В забутій країні, стр. 12

Чан так весело сміявся, що в нього сльози набігли на очі. Витираючи їх хустинкою, він сказав:

— Ми збудимо цю країну від сну і покажемо їй шлях до прогресу!

Розділ IX

ВІД КАЇРА ДО ГОЛКОВОЇ ГОРИ

Ми згаяли в Каїрі близько трьох тижнів, щоб підготуватися до подорожі. І ось нарешті ми разом з носильниками-арабами та суданцями — пливемо по Нілу широким плоскодонним човном.

Колись, за ведицької доби, індійські пустельники справляли свої релігійні відправи на берегах ріки Сарасваті; отак само священні береги Нілу з давніх-давен були центром духовного й громадського життя стародавніх єгиптян. Ніл і досі називають душею Єгипту. Мені важко знайти слова, щоб описати красу цього єгипетського Гангу. Багато втратив той, кому не доводилось милуватися берегами Нілу: це один з найкращих і найдивовижніших пейзажів у світі. Чудовим садом здавались фінікові пальми, що стояли над водою. Інжирні дерева, розкинувши над гарячим піском свої густі крони, кликали нас відпочити в прохолодному затінку. То на тому, то на другому березі ми бачили пам’ятки стародавньої культури: напівзруйнований храм, стіни розкопаного давнього міста, величезного сфінкса, піраміду або колону. А навколо простелилась безкрая пустеля, і тільки зрідка десь у далині, як марево, зеленіла оаза. Ми бачили каравани верблюдів; вони поважно ступали один за одним по сипкому піску. Багрове полум’я призахідного сонця, повне чарів небо над пустелею, яскраві зірки над головою — хіба ж можна забути це все?

Часом страшні голі скелі так близько підступали до берегів ріки, ніби хотіли задушити нас. А тільки-но ми підпливали до цих скель, навколо нас зразу здіймались бурхливі ревучі хвилі. Не раз шлях перегороджували пороги, намагаючись не пустити нас в глиб Африки, у пекуче верхів’я Нілу.

Так, це була дивна подорож! Мало кому припадає таке щастя, яке припало нам.

У Хартумі капітан Дхірендра роздобув два невеликих човни; ми мали пливти ними далі вже по річці Собат і його притоках.

Ми заздалегідь обміркували весь маршрут і знали, що до села Аджак дорога не буде важка. Зате далі починалась місцевість, де ще ніколи не ходили мандрівники. На карті Шівнатха Джаухрі позначено село Нівак, а перед ним водоспад. За селом у ріку Собат з південного заходу вливалася безіменна притока; кілометрів через шістдесят річище притоки повертало під прямим кутом на південний схід.

Біля закруту ріки ми побачимо Голкову гору — Шівнатх згадує про неї в одній своїй записній книжці. Саме звідси починається перехід через пустелю. Ми одностайно вирішили, що від цього місця нашу експедицію очолить капітан Дхірендра, а ми під його керівництвом підготуємо все потрібне.

Капітан Дхірендра вибирав місця для відпочинку і дбав про їжу. Він уставав перший, лягав останній.

Дхандас теж працював не покладаючи рук. Коли треба було подолати швидку течію, він разом з носильниками брався за кодолу і тягнув човен.

Навіть я старався допомогти, але я такий кволий, що з мене користі було мало. Крім того, пам’ятаю, ще ми не дійшли до гирла Собату, як я вже став відчувати втому, а коли досягли ріки, то вже на третій день у мене почалась лихоманка, і довелося ковтати хіну.

Пан Чан не спав цілими днями і не зважав на палюче сонце. Я помітив у цієї незвичайної людини ще один дивний хист: Чан завжди міг заснути тоді, коли вважав за потрібне. Якщо роботи в нього не було, він весь час спав, а зате міг і працювати кілька діб підряд, не склепивши очей. Він сам казав не раз: “Навіщо спати, коли є робота?” Або: “Чого ж не поспати, коли робити нічого?” Може, це й слушно, але не кожен здатен так робити. Чан був надзвичайно здоровий і витривалий, через це він, очевидно, й міг спати цілу добу або, навпаки, працювати кілька діб підряд, не засинаючи ні на хвилину.

Я не хочу наводити на вас нудьгу, докладно описуючи нашу подорож по річках; розкажу тільки найцікавіше.

