Пригоди Незнайка і його товаришів, стр. 20

Розділ двадцятий

ТЮБИК ПРАЦЮЄ

Поки Гвинтик і Шпунтик мандрували по Зміївці, шукаючи паяльника, в Зеленому місті сталися значні події. День почався з того, що Тюбик намалював портрет Сніжинки. Він потратив на це діло майже дві години, зате портрет вийшов, як живий. Схожість була разюча. Правда, багато хто казав, що на портреті Сніжинка була краща, ніж у житті, але це зовсім не так. Прикрашати Сніжинку не було ніякої потреби. Якщо Тюбик зумів підкреслити на портреті красу її рис і відтворити їх яскравіше й виразніше, то цього саме й вимагається від справжнього мистецтва, яким є живопис.

Портрет повісили на стіні в нижній кімнаті, щоб усі могли побачити. Треба сказати, що охочих знайшлося багато. Всі, хто бачив портрет, захотіли, щоб Тюбик намалював і їх, але Сніжинка нікого не підпускала до горішньої кімнати, бо Тюбик у цей час малював портрет Синьоочки, і стороння публіка могла йому тільки перешкодити.

Незнайко, який бив тут байдики й давав Тюбикові різні безглузді поради, щоб показати, наче й він щось тямить у мистецтві, почув шум, що долинав знизу.

— Це що тут за шум? Що за шум? — закричав він, спустившись по східцях униз. — Ану, розійдись по домах!

Бідні малючки, почувши таку грубість, — навіть не образились, так хотіла кожна з них будь-що пробратися до художника. Навпаки, вони обступили Незнайка, стали величати його «любим Незнайочком», просили не виганяти їх.

— Ану, ставай у чергу! — кричав Незнайко, розштовхуючи малючок. — У чергу, кажуть вам, а то всіх розжену.

— Фу, який ви грубіян, Незнайку! — спалахнула Сніжинка. — Хіба так можна? Мені навіть соромно за вас.

— Нічого, — відповів Незнайко.

В цей час у кімнату впорхнула ще одна малючка і, скориставшись загальною метушнею, прошмигнула аж до східців, що вели вгору. Побачивши це, Незнайко кинувся за нею і вже хотів було грубо схопити її за руку, але вона зупинилась і, змірявши Незнайка презирливим поглядом, рішуче помахала пальчиком перед його носом.

— Но, но! Тихше! Мені можна без черги. Я — поетеса.

Зустрівши таку відсіч, Незнайко роззявив від несподіванки рота, а поетеса повернулась до нього спиною і не поспішаючи попрямувала до східців.

— Як вона сказала? Хто вона така? — спитав Незнайко, розгублено показуючи пальцем у напрямку східців.

— Поетеса. Вірші пише, — пояснили малючки.

— А-а… — сказав Незнайко. — Невелика цяця. У нас теж є поет. Колись я учив його писати вірші, а тепер він і сам уміє.

— О, як цікаво! Значить, ви теж були поетом?

— Був.

— Ой, який ви здібний! Ви й художником були, й поетом…

— І музикантом, — поважно додав Незнайко.

— Прочитайте щось із ваших творів.

— Потім, потім, — відповідав Незнайко, вдаючи, що йому страшенно ніколи.

— А як звуть вашого поета?

— Його звуть Квітик.

— Ой, як цікаво! — заплескали в долоні малючки. — Вашого поета звуть Квітик, а нашу поетесу звуть Квітонька. Правда, схожі імена?

— Трошки схожі, — погодився Незнайко.

— Вам подобається це ім'я?

— Так собі.

— А які вона вірші пише! — говорили малючки. — Ой які чудові вірші! От підніміться вгору, вона, напевно, читатиме вірші. Цікаво, як вам сподобається.

— А що, можна й піти, — погодився Незнайко.

Коли він піднявся у горішню кімнату, Тюбик уже закінчував портрет Синьоочки, а Квітонька сиділа на дивані поруч Гуслі й розмовляла з ним про музику.

