220 днів на зорельоті, стр. 35

Бєлопольський додержить свого слова. Він добре знає, які наслідки може викликати затримка.

Час минав…

Звірі, як і раніше, бродили по всіх проходах. То один, то інший інколи зупинялися біля підніжжя скелі і, притиснувшись до землі, ніби готуючись плигнути, дивилися на Камова нерухомими зеленосірими котячими очима.

Незважаючи на свій безнадійний стан, Камов відчував дивний спокій. Незалежно від його свідомості, у нього виникла впевненість що все обійдеться благополучно. Він ніяк не міг би пояснити, на чому грунтувалася ця не зрозуміла йому самому впевненість, але вона була.

Хвилинна стрілка рівномірно рухалася по циферблату, відлічуючи час, який у нього залишився.

Секунди бігли.

Життя — смерть!.. Життя — смерть!

Становище не змінювалося…

Камов згадав про друзів, які чекали його. Як сильно вони хвилюються зараз!

Він ясно уявив собі всіх трьох. Бєлопольський, похмуріший, ніж завжди, ходить по обсерваторії — від пульта управління до дверей і назад.

Мельников стоїть біля вікна, тривожно вдивляючись в горизонт, — чи не з'явиться раптом знайома біла машина?

Пайчадзе, зовні спокійний, щохвилини дивиться на годинник. Його ніколи не зраджує звична витримка, але Камов знає, що ніхто так не хвилюється за нього, як цей вірний, випробуваний друг.

Шоста година… Залишилася одна тільки година…

Камов схиляє голову на руку. У втомленому мозку настирливо звучать, як гіркий докір, останні почуті слова: «Будьте обережні, Сергію Олександровичу!»

НАЗАД НА ЗЕМЛЮ!

2 січня 19… року.

Останній день нашого перебування на Марсі став найсумнішим днем з усіх проведених на цій планеті.

Дуже важко розказати все, що нам довелося пережити і чого зазнати, але мій обов'язок зробити це…

Майже опівдні я вийшов проводжати Камова в останню екскурсію на всюдиході. У Сергія Олександровича був чудовий настрій…

— Не скучайте! — жартома сказав він, сідаючи в машину.

Всюдихід пішов…

Я повернувся на борт корабля. Бєлопольський сидів біля Пайчадзе, який лежав на постелі. Тут же стояла і радіостанція.

Я пішов у свою лабораторію і почав наводити в ній порядок. Треба було підготуватися до відльоту. Заодно я вирішив виконати просьбу Камова і проявити плівку апарата Бейсона. Сергій Олександрович попросив на це дозволу американця, і той з очевидною неохотою, але погодився. Він сказав тільки, що плівка вся пуста, — він зробив лише два знімки. Та Камова цікавить саме другий знімок, на якому, з розповіді Бейсона, мав бути знятий момент нападу звіра на Хепгуда. Чи це була така ж «ящірка», яку ми вбили, чи якийсь інший, не відомий нам мешканець Марса? Якщо інший, то який він має вигляд?

Проявивши плівку, я переконався, що на командира американського корабля напала саме «ящірка». Цей страшний знімок вийшов дуже добре. І звір і його жертва вийшли, як кажуть кінооператори, «першим планом». Закінчивши свої справи в лабораторії, я повернувся до обох астрономів. Вони розмовляли про щось, що не стосувалося ні Марса, ні нашого перебування на ньому. Від Камова ще не надходило ніяких повідомлень.

Я підійшов до вікна і почав дивитися на добре вже знайому картину марсіанської пустелі. День був ясний і тихий.

О чотирнадцятій годині десять хвилин Камов повідомив, що повертає назад. Він просив через годину дати радіомаяк, бо мав намір повернутися іншою дорогою.

Година минула, і Бєлопольський ввімкнув мікрофон. Відбулася коротка розмова, з якої я не забув жодного слова.

Сергій Олександрович сповістив надзвичайну новину: він виявив якісь скелі. Почувши це, Пайчадзе навіть підвівся на постелі від хвилювання. Скелі на Марсі!..

— Нарешті! — прошепотів він.

Камов сказав, що хоче вийти із всюдихода, щоб оглянути своє відкриття і зібрати зразки порід. Пайчадзе попросив його бути обережним, і Камов якось поспішно припинив розмову. Можливо, він побоювався дальших умовлянь.

