Пригоди Олівера Твіста, стр. 82

Отак говорячи без угаву і то відсторонюючи хлопця, щоб подивитись, який великий він виріс, то знову притискаючи його до себе й пестливо перебираючи пальцями його волосся, добра бабуся і сміялася, і плакала в нього на плечі.

Полишивши її й Олівера ділитися спогадами на дозвіллі, містер Браунлоу повів Розу в другу кімнату і там вислухав докладну розповідь про її побачення з Ненсі, що дуже здивувала й збентежила його. Роза пояснила також, чому вона відразу ж не звірилась своєму другові, містерові Лосберну. Старий добродій визнав, що вона повелася розумно, й охоче взяв на себе відповідальну місію переговорити з шановним лікарем. А щоб містер Браунлоу міг якнайшвидше здійснити свій намір, то вони домовились, що того ж таки вечора, о восьмій годині, він прийде до готелю, а тим часом Роза обережно сповістить місіс Мейлі про все, що сталося. По цій угоді Роза й Олівер повернулися додому.

Роза анітрохи не перебільшувала, уявляючи собі, як обуриться добрий лікар. Ледве дослухавши історію Ненсі, він вивергнув потік погроз і прокльонів, заявивши, що зробить з неї першу жертву двох хитромудрих джентльменів — містерів Бледерза і Дафа; він уже навіть надягнув капелюха, щоб негайно вирушити по допомогу до цих славетних детективів. І, поза всяким сумнівом, зопалу здійснив би свій замір, зовсім не думаючи про наслідки, якби його не стримав містер Браунлоу, — почасти силоміць, бо й сам був запальної вдачі, а почасти переконливими аргументами, які врешті-таки змусили містера Лосберна відмовитись від цього нерозважливого кроку.

— То що ж тоді, в біса, робити? — не вгамовувався лікар і після того, як вони повернулись до жінок. — Хіба що висловити подяку всім отим негідникам обох статей, та ще й уклінно попрохати їх прийняти фунтів по сотні на кожного як скромний знак нашої поваги й вдячності за їхню добрість до Олівера?

— Та ні, цього, мабуть, не треба, — заперечив, сміючись, містер Браунлоу, — але ми повинні діяти тихо й дуже обачно.

— Тихо, обачно! — вигукнув лікар. — Та я б усю їхню братію послав…

— Можете не казати, куди саме, — перебив його містер Браунлоу. — Подумайте краще, чи наблизимось ми хоч на крок до своєї мети, коли пошлемо їх будь-куди?

— До якої мети? — спитав лікар.

— Та довідатись, хто Оліверові батьки, і повернути йому спадщину, яку в нього, коли вірити цій історії, неправдою відібрано.

— А-а, — сказав містер Лосберн, обмахуючи. носовою хусточкою своє розпашіле обличчя. — Я мало не забув про це.

— Припустімо, — провадив далі містер Браунлоу, — ми не будемо приплутувати сюди цю бідолашну дівчину і нам пощастить, не наражаючи її на небезпеку, віддати цих негідників у руки правосуддя, — то що нам за користь?

— Принаймні та, що декого з них напевне спровадять на шибеницю, а інших зашлють на каторгу.

— Гаразд, — відповів, усміхаючись, містер Браунлоу, — але вони напевно потраплять туди згодом і без нашої допомоги. Втрутившись тепер, ми випередимо події і вчинимо, як на мене, вельми по-донкіхотському, явно всупереч нашим власним інтересам — в усякому разі, Оліверо-вим, що, по суті, те саме.

— Яким чином? — спитав лікар.

— А ось таким. Цілком очевидно, що нам надзвичайно важко буде докопатися до правди, якщо ми не поставимо того Монкса на коліна. Тут рада тільки одна — піти на хитрощі й захопити його зненацька тоді, коли поруч не буде отих людей. Інакше, якщо його й заарештують, ми не матимемо проти нього ніяких доказів. Він (судячи з відомих нам фактів) навіть не причетний до жодного грабунку цієї банди. А як його й не виправдають, то хіба що ненадовго засадять до в'язниці — за шахрайство та бродяжництво; а тоді користі нам від нього буде не більше, ніж від будь-якого ідіота, до того ж сліпого й глухонімого, бо ми, звісна річ, не витягнемо з нього ні слова.

