Незнайко в Сонячному місті, стр. 32

Незнайко та його супутники підійшли до Акварельки й побачили, що вона малювала на великому аркуші паперу жовті штани в натуральну величину.

Тим часом Голочка уважно оглянула з усіх боків Незнайка й навіть крадькома помацала тканину його штанів.

— Це добре, що ви до нас зайшли, — сказала вона Незнайкові. — А то ми могли б зробити зовсім не такі штани, яких вимагають. Подібні випадки вже з нами бували… Ти, Акварелько, зверни увагу й зроби поправки у своєму проекті. Штани не повинні бути ні вузькі, ні широкі, ні довгі, ні короткі, а такі: ледь-ледь нижче колін, ледь-ледь вище кісточок. Це найкращий фасон, оскільки в ньому дуже зручно ходити. Матерія шовковиста, глянсувата. Це також зручно, тому що глянсувата матерія менше забруднюється. Колір не лимонний, як ти намалювала, а канарковий. Такий колір значно приємніший для ока. І потім, не треба знизу ніяких ґудзиків. Малюки не люблять, щоб у них на штанах знизу були ґудзики, бо ці ґудзики весь час за щось чіпляються і врешті-решт все одно поодриваються.

Зустріч з Незнайком дуже благотворно вплинула на Голочку. Вона перестала навіть кидати гнівні погляди на Клепку, який дратував її своїм сміхом. Посадивши гостей на диванчику, вона дуже привітно розмовляла з ними. Дізнавшись, що наші мандрівники прибули з Квіткового міста, вона докладно розпитала Кнопочку, як одягаються у Квітковому місті малюки й малючки і які там бувають моди.

Інші художниці теж узяли участь у бесіді. Одна художниця, на ім'я Шпилечка, запитала Пістрявенького, що йому найбільше сподобалось у Сонячному місті.

— Газівка, тобто газована вода з сиропом, — відповів Пістрявенький. — Головне, що газовану воду можна пити в будь-якому кіоску й до того ж у необмеженій кількості.

— Знайшов чому дивуватися! — встряв у розмову Клепка. — У нас все так. Ви можете зайти в першу-ліпшу їдальню і їсти, що заманеться. В кожному магазині вам дадуть яку завгодно річ і нічого за неї не візьмуть.

— А якщо хто-небудь захоче автомобіль? — запитав Незнайко. — Автомобіль навряд чи дадуть!

— Чому не дадуть? Дадуть! З того часу, як з'явилися кнопочні таксі, ніхто й брати не хоче цих автомобілів, — відповів Кубик. — Скажіть, будь ласка, навіщо мені автомобіль, коли я на кнопочному таксі доїду куди захочу без ніякого клопоту! Адже з власною машиною дуже багато мороки, її треба мити, чистити, змащувати, лагодити, заправляти пальним. Для неї потрібен гараж. Коли ви їдете на власній машині, вам треба правити нею, стежити, коли б на що не наскочити, на кого-небудь не наїхати, тобто весь час працювати й бути напруженим. Якщо ж ви їдете на кнопочному таксі чи в автобусі, то вам і горя мало! Ви можете спокійно читати газету або книжку, можете думати про що хочете, можете зовсім ні про що не думати й навіть вірші складати чи спати собі спокійнесенько. Колись у мене була своя власна машина, але тільки з тих пір, як я її позбувся, я відчув себе по-справжньому вільним коротулькою.

— Але ж багато коротульок у вас мають свої машини, — сказав Незнайко. — В Клепки, наприклад, теж власний автомобіль.

— Я — то справа інша, — відповів Клепка. — Я давній автомобіліст, і їзда на цих нових автомобілях, які самі везуть, куди треба, й з якими нічого не може трапитись, — та їзда не для мене. Для мене насолода сидіти за кермом і самому управляти машиною. Я люблю, щоб їзда була пов'язана з небезпеками, бо я звик до всього цього здавна і мені важко розлучитися із своєю звичкою. Я розумію, що це в мені стара закваска сидить, пережитки, так би мовити, минулого, але поки що нічого не можу з собою вдіяти.

Пістрявенький, якого з самісінького ранку мучив голод, нарешті не витерпів і сказав:

— Братці, а чи нема тут у вас чогось попоїсти чи хоча б газованої водички з сиропом? Я з ранку ще нічого не їв.

— Ах ми осли! — закричав, спохватившись, Клепка. — Що ж ми тут сидимо й розмови точимо! Ходімо швидше в їдальню. Адже соловей, як кажуть, піснями не ситий.

Це прислів'я дуже сподобалось Пістрявенькому, і з того часу він завжди, коли хотів їсти, казав: «Соловей піснями не ситий».

