220 днів на зорельоті, стр. 36

— Приведіть сюди Бейсона. — Бєлопольський звертався до мене.

Привести Бейсона… Так ось кому доведеться замінити на кораблі Камова! Ми повернемося на Землю вчотирьох, як і прибули сюди.

Я відчинив двері каюти і сказав:

— Ідіть за мною!

— Корабель відлітає з Марса? — запитав американець.

Я йому нічого не відповів.

Весь цей час я намагався не дивитися на годинника, але тепер не міг одвести від нього очей. Я бачив, що Пайчадзе теж дивився на нього. Стрілка неухильно і, як мені здавалося, дуже швидко наближалася до цифри вісім.

— Надіньте шоломи! — по-англійському сказав Бєлопольський. Йому не хотілося двічі повторювати цю страшну фразу. Він подав шолом Бейсону. Я помітив, що це був його власний шолом.

Той, що належав Камову, він залишив собі. Отже, все закінчено! Ми відлітаємо!..

— Костянтине Євгенійовичу! — прошепотів Пайчадзе. Бєлопольський запитливо подивився на нього, але Арсен Георгійович не сказав більше жодного слова. Пройшла нескінченно довга секунда…

— Гаразд! — сказав Бєлопольський. — Я чекатиму ще двадцять хвилин.

Пайчадзе несподівано встав і сказав голосно і чітко:

— Всюдихід міг поламатися. Сергій Олександрович чекає на нас.

Бєлопольський мовчки показав на червону лампочку радіостанції і тихо промовив одне тільки слово:

— Повітря!

Смагляве обличчя Пайчадзе стало сірим. Ми обидва відразу зрозуміли, що хотів сказати Костянтин Євгенійович.

Індикаторна лампочка неспростовно доводить, що рація всюдихода цілком справна. Якщо приймач мовчить, — це означає, що Камова немає в машині. В атмосфері Марса дихати не можна. Запас кисню в резервуарі, який він повинен був узяти з собою, вйшовши із всюдихода, міг забезпечити його на шість годин. З часу останньої розмови минуло вже понад п'ять. Виходить, що в Камова залишилося повітря менше ніж на годину…

— Треба шукати! — сказав я.

Бєлопольський відповів якимсь чужим, дерев'яним голосом:

— Гаразд! Зореліт шукатиме свого командира ще десять хвилин. — І майже закричав: — Припиніть розмови!

Бейсон уважно прислухався до незрозумілої для нього мови. Він, безперечно, відчував величезне напруження, яке панувало на борту корабля, але не міг зрозуміти його причини.

— Де містер Камов? — запитав він.

Пайчадзе, який стояв до нього спиною, стрімко обернувся.

— Чули наказ командира зорельота? — з гнівом у голосі запитав він, забувши, що Бейсон не міг зрозуміти російської мови. — Одягніть шолом! Припиніть розмови!

Американець збентежено подивився на мене. Я повторив команду англійською мовою. Бейсон мовчки підкорився.

Стрілка швидко бігла по циферблату. За вікнами корабля стало темно. Настала ніч.

— Одягніть шоломиї — вдруге пролунала команда.

Цього разу я зрадів їй. У тому, що Камов не повернеться, сумнівів не було. Залишалася єдина надія знайти його згори. Сильний прожектор корабля освітить нам місцевість.

— Зайняти сітки!

В обсерваторії були заздалегідь підвішені спеціальні гамаки. На Марсі не було стартової площадки, і корабель змінюватиме напрям польоту.

Бєлопольський сів біля пульта. Його сітка залишилася вільною.

Навіть на Землі, під час першого в моєму житті старту, я не відчував такого болісного хвилювання…

Я невідривно дивився в обличчя нашого нового командира. Воно, як і раніше, було дуже бліде, але здавалося зосереджено спокійним.

Яким, мабуть, нелюдським зусиллям волі він зумів примусити себе бути спокійним!

Задрижав корпус корабля. Стугін двигунів, наростаючи і посилюючись з кожною секундою, заповнив собою, здавалося, весь світ… весь простір.

Зореліт рушив з місця.

Але він був ще на поверхні Марса.

Та ось Бєлопольський натиснув знайому кнопку. Зореліт ввібрав колеса.

Значить, ми в повітрі!

Блискавичний рух рук… Потужні двигуни замовкли, і одразу ж запрацював «атмосферний». Швидкий зліт корабля був перерваний, і, покірний своєму командирові, він уже спокійно летів над планетою, як і п'ять днів тому.

