Пригоди Олівера Твіста, стр. 69

— Я хотіла сказати зовсім не те, — мовила дівчина, заливаючись сльозами. — Я просто вважаю, що вам слід поїхати звідси, бо на вас чекають важливі й благородні справи в ім'я достойної вас мети.

— У світі немає мети достойнішої, ніж боротьба за серце такої дівчини, як ви, — відповів молодик, беручи її за руку. — Розо, люба, кохана Розо! Багато-багато років я кохаю вас, сподіваючись здобути славу й потім гордо повернутися додому й сказати вам, що слава потрібна була мені лише для того, щоб розділити її з вами. У мріях я уявляв собі, як у ту щасливу хвилину нагадаю вам про свої давні, ще дитячі, безмовні вияви кохання, а потім попрошу вашої руки, сказавши, що надійшов час виконати ту мовчазну угоду. Ця хвилина не настала, та хоч мені не пощастило прославитися й здійснити свої честолюбні юнацькі мрії, я вручаю вам своє серце — воно ваше віддавна — і чекаю відповіді, яка або ощасливить його, або розіб'є.

— Ви завжди були добрі й великодушні, — сказала Роза, намагаючись стримати хвилювання. — І якщо ви не вважаєте мене бездушною чи невдячною, то вислухайте мою відповідь.

— Ви скажете, що я можу спробувати стати гідним вас, правда, кохана моя?

— Ні, — відповіла Роза. — Я скажу, що ви повинні спробувати забути мене. Не як давню й віддану подругу, бо це мене глибоко вразило б, а як предмет вашого кохання. Подивіться довкола! Подумайте, скільки в світі є дівчат, взаємністю яких ви могли б пишатись! Звіряйте мені свої почуття до іншої, коли хочете, і я буду вам щирим, люблячим, вірним товаришем.

Запала мовчанка. Роза затулила обличчя однією рукою й дала волю сльозам. Її другу руку Гаррі все ще тримав у своїй.

— Але чому, Розо? — тихо спитав він нарешті. — Чому ви вирішили так?

— Що ж, ви маєте право вимагати пояснення, — відповіла дівчина. — Зрештою, хоч би що ви казали, я свого рішення не зміню. Я вважаю це своїм обов'язком. Як перед іншими, так і перед собою.

— Перед собою?

— Так, Гаррі, і перед собою. Я, бідна безприданниця із заплямованим ім'ям, не можу давати вашим друзям приводу підозрювати, що я обернула собі на користь ваше перше кохання, почепившись вам на шию й звівши нанівець усі ваші плани й надії. Мій обов'язок перед вами й рідними вашими — не дозволити вам зробити в пориві великодушності хибний крок, який раз і назавжди позбавить вас можливості домогтись успіху в житті.

— Якщо ваші почуття збігаються з усвідомленням обов'язку… — почав Гаррі.

— Ні, вони не збігаються, — квапливо відповіла Роза й густо почервоніла.

— То ви кохаєте мене? — вигукнув Гаррі. — Скажіть хоч це, Розо, люба. Скажіть тільки це, і моє розчарування не буде таким гірким.

— Якби я могла сказати це не на шкоду тому, кого кохаю, — мовила Роза, — я б…

— Ви дали б мені зовсім іншу відповідь! — підказав Гаррі. — Розо, не приховуйте від мене хоча б цього!

— Так! — відповіла Роза і зразу ж додала, вивільняючи свою руку: — Але годі! Навіщо нам продовжувати цю болісну розмову? Нестерпно болісну для мене, хоч, я знаю, завдяки їй я буду щаслива до кінця своїх днів. Бо це таке щастя — усвідомлювати, що колись у вашому серці було місце для мене і тільки для мене. Кожен ваш успіх у житті додаватиме мені сили, витримки й бадьорості. Прощайте, Гаррі! Ми більше ніколи не зустрічатимемось так, як сьогодні, бо ніколи між нами не буде тих стосунків, які могли б виникнути внаслідок цієї розмови. Та хоч би там як, ми можемо на все життя залишитися добрими, щирими друзями. І нехай усі радощі, які тільки може вимолити у світоча мудрості й любові віддане, палке серце, випадуть на вашу долю!

— Ще одне слово, Розо, — мовив Гаррі. — Я хочу почути від вас, із ваших уст, причину вашої відмови.