Заклавши руки за спину, Незнайко походжав по кімнаті, скоса поглядаючи на поетесу.

— Що ви все ходите тут, мов маятник? — сказала Квітонька. — Сядьте, будь ласка, а то від вас навіть в очах мерехтить.

— А ви тут не розпоряджайтесь, — грубо відповів Незнайко. — А то накажу Тюбикові, щоб не малював тут вашого портрета.

— Он як! Він і справді може вам наказувати? — повернулась Квітонька до Тюбика.

— Може. Він у нас все може, — відповів Тюбик, який старанно працював пензликом і навіть не чув, що сказав Незнайко.

— Певна річ, можу, — підтвердив Незнайко. — Всі повинні мене слухатися, тому що я головний.

Почувши, що Незнайко має таку владу серед малюків, Квітонька вирішила задобрити його.

— Скажіть, будь ласка, це ви, здається, повітряну кулю придумали?

— А то хто ще?

— Я неодмінно напишу про вас вірш.

— Дуже мені потрібно, — фиркнув Незнайко.

— Не кажіть, — співучим голоском відповіла Квітонька. — Ви ще не знаєте, які я вірші пишу. Хочете, прочитаю вам один свій вірш?

— Гаразд, читайте, — змилостивився Незнайко.

— Я прочитаю вам свій новий вірш про комара. Ось послухайте!

— Браво! Браво! — вигукнув Тюбик і навіть у долоні заплескав.

— Дуже хороший вірш, — похвалив Гусля, — у ньому розповідається не лише про комах, але й про те, що треба книжку читати. Це дуже корисний вірш.

— А ось іще, будь ласка, — сказала поетеса й прочитала вірш, у якому розповідалося вже не про комара, а про метелика і який закінчувався не словами про те, що треба книжку почитати, а про те, що «треба плаття зашивати».

Потім був прочитаний вірш про мушку, який закінчувався словами про те, що «треба руки вимивати», і нарешті вірш про те, що «треба хату підмітати».

В цей час Тюбик закінчив портрет Синьоочки. Всі замилувалися портретом:

— Чудово! Неповторно! Чарівно! — висловлювали своє захоплення коротульки.

— Любий мій, ви не могли б і мене намалювати в синьому платті? — звернулася Квітонька до Тюбика.

— Як же в синьому, коли на вас зелене плаття? — здивувався Тюбик.

— Ну, любий, вам же однаково. Плаття зелене, а ви малюйте синє. Я одягла б синє плаття, коли б знала, що Синьоочка так гарно вийде в синьому.

— Ну гаразд, — погодився Тюбик.

— І очі мені, будь ласка, зробіть сині.

— Але ж у вас очі карі, — заперечив Тюбик.

— Ну, любий, хіба вам важко? Якщо ви можете замість зеленого плаття зробити синє, то чому замість карих очей не можна зробити сині?

— Тут є різниця, — відповів Тюбик. — Якщо ви захочете, то можете одягти синє плаття, а очі при всьому бажанні не вставите сині.

— Он як! Ну, тоді, будь ласка, малюйте карі, тільки зробіть великі.

— У вас і так дуже великі очі.

— Ну, трошечки! Я хочу, щоб були ще більші. І вії зробіть довгі.

— Гаразд.

— І волосся зробіть золотаве. В мене ж воно майже золотаве, — благала Квітонька.

— Це можна, — погодився Тюбик.

Він почав малювати поетесу, а вона без перестанку підбігала до портрета й кричала:

— Очі трошечки збільшіть! Ще, ще, ще! Вії додайте! Трошечки рота зменшіть… Ще, ще!

Кінчилось тим, що очі на портреті вийшли величезні, яких зовсім не буває, ротик, як горошинка, волосся наче з чистого золота, і весь портрет був дуже мало схожий. Але поетесі він дуже сподобався, і вона казала, що кращого портрета їй і не треба.