Коли пролунав звук вимкнутого мікрофона, Арсен Георгійович несподівано схопився на ноги. Бєлопольський докірливо похитав головою.

— Немає підстав турбуватися, — сказав він.

— Знаю, — відповів Пайчадзе.

— Навіщо ж так хвилюватися?

— Цього не знаю, але хвилююсь.

В цю мить я раптом згадав тільки що проявлений знімок, — голова Хепгуда в пащі звіра — і мимоволі сказав:

— А якщо «ящірка»… Ніхто не одізвався.

В обсерваторії настало тяжке мовчання. Пайчадзе, забувши про наказ Камова лежати до самого початку старту, повільно ходив у вузькому проході між пультом і дверима в коридор. Інколи він зупинявся і довго дивився на радіостанцію. В ці хвилини у нього був такий вираз, наче він хотів попросити приймач, щоб він заговорив. Бєлопольський надто часто дивився на годинник і це виказувало його приховане хвилювання.

«Чекайте мене через дві години», сказав Камов.

Минала година за годиною, але від нього не надходило ніяких звісток. Бєлопольський декілька разів вмикав мікрофон, але відповіді не було. Контрольна лампочка горіла рівним світлом, показуючи, що на всюдиході станція ввімкнена і працює.

— Якби був другий всюдихід, — сказав Пайчадзе, — я поїхав би по слідах Сергія.

— Якби у нас навіть був другий всюдихід, — відповів Бєлопольський, — то ви однаково нікуди б не поїхали.

— Чому?

— Тому що я не дозволив би вам цього. Коли відсутній Сергій Олександрович, я відповідаю за вас і за наш корабель.

Пайчадзе нічого не сказав на це. Він мигцем глянув на заступника командира зорельота і почав ходити швидше.

— Ви б краще лягли, — сказав Бєлопольський. Над усяке сподівання, Арсен Георгійович слухняно виконав його пораду. Він ліг і аж до восьмої години не промовив більше жодного слова.

Нестерпно повільно минав час. Я ні на секунду не відходив од вікна, до болю в очах вдивляючись у той бік, де мав появитися всюдихід. Інколи мені здавалося, що я бачу на горизонті його білий корпус; серце починало битися частими ударами, але минала якась мить — і все зникало безслідно.

Минула визначена самим Камовим година його повернення. Всюдихода не було. Контрольна лампочка на радіостанції, як і раніше, горіла, і це було, мабуть, найтяжче.

Що там трапилося? Де Камов? Що примусило його покинути всюдихід на такий довгий час?..

«Чи живий він?» мимоволі спадало на думку страшне питання.

Час минав… Я боявся глянути на годинник. Залишилося зовсім небагато.

«Зореліт мусить взяти старт точно у визначену хвилину, що б не трапилось», настійливо звучить у вухах голос Камова. І відповідь Бєлопольського: «Обіцяю вам це». Як наважиться Костянтин Євгенійович виконати свою обіцянку?

Я знав, що він змушений буде наважитися. Недостатня швидкість корабля змушувала нас точно дотримуватися графіка. Зореліт не міг затриматися на Марсі. Це привело б до загибелі всієї експедиції. Якщо Камов не повернеться вчасно, Бєлопольському нічого не залишиться, як тільки летіти на Землю без нього. Хоч яка жахлива загибель товариша, але погубити всіх інших членів екіпажу і цим самим завдати тяжкого удару всій справі зореплавання було б зовсім безглуздо.

В обсерваторії панувала цілковита тиша. Кожен з нас замкнувся в собі, боячись подивитися в очі іншому, щоб не прочитати в них свої невисловлені думки.

Перший не витримав і порушив мовчання Бєлопольський. Він раптом схопився і швидко підійшов до вікна. Декілька хвилин він пильно вдивлявся вдалину дивно нерухомими, завмерлими очима. Великі краплі поту блищали на його лобі.

Що переживала зараз ця людина, якій випало на долю сказати страшне слово? Він був заступником командира зорельота, а зараз його єдиним командиром. Йому належало дати команду, рівнозначну смертному вироку відсутньому товаришеві: «В дорогу!»

Він обернувя і сказав дуже тих:

— Лишилося двадцять хвилин!

Я здригнувся всім тілом. Пайчадзе не поворухнувся. Ми обидва нічого не відповіли.