїни відійшли, коли побачили, що до них наближається бог смерті Анубіс. Тільки Нохрі не зрушив з місця. Однак я помітив, що й він злякався, хоч і старався здаватися спокійним. Анубіс підійшов до Нохрі, повільно підніс руку, приклав її до грудей воїна і повернувся до човна.

Жест був дуже красномовний, і всі злякано дивилися на Нохрі, мабуть, вважаючи, що тому не довго лишилося жити на світі. Та й сам Нохрі, хоч щойно розмовляв так брутально й зневажливо, раптом зблід, розгублено глянув на царицю, збіг сходами вгору і зник у палаці.

— Нехай великі боги зглянуться на цього богохульника, — звернулась до мене цариця, коли її воєначальник утік. — Нохрі сміливий і спритний воїн, але груба й невихована людина. Він нікого не боїться: ні людей, ні богів. Я знаю, що й Гор не любить брутальності, а бог смерті Анубіс і поготів не знає жалю до грішників. І все-таки я прошу всемогутніх богів пробачити Нохрі його зухвалість задля Серісіс, котра віддала своє серце великим богам.

Я старався втішити царицю, казав, що, може, боги пробачать Нохрі. Потім ми з Яхмосом знову сіли в човен, щоб плисти до храму бога Ра. Коли ми одпливали від сходів, цариця, а слідом за нею і раби та воїни стали навколішки.

Призахідне сонце залило будинки й палаци кривавим світлом. Ми пливли через місто і милувались ним. Мітні-Хапі ввібрав у себе всю красу Мемфіса, Фів і Саїса. Тут, як і в давнину, квітла культура Стародавнього Єгипту з його ремеслами, технікою, релігією, звичаями і традиціями, але від сучасної цивілізації її відокремлювала велика, страшна пустеля.

Це все знову здалося мені чудовим сном, і я боявся, що прокинусь у своєму ліжку в Наланді. Який далекий для нас був тепер сучасний світ з паровими машинами, електрикою, газетами, книжками, виготовленими в друкарні, і тисячами інших досягнень людської думки! Я згадав Шівнатха Джаухрі. Він теж колись бачив оці палаци, храми, сади, парки, але вдома нікому не розповідав про це, навіть у записних книжках тільки мимохідь згадав у кількох рядках. А потім його жорстоко вбили, і, коли б ми не наважились вирушити його шляхом, дивовижне відкриття цієї людини загинуло б і ніхто про нього не дізнався б. Правда, ми теж не були впевнені, що нам пощастить вибратися звідси живими та цілими. Та якби ми й повернулися щасливо додому, думав я, то хіба ж хто-небудь із нас наважився б розказати про все, що ми бачили, і запевняти, що це було насправді?

Поки я так міркував, наш човен підійшов до величного і красивого храму бога сонця Ра, розташованого на пагорбі на західній околиці міста.