Ми були в Екваторіальній Африці, за кілька тисяч кілометрів від Каїра. Ріка швидко линула повз майже голі береги. Опівдні сонце стояло просто над головою і так нестерпно палило, неначе хотіло спопелити все живе. До піску не можна було доторкнутися. Спека не меншала до ночі, а від заходу до сходу сонця нас мучили комарі й москіти, і вранці ми прокидалися з напухлими обличчями. Усі ці злигодні Чан сприймав легко і тільки посміхався з нас, сидячи на носі човна.

Ми піднімались угору проти течії і нарешті опинились у місцевості, порослій лісами; в лісах була сила-силенна різної звірини. Ніколи ще не бачив я такого збіговиська птахів. Гомінливими колоніями по кілька тисяч штук у кожній вони вкривали поспіль усі острови на річці. Я не природознавець, а проте пізнав серед них фламінго, священного ібіса та чаплю-молотоголовця. По берегах бродили зграї шакалів; одного разу я бачив, як серед них опинився дикий кабан; він шалено кинувся на ворогів і розігнав їх своїми довгими страшними іклами.

Ніколи не забуду ночі, коли я вперше почув лев’ячий рик. Мені здалося, що звір десь зовсім близько від нас. Тремтячи від страху, і я збудив Чана — він спав поряд зі мною. Чан схопився, присів навпочіпки і став прислухатись, напружено вдивляючись у пітьму своїми навскіс поставленими очима. Я дивився на його кругле обличчя з трохи розкритим від напруження ротом і чекав відповіді. Нарешті Чан кивнув головою.

— Так, це справді лев, — спокійно сказав він, ліг і зразу ж заснув.

А в мене мороз ходив поза спиною. Я весь тремтів і почував, що ось-ось знепритомнію. І раптом я побачив, що до мене наближається чорна тінь. З переляку я не міг ні ворухнутись, ні закричати.

Тінь підійшла зовсім близько, і, коли місяць освітив її, я пізнав капітана Дхірендру, його цапину борідку й орлиний ніс. Капітан ішов скрадаючись, низько прихилившись до землі; в руках у нього була мисливська рушниця.

Він нечутно зник у лісі. Незабаром нічну тишу розітнув постріл.

Із близьких заростів знялася хмара птахів, і водночас рев струсонув повітря і покотився луною далеко навколо. То заревів перед смертю лев.

Наш табір загомонів, зашумів. Араби голосно кричали, суданці бігали туди-сюди. І от із лісу вийшов Дхірендра з рушницею під пахвою і з сигарою в зубах.

Дхірендра — досвідчений мисливець, але такого успіху ще ніколи не мав. Він сказав нам на другий день, що дуже хотів би послати лев’ячу шкуру до туристського клубу — там усі були б дуже здивовані.

Через кілька днів після зустрічі з левом ми підпливли до села Аджак. Тут жителі гостинно зустріли нас. Вони не радили нам іти далі на південь і сказали, що по той бік пустелі живе численне й дуже плем’я. Більше ми нічого не могли дізнатись у них про країну, яка лежала перед нами.

Покинувши Аджак, ми попливли далі в цей дикий лісний край. Річка ставала дедалі вужча, течія чимраз швидша, і тепер уже нам усім доводилось тягти кодолу.

Я ніколи не забуду цю частину шляху. Ноги в мене напухли, і важко було зробити й крок. На руках ми намуляли мозолі, а плечі натерли кодолою до крові. Я знесилився, але старався не піддаватися втомі, і товариші захоплювались моєю мужністю і витримкою в ці тяжкі дні.

Тоді ж я помітив ще одну чудову рису у Чановій вдачі. Хоч він працював і вдень і вночі, однак завжди був веселий і підбадьорював нас, запевняючи, що тепер уже недалеко до села Нівак, про яке ми читали в записних книжках Шівнатха Джаухрі.

Ми пливли вже не річкою Собат, а одною його притокою; її ви не знайдете ні на якій карті. Навколо простелилась нерівна, горбкувата місцевість, зовсім гола.

Ми знали, що перед селом повинен бути водоспад. Тож уявіть собі нашу радість, коли однієї місячної ночі ми, помалу пливучи, раптом почули попереду шум від падіння води.

Ми підвели човни до водоспаду і витягли їх на берег, а речі склали осторонь від води. Після того ми з капітаном Дхірендрою подалися до села Нівак — воно було зовсім близько. Дуже важко було домовитися з жителями, які майже не уявляли собі, що таке одежа. Тубільці злякались, побачивши нас, хоч, треба признатися, мене вони налякали ще більше.