Незнайко в Сонячному місті, стр. 18

З того часу Буквочка й Листочок щоденно читали в скверику книжки. Спочатку вони читали коротенькі оповідання й казочки, потім стали розшукувати невеликі, але цікаві повісті, які можна було прочитати за один вечір, а потім стали читати й довгі повісті й навіть романи, на які доводилося тратити по кілька вечорів. З кожним днем у них збиралося дедалі більше слухачів, так що врешті-решт довелося поставити в скверику ще штук двадцять лавочок, а для читців зробили невеликі підмостки, на зразок театральної естради. Коли настала зима, для книжкового театру збудували в кінці скверика спеціальне зимове приміщення.

Жителі Сонячного міста дуже полюбили свій книжковий театр. Більшість із них стали самостійно читати книги, а потім з вдячністю згадували про те, що перше їхнє знайомство з книгою відбулось у книжковому театрі. Буквочка й Листочок дуже серйозно ставились до своєї справи. Вони, як і раніше, ходили по черзі в бібліотеку й брали там найцікавіші книги. Листочок казав, що раніше він був не такий щасливий, як тепер.

— Коли я читав яку-небудь цікаву книгу, то завжди радів, і мені дуже хотілося поділитися з ким-небудь своєю радістю, — згадував Листочок. — Мені хотілося прочитати цю книгу іншим коротулькам, щоб і вони були задоволені, але не міг же я виходити на вулицю і читати книгу кожному зустрічному! Зате тепер, коли у нас є книжковий театр, я можу читати книги всім, кому хочеться слухати. Від цього я відчуваю велике задоволення!

Так минав час, і все було благополучно, поки не сталася, жахлива пригода. Якось Листочок пішов у бібліотеку, а Буквочці сказав, що на зворотному шляху зайде до неї, а потім вони разом підуть у книжковий театр. Буквочка почекала, скільки було треба, але Листочок чомусь не прийшов. Спершу Буквочка подумала, що він затримавсь у бібліотеці, й не турбувалась, але потім почала турбуватись і вирішила вийти на вулицю, щоб зустріти Листочка. Вона дійшла до самої бібліотеки, але Листочка так і не зустріла; а коли прийшла в бібліотеку, то бібліотекарка сказала, що Листочок справді недавно був тут, узяв книгу про кумедні пригоди гусеняти Яшка й пішов. Буквочка подумала, що Листочок забув про те, що обіцяв зайти до неї. Вона пішла до нього додому, але вдома його теж не було. Буквочка вирішила, що він зустрів на вулиці кого-небудь з приятелів і зайшов до нього. Повернувшись додому, вона все ждала Листочка й весь час позирала у вікна, та Листочок не приходив.

Так минув день, і настав вечір. Буквочка взяла книгу для читання й пішла в книжковий театр. Вона сподівалася, що Листочок теж прийде туди, та коли прийшла у скверик, побачила, що Листочка нема й там. Усі лавочки вже були зайняті слухачами, які з нетерпінням очікували початку читання. Буквочка знала, що не можна примушувати публіку чекати, тому вона розкрила книгу й уже хотіла почати читання, але від хвилювання не могла вимовити ні слова. Щовечора за цим столом Листочок завжди був з нею, а тепер його раптом не стало. Буквочка вже не мала сумніву, що трапилось якесь нещастя. Серце її стиснулося від горя, голова немічно схилилась над книгою, а з очей закапали сльози.

Коротульки здивувалися, побачивши, що вона плаче. Всі обступили її, стали питати, що трапилося. Захлинаючись від сліз, Буквочка розповіла, що Листочок пропав. Усі почали втішати її, кажучи, що він напевно знайдеться. Але Буквочка не вгамовувалася. Вона сказала, що Листочок дуже неуважливий і до того ж у нього звичка читати книги на ходу. Повертаючись з бібліотеки й захопившись читанням книги, він міг наскочити на телеграфний стовп і розбити собі лоба. На перехресті він міг по неуважності переходити вулицю при червоному світлофорі й попасти під який-небудь автомобіль чи труболіт, які гасають по місту з такою шаленою швидкістю, що не встигають навіть загальмувати.