— На вас чекає блискуче майбутнє, — твердо відповіла Роза. — В громадському житті вам доступні найвищі висоти, яких може досягти людина з блискучими здібностями і впливовими родинними зв'язками. Але ці впливові родичі горді, а я не хочу зближуватися з людьми, що можуть зневажливим словом образити пам'ять матері, яка дала мені життя, і не хочу псувати кар'єру синові жінки, яка стала мені за матір. Коротко кажучи, — завершила дівчина, відвертаючись, бо твердість знову покинула її, — хоч і не з моєї вини, ім'я моє заплямоване. І я не хочу, щоб цю ганьбу поділяв зі мною ще хтось, я нестиму свій хрест сама.

— Ще одне слово, Розо, кохана, ще одне лиш слово! — вигукнув Гаррі, падаючи перед нею. — Якби… якби доля була, як то кажуть, менш прихильна до мене, якби мені судилося тихе, непримітне життя, якби я був бідний, хворий, безпорадний — чи відмовили б ви мені тоді? Чи відцуралися ви мене тому, що майбутнє обіцяє мені багатство й славу?

— Не вимагайте від мене відповіді на це запитання, Гаррі, бо воно штучне, надумане. І з вашого боку нечесно й навіть жорстоко ставити його.

— Якщо ваша відповідь буде такою, яку я майже сподіваюсь почути, — відказав Гаррі, — то знайте, що вона осяє променем щастя мій самотній шлях, стане мені за провідну зорю! Я прошу так мало — всього лише кілька коротких слів, але вони дадуть мені так багато! Тож не пошкодуйте їх для людини, яка любить вас над усе в світі! О Розо, в ім'я мого палкого, вірного кохання, із співчуття до страждань моїх — і тих, що їх я зазнав, і тих, на які ви мене прирікаєте, — дайте мені відповідь на це запитання!

— Гаразд, я відповім вам. Якби ваша доля склалася інакше, якби ваше становище в суспільстві було не набагато вищим за моє, якби я могла бути вам помічницею й опорою в скромному, тихому, спокійному житті, а не тягарем і завадою в честолюбному, знатному товаристві, — я б не стала піддавати вас і себе цьому тяжкому випробуванню. Я й тепер маю всі підстави бути дуже, дуже щасливою; але тоді, Гаррі, — признаюсь, я була б іще щасливіша.

Спогади про давні дівочі надії роєм наринули на Розу, і, як у всіх нас, думки про те, що могло бути, але не сталося, викликали в неї сльози. Та разом із сльозами прийшло полегшення.

— Даруйте, ця слабкість сильніша за мене, але вона тільки зміцнює мою рішучість, — мовила дівчина, простягаючи йому руку. — А тепер я справді мушу йти.

— Пообіцяйте мені лише одне, — сказав Гаррі. — Ще раз, один єдиний раз — скажімо, через рік чи, може, й раніше, — ви дозволите мені повернутися до цієї розмови, і тоді вже востаннє.

— Але не для того, щоб умовляти мене змінити моє рішення, — сумно всміхнулася Роза. — Бо це буде марна річ.

— Ні, — відповів Гаррі, — я лише попрошу вас повторити сказане сьогодні — якщо ви схочете повторити. Я складу до ваших ніг усі відзнаки й багатства, які мені пощастить здобути на той час. І якщо ви все ж таки стоятимете на своєму, я ні словом, ні ділом не спробую вплинути на ваше рішення.

— Що ж, гаразд, — сказала Роза. — Це тільки завдасть нового болю, але на той час, може, я навчуся легше його терпіти.

Вона знову простягла руку. Але Гаррі схопив дівчину в щібійжи, поцілував її чоло й кинувся геть з кімнати.

Розділ XXXVI

— Отже, ви вирішили виїхати сьогодні разом зі мною? — спитав лікар, коли Гаррі Мейлі приєднався до нього й Олівера за сніданком. — Схоже, у вас що не година, то нове рішення.

— Нічого, незабаром ви зміните свою думку про мене, — відказав Гаррі, невідомо чому червоніючи.

— Сподіваюсь, на те будуть вагомі підстави, — сказав містер Лосберн. — Хоч, щиро кажучи, мені щось не віриться. Ще вчора вранці ви раптом заявили, що залишитеся тут і, як належить зразковому синові, проводите матір до морського курорту. Опівдні ви виявляєте намір зробити мені честь і супроводити мене аж до самого Лондона. А ввечері починаєте вкрай таємничо вмовляти мене виїхати ще до того, як жінки прокинуться, внаслідок чого нашому юному Оліверові доводиться марнувати ранок за цим столом замість того, щоб нишпорити по луках у пошуках всіляких ботанічних чудес… Це ж так прикро, правда, Олівере?