— У такому разі, — запально почав лікар, — я знову питаю вас, чи вважаєте ви розумним, що руки наші зв'язані обіцянкою, даною цій дівчині… хай і з найкращих міркувань, та все ж…

— Прошу вас, не турбуйтеся відповідати, люба юна леді, — сказав містер Браунлоу, помітивши, що Роза хоче щось сказати. — Ми додержимо вашого слова. Гадаю, це ніскільки не стане нам на перешкоді. Але, перш ніж зважитися на певні кроки, ми маємо побачити дівчину й довідатися, чи згодна вона вказати нам на того Монкса, звичайно, за умови, що він матиме діло з нами, а не з правосуддям. Коли ж вона не схоче чи не зможе цього зробити, тоді слід домогтися, щоб вона сказала, які кубла він відвідує і який він із себе, щоб ми могли його впізнати, її не можна побачити раніше, ніж у неділю ввечері. А сьогодні тільки вівторок. Тож я радив би поки що нічого не розпочинати й нікому про це не казати, навіть Оліверові.

Хоча містер Лосберн з кислою гримасою зустрів цю пропозицію, яка прирікала його на бездіяльність протягом цілих п'яти днів, він змушений був визнати, що досі ніякий кращий план не спав йому на думку; а оскільки і Роза, і місіс Мейлі рішуче підтримали містера Браунлоу, то пропозиція цього джентльмена була прийнята одноголосно.

— Я дуже хотів би, — мовив він, — взяти на допомогу мого друга Грімвіга. Він великий дивак, але має гострий розум і міг би стати нам у пригоді; я повинен сказати, що він здобув юридичну освіту і з огидою відмовився від адвокатської практики, бо за двадцять років йому випало вести лише дві незначні справи, — а чи можна це вважати рекомендацією, чи ні — судити вам.

— Я не заперечую проти того, щоб ви запросили свого приятеля, але тоді дозвольте запросити й мого, — сказав лікар.

— Це треба вирішити більшістю голосів, — мовив містер Браунлоу. — Хто він?

— Він син цієї шановної леді і друг дитинства цієї юної леді, — відповів лікар, кивнувши головою на місіс Мейлі, а потім значливо поглянувши на її племінницю.

Роза густо почервоніла, однак не висловила незгоди з пропозицією (мабуть, відчувши, що залишиться в безнадійній меншості); отож Гаррі Мейлі і містер Грімвіг були прийняті у спільники.

— Ми, звичайно, зостанемось у місті, — сказала місіс Мейлі, — доки лишиться хоча б найменший шанс на успіх цього розслідування. Я не пошкодую ні зусиль, ні коштів заради справи, яка нас усіх так глибоко хвилює, і я ладна жити тут хай і цілий рік, коли знатиму, що не всі надії втрачено.

— Браво! — вигукнув містер Браунлоу. — Одначе на ваших обличчях я вгадую бажання запитати, як це сталося, що я несподівано виїхав з країни і не був на місці, щоб підтвердити Оліверову розповідь. Давайте домовимось, що ви не будете ставити ці запитання, доки я сам визнаю за доцільне розповісти вам, що я робив увесь цей час. Повірте, я маю всі підстави для такого прохання, бо інакше я збудив би у вас надії, яким, можливо, не судилося справдитись, і тільки помножив би труднощі й прикрощі, яких у нас і так задосить. Ходімо! Уже кличуть до вечері, і юний Олівер, якого ми залишили в сусідній кімнаті на самоті, мабуть, думає, що нам набридло його товариство і ми дійшли таємної згоди позбутись його і покинути напризволяще.

З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі і повів її до їдальні. Містер Лосберн, ведучи Розу, рушив слідом за ним, і нарада, на якій було досягнуто згоди, завершилась.

Розділ XLII

Того вечора, коли Ненсі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з місією, що її сама взяла на себе, до Лондона Великим Північним шляхом наближалося двоє подорожніх, на яких доцільно звернути увагу читача.

То були чоловік і жінка, або, може, їх краще було б назвати особами чоловічої та жіночої статі. Він був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайлуватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити, — в юні роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але дебелої, міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести тяжкий клумак, прив'язаний за спиною. Супутник її не був переобтяжений важкою ношею, бо ніс лише загорнутий у носову хустку клуночок, як видно, дуже легкий, бо він теліпався на ціпку, перекинутому через плече. Ця обставина, а також незвичайна довжина ніг дозволяли йому на півдесятка кроків випереджати свою супутницю, до якої він час від часу нетерпляче обертався, ніби докоряючи, що вона йде так повільно, і спонукаючи її наддати ходи.