І я, і Пайчадзе миттю зіскочили з сіток і кинулися до вікон…

Зореліт описав широке коло, повертаючись до місця, звідки щойно злетів. Промінь прожектора давав змогу чітко бачити всі подробиці.

Промайнули озеро і площадка, де стояв наш корабель. Я помітив навіть сталевий обеліск з рубіновою зіркою на вершині.

Швидкість корабля була настільки велика, що пам'ятник тільки майнув на коротку мить. Але Бєлопольський не міг зменшити її. Зореліт міг врізатися в землю.

Ми летіли на південь, у той бік, куди поїхав всюдихід Камова.

Через чотири хвилини, пролетівши понад сто кілометрів, зореліт повернув назад. Летіти далі не було ніякої рації. Всюдихід міг бути не далі як за вісімдесят кілометрів од нашої колишньої стоянки.

Сто кілометрів туди, сто кілометрів назад і знову сто кілометрів у першому напрямку.

Нічого…

Марсіанська пустеля була темна і мертва.

Мені здавалося, що я втрачаю свідомість.

Усе пропало!..

Сергій Олександрович Камов загинув безповоротно…

Зореліт круто змінив напрям. Ми почали віддалятися вбік.

Я мимохіть поглянув на обличчя Бєлопольського. Він нахилився до перископа. У щільно стиснутих губах я побачив невблаганну рішучість.

Він не звертав на нас уваги. Здавалося, що в цю жахливу хвилину він забув про наше існування.

Арсен Георгійович відвернувся од вікна і пішов на своє місце. Я машинально рушив за ним.

По обличчю Пайчадзе текли рясні сльози.

Я не встиг лягти. Різкий поштовх кинув мене в сітку. Знайоме відчуття подвоєнної ваги скувало тіло.

У вухах швидко наростав сильний тиснучий звук.

ОДИН…

У завмерлому холодному повітрі похмуро й понуро стоять бурі гранітні скелі.

Біля їхнього підніжжя, повільно пересуваючи погано розвинутими передніми ногами, бродять довгі волохаті звірі. Сріблясте хутро блищить у променях призахідного сонця. То той, то інший наближається до підніжжя високої скелі і, притиснувшись до «землі, немов збираючись плигнути, дивиться на вершину нерухомими зелено-сірими очима.

На вершин! скелі лежить чоловік.

Він поклав голову на зігнуту ліву руку. Права міцно стискає вороновану сталь револьвера.

Чоловік давно лежить тут. Він дуже втомився і фізично і морально. Давно вже втратив надію врятуватися. Не можна злізти вниз, де зовсім близько стоїть біла машина з дзеркальними вікнами.

В ній порятунок і життя! Але на шляху смерть, огидна смерть у пащі звіра.

Ні, що завгодно, тільки не це!

Нехай краще вичерпається кисень, який живить маску.

Сонце зовсім низько над горизонтом. Ось-ось упаде ніч, тропічна ніч, яка настає дуже швидко. Повітря стане ще холоднішим. Буде великий мороз.

Але чоловік не думає про це. Яке йому діло до морозу, якщо кисню вистачить не більше ніж на одну годину? Там, у білій машині, лежать балони з живлющим газом, там повітря і життя, але дістатися до них неможливо, так, ніби вони були не за п'ятдесят метрів, а на одному із супутників Марса, які сяють над головою на темному небі.

Чоловік усвідомлює свою приреченість. Але його чорні очі дивляться спокійно і твердо з-під густих навислих брів. Рухи неквапливі і впевнені. Він підносить руку до очей і дивиться на циферблат. Стрілки показують вісім годин десять хвилин. Чоловік підводиться. Здається, що він до чогось прислухається.

Та навкруги нічим не порушена тиша. Жоден звук не тривожить німої тиші пустелі.

З жестом досади він знову лягає на холодний граніт.

Минає ще десять хвилин. Сонце ховається за горизонтом. Повітря швидко холоднішає. Вночі буде мороз.

До вух чоловіка долинає якийсь звук. Він швидко встає і всім тілом нахиляється в той бік, звідки прилетів довгожданий шум. Він стає дедалі сильніший. Неначе десь далеко, за десятки кілометрів, зірвалася з гір і котиться вниз із страшенним гуркотом лавина каміння.