Пригоди Олівера Твіста, стр. 72

Але, як часто трапляється за подібних обставин, містера Бамбла так і тягло бодай краєчком ока глянути на незнайомця; та щоразу, коли він піддавався цьому непереможному бажанню, йому доводилося ніяковіти й відводити очі, бо виявлялося, що незнайомець у ту саму мить крадькома позирає на нього. Збентеження містера Бамбла посилювалося ще й тим, що погляд у незнайомця був якийсь дивний: у його проникливих, блискучих очах таїлася така підозріливість, така недовіра, що аж страшно було в них заглядати.

Так вони ззирнулися кілька разів, і врешті незнайомець порушив мовчанку, спитавши хрипким, глухим голосом:

— Це ви мене шукали, зазираючи у вікно?

— Ні, не вас, якщо ви не містер…

Тут містер Бамбл затнувся, бо йому кортіло довідатись, як звуть незнайомця, і він сподівався, що той мимоволі підкаже йому.

— Так, бачу, що не мене, бо ви б тоді знали моє ім'я, — мовив незнайомець, і самовпевнена глузлива посмішка скривила його уста. — Але ви його не знаєте, і раджу вам не цікавитися ним.

— Я зовсім не хотів образити вас, добродію, — велично зауважив містер Бамбл.

— І не образили, — відказав незнайомець.

По цій короткій розмові знову запала мовчанка, і знову-таки першим порушив її чоловік у плащі.

— Мені здається, — сказав він, — я вже бачив вас колись. Хоч це було мимохідь, на вулиці, і вдягнені ви були інакше, я вас усе ж таки впізнав. Ви служили тут колись бідлом, правда?

— Атож, — трохи здивовано відповів містер Бамбл. — Парафіяльним бідлом.

— Так-так, — кивнув головою незнайомець. — Саме в цій ролі я й бачив вас. А тепер ви хто?

— Наглядач робітного дому, — промовив містер Бамбл повільно й поважно, мовби остерігаючи його від недоречної фамільярності. — Наглядач робітного дому, добродію!

— І, безперечно, ви, як і раніше, не забуваєте про власні інтереси? — провадив незнайомець, пильно дивлячись містерові Бамблу в очі, що аж вирячилися від здивування. — Не соромтеся, кажіть правду, чоловіче. Як бачите, я вас добре знаю.

— Гадаю, жонатий чоловік не менше, ніж нежонатий, має радіти з кожної нагоди чесно заробити дещицю грошей, — збентежено відповів містер Бамбл і, наставивши долоню дашком над очима, оглянув незнайомця з голови до п'ят. — Ми, парафіяльні службовці, заробляємо не так багато, щоб нехтувати якоюсь додатковою винагородою, коли її пропонують чемно і красно.

Незнайомець посміхнувся і знову кивнув, мовби кажучи, що перед ним саме той, що треба, а тоді закалатав дзвіночком.

— Налийте сюди ще, — звелів він, подаючи шинкареві порожню склянку містера Бамбла. — Тільки як слід гарячого і міцного. Я правильно замовляю?

— Ну, не аж надто вже міцного, — відповів містер Бамбл, делікатно кахикаючи.

— Отже, ви все зрозуміли, хазяїне, — з притиском мовив незнайомець.

Шинкар посміхнувся і за хвилину приніс паруючий кухоль; від першого ж ковтка в містера Бамбла виступили сльози.

Незнайомець зачинив двері та вікно й сказав:

— А тепер слухайте мене. Я приїхав сюди сьогодні, щоб розшукати вас. І тут, видно, не обійшлося без диявола, який часом підсобляє своїм приятелям: ви зайшли до цієї кімнати саме в ту хвилину, коли всі мої думки були зосереджені на вас! Мені потрібні від вас деякі відомості.

І я не прошу їх у вас задурно, хоч вони й незначні. Ось, візьміть для початку.

Кажучи це, він підсунув через стіл своєму співрозмовникові два соверени — обережно, немов боячись, щоб хтось знадвору не почув брязкоту монет. По тому, як містер Бамбл якнайуважніше оглянув гроші і, переконавшись, що вони не фальшиві, з видимою радістю поклав їх до жилетної кишені, чоловік у плащі повів далі:

— Спробуйте перенестися думкою в минуле на… зараз я вам скажу… на дванадцять років.

— Час чималий, — зауважив містер Бамбл. — Але я спробую. Вважайте, що вже перенісся.

— Місце дії — робітний дім.

— Гаразд.