Розділ двадцять другий

Пригоди міліціонера Свистунчика

Читачі, напевно, пам'ятають, що після того, як у міліції стався обвал, міліціонер Свистунчик спершу побіг за Незнайком, але, відчувши, що голова в нього дуже болить, припинив погоню й пішов додому. Чому він вирішив піти саме додому, а не в міліцію, де на нього чекав міліціонер Вартунчик, це поки що точно не встановлено. Невідомо також, чому він не пішов у лікарню до лікаря. Можливо, це пояснюється тим, що його голова, пошкоджена цеглиною, вже не могла так добре мислити, як треба.

Одне слово, міліціонер Свистунчик попростував, як кажуть, додому. А жив він недалечко, на Макаронній вулиці, отож йому не було потреби їхати на автомобілі чи автобусі.

Діставшись до Макаронної вулиці й пройшовши по ній два квартали, він опинився біля свого будинку. Все було б цілком благополучно, якби з ним не трапилася тут ще одна несподівана пригода.

Будинок, у якому жив Свистунчик, був не простий, а обертовий, баштового типу, тобто з тих будинків, котрі спорудив архітектор Вертиплященко. В цьому будинку з усіх чотирьох боків було чотири під'їзди. Якби будинок стояв нерухомо, то можна було б сказати, що ці під'їзди були повернуті на всі чотири сторони світу, тобто на північ, південь, схід і захід. Але ж тому, що будинок без упину обертався, неможливо було визначити, куди був повернутий той чи інший під'їзд.

Міліціонер Свистунчик завжди приходив з роботи в один і той же час. Якраз о тій порі його під'їзд завжди був повернутий до Макаронної вулиці. Однак цього разу Свистунчик прийшов на цілу годину раніше, коли до Макаронної вулиці був повернутий інший під'їзд. Не усвідомлюючи, що він робить, Свистунчик увійшов у чужий під'їзд, піднявся, як завжди, ліфтом на четвертий поверх і ввійшов до чужої квартири. У квартирі господарів не було, тому-то ніхто не вказав Свистунчикові на його помилку. Правда, Свистунчик був трохи здивований тим, що меблі в квартирі були не зовсім такі, як раніше^але тому, що в нього дуже боліла голова, він не став над цим роздумувати, а швиденько роздягся, ліг у постіль і заснув мов убитий.

Невідомо, чи то від удару по голові цеглиною, чи з якоїсь іншої причини, але на Свистунчика напала страшна сонливість, і він проспав цілий день, цілу ніч і майже цілий наступний ранок. Точніше кажучи, він заснув о десятій ранку, а прокинувся на другий день об одинадцятій, проспавши, таким чином, двадцять п'ять годин підряд, тобто цілу добу й ще годину на додачу.

Якби Свистунчик заснув у своїй квартирі, де його могли, одразу знайти, то нічого особливого не сталося б, але він спав у чужій домівці, де ніхто не думав його шукати, а через це и зчинився великий переполох.

Коли в міліції стався обвал, міліціонер Вартунчик почув гуркіт і, припинивши спостереження за телевізійними екранами, кинувся до сусідньої кімнати. Побачивши цю катастрофу, він негайно вибіг на вулицю й, скликавши перехожих, взявся з їхньою допомогою розтягати уламки розвалених стін і стелі. Всі працювали, не шкодуючи сил, але це не дало ніяких наслідків, оскільки ні затриманого Незнайка, ні Свистунчика під уламками не було, а знайшли лише каску Свистунчика.

Це трохи заспокоїло міліціонера Вартунчика, і він вирішив, що Незнайко встиг утекти, а міліціонер Свистунчик кинувся за ним у погоню. Час, проте, минав, а Свистунчик НР повертався. Вартунчик уважно дивився на всі свої телевізійні екрани, сподіваючись побачити на якій-небудь з вулиць Свистунчика, але, як відомо читачеві, Свистунчик у цей час уже спав спокійнісінько в чужій постелі, й ні на якому екрані його не можна було побачити.

Скоро до відділення міліції прибули на зміну два нових міліціонери — Ключка й Паличка. Міліціонер Вартунчик здав їм чергування і, розказавши про несподівану пригоду, взявся розшукувати Свистунчика. Подумавши, що Свистунчик міг піти додому, він передусім подзвонив йому по телефону, але до телефону ніхто не підходив, і Вартунчик пішов до нього додому сам. Як і слід було сподіватися, вдома він нікого не застав і, повернувшись до себе додому, почав обдзвонювати всі лікарні. З усіх лікарень йому відповідали, що міліціонер Свистунчик до них на лікування не з'являвся.