Коротульки були дуже зворушені горем Буквочки й вирішили їй допомогти. Одні їздили по всіх відділеннях міліції, інші відвідували лікарні, тому що коли на вулиці трапиться який-небудь випадок, то потерпілого неодмінно відвезуть або до лікарні, або в міліцію. Невдовзі вони об'їздили та обдзвонили по телефону всі відділення міліції і всі лікарні, але Листочка ніде не знайшли.

Кожне відділення міліції послало по кілька міліціонерів для розшуків Листочка. Розшуки тривали цілу ніч, але не дали ніяких наслідків. Тоді хтось додумався повідомити про це в газету. І от наступного ранку вийшла газета, в якій була надрукована вся ця історія про Буквочку й Листочка. Наприкінці газетної статті було сказано, щоб кожен, хто знає що-небудь про те, де перебуває Листочок, повідомив про це в редакцію.

Розділ чотирнадцятий

Незнайко читає газету й дізнається, де шукати Листочка

Вранці Незнайка розбудив якийсь підозрілий шум. Уві сні йому почало здаватися, ніби поблизу задзижчала бджола чи запрацювала шафа-пилосос. Розплющивши очі, Незнайко побачив на підлозі, недалеко від ліжка, дивну маленьку машину, яка повзала по кімнаті від однієї стіни до другої і без упину дзижчала. На вигляд вона нагадувала собою черепаху: така ж напівкругла у верхній частині й плеската знизу. Незнайко зіскочив з ліжка й, зігнувшись у три погибелі, ходив за машиною слідом, намагаючись розгледіти її. Вона була пофарбована темно-зеленою емалевою фарбою. Зверху в ній було безліч маленьких дірочок, як у друшляку, а знизу її охоплював блискучий нікельований поясок з більшими отворами у вигляді очок.

Збоку красивими сріблястими літерами було зроблено напис «Кібернетика».

«Що це за слово таке — «кібернетика»? — запитав сам себе Незнайко. — Мабуть, це назва машини».

У цей час машина підповзла до ліжка Пістрявенького, — біля якого валялось безліч обгорток від цукерок. Вона проповзла прямо по цих обгортках туди й сюди — і всі папірці зникли, ніби їх і не було. Після цього машина шмигнула під ліжко. Деякий час з-під ліжка долинало її дзижчання. Пістрявенький прокинувся від шуму, опустив ноги на підлогу, але, побачивши машину, яка вилазила з-під ліжка, злякано стрибнув знову в постіль.

— Що це? — запитав він, трясучись од страху… — Кібернетика, — відповів Незнайко.

— Яка кі-кібернетика?

— Не кікібернетика, а кібернетика — машина, що підмітає кімнату.

— А чого ж вона до мене під ліжко залізла?

— Ну й дивак! Адже під ліжком теж підмести треба.

Машина тим часом підповзла до дверей і засвистіла. Двері відчинились, мов по сигналу, й машина поповзла до сусідньої кімнати. Там вона теж стала повзати по всій підлозі, навіть під стіл заповзла, так що врешті-решт ніде не залишила ані пилиночки…

У цей час прокинулася Кнопочка й, почувши шум, виглянула з своєї кімнати.

— Що тут у вас відбувається?

— Кібернетика, — сказав їй Незнайко, показуючи рукою на машину. — Сама підмітає підлогу, розумієш!

— Оце так диво! — вигукнула Кнопочка.

— Подумаєш, диво! — сказав, махнувши рукою, Пістрявенький. — Було б дивно, якби вона бруднила підлогу. А якщо підмітає, то нічого дивного нема.

Закінчивши прибирати, машина виповзла на середину кімнати, покружляла на місці, ніби озираючись навсібіч, потім поповзла в куток і зникла за маленькими дверцятами, що були в стіні при самій підлозі.

Поснідавши (а перед сніданком вони, звичайно, одяглись, умились і почистили зуби), наші мандрівники вирішили прогулятися по місту, бо ж до пуття вони ще нічого не бачили. Спустившись по сходах, вони вийшли з готелю й побачили, що на вулиці вже було багато перехожих. Майже в кожного в руках була газета. Одні читали газету, сидячи на лавочках, другі — зупинившись прямо серед тротуару, треті читали на, ходу, тобто йшли, уткнувшись носом у газету, через що було багато штовханини. Ніхто, проте, не звертав на це уваги, бо ж усі були захоплені читанням. Ті, в кого газети ще не було, бігли наввипередки до газетного кіоска, який стояв на розі вулиці.