— А час дії — ніч.

— Так.

— В тому вашому домі, — біс його знає, де саме, — є брудний закапелок, у якому нікчемні злидарки виплоджують на світ, якому самі вони не потрібні, хирлявих недоносків і, кинувши їх напризволяще, на шиї в парафії., ховають свій сором у могилі, бодай їх там усіх поперевертало.

— Це ви, певно, про пологовий покій? — спитав містер Бамбл, силкуючись устежити за збудженою мовою незнайомця.

— Так, про нього. Там у вас народився хлопець…

— Там народилося багато хлопців, — безнадійно похитав головою містер Бамбл.

— І чума б їх забрала, всіх отих виродків! — вигукнув незнайомець. — Я маю на увазі лише одного: блідого тонкосльозого тишка, якого віддали в науку до трунаря, — шкода, що той не збив йому труни й не закопав його п ній, — і який потім, кажуть, утік до Лондона.

— А, то ви про Олівера! Про Олівера Твіста! Ну, йога я, звісно, пам'ятаю. Зроду не бачив такого впертого, запеклого…

— Так от, мене цікавить не він, про нього я вже наслухався, — перебив незнайомець містера Бамбла, який зібрався був перелічити всі вади нещасного Олівера. — Мене цікавить одна жінка — ота стара відьма, що приймала роди в його матері. Де вона?

— Де вона? — перепитав містер Бамбл, якого від джину з водою охопив грайливий настрій. — Це запитання не просте, ах, не просте. В усякому разі, там, куди її занесло, в повитухах потреби немає, тож вона, мабуть, сидить без роботи.

— Як це розуміти? — сердито спитав незнайомець.

— Вона померла взимку, — відповів містер Бамбл.

Почувши це, незнайомець утупився в співрозмовника, та хоч він довго не відводив очей, погляд його поволі робився неуважним, відсутнім: видно було, що він поринув у глибоку задуму, зважуючи новину, не знаючи, радіти з неї чи журитися. Та врешті незнайомець зітхнув вільніше і, відвівши очі, зауважив, що, власне, його це не дуже обходить, і підвівся, збираючись піти.

Але містер Бамбл, якому хитрості не бракувало, відразу збагнув, що має нагоду нагріти руки на таємниці своєї кращої половини. Він добре пам'ятав той вечір, коли померла стара Саллі, — пам'ятав і не раз згадував аж до найменших подробиць: адже саме того вечора він освідчився місіс Корні! І хоч ця шановна леді не переповіла йому таємницю, яку стара звірила на смертнім одрі тільки їй єдиній, — вже й того, що він почув, вистачило йому, щоб зрозуміти: таємниця стосувалась якоїсь події, що сталася, коли Саллі була за повитуху коло юної матері Олівера Твіста. Враз згадавши цю обставину, він таємниче повідав незнайомцеві, що перед смертю стара розповіла щось без свідків одній жінці і що, на його думку, та жінка могла б переповісти деякі корисні відомості.

— Як же її знайти? — вигукнув незнайомець. Видно було, що це повідомлення захопило його зненацька, відновивши з новою силою якісь його побоювання.

— Тільки за моєю допомогою, — відповів містер Бамбл.

— Коли? — нетерпляче вигукнув незнайомець.

— Завтра, — відповів містер Бамбл.

— О дев'ятій вечора, — сказав незнайомець і, діставши клаптик паперу, нерівним почерком, що свідчив про його хвилювання, написав адресу якогось закутка на березі річки. — О дев'ятій приведіть її до мене. Гадаю, вам і так ясно: нікому ані слова. У ваших же інтересах.

Сказавши це, незнайомець розрахувався за випите із шинкарем і рушив до дверей. Містер Бамбл вийшов разом з ним, але за дверима чоловік у плащі коротко кинув, що їм не по дорозі, і, не попрощавшись, а тільки ще раз нагадавши годину завтрашнього побачення, подався геть.

Глянувши на записку з адресою, парафіяльний урядовець побачив, що в ній не зазначено прізвище. Незнайомець ще не встиг відійти далеко, тож містер Бамбл кинувся за ним.

— Чого вам треба? — скрикнув той, коли містер Бамбл доторкнувся до його плеча. — Надумали вистежити мене?

— Та ні, я хочу тільки довідатись, кого ж мені там питати? — відповів містер Бамбл, показуючи на клаптик паперу.

— Монкса! — відповів незнайомець і квапливо попростував далі.

Розділ XXXVIII,