Пригоди Олівера Твіста, стр. 61

— Так-так, дуже цікавий випадок, — зауважив лікар. — Ну, а тепер, коли ваша ласка, прошу нагору.

— Коли ваша ласка, сер, — відказав Бледерз, і в супроводі містера Лосберна обидва агенти рушили нагору. Містер Джайлз вів перед із свічкою в руці.

Олівер дрімав, але стан його явно погіршився: лихоманка робила своє. З допомогою лікаря він спромігся сісти в ліжку, але за хвилину відкинувся на подушки, дивлячись на незнайомих відсутнім поглядом, — видно було, що він не розуміє, де він і що робиться довкола.

— Ось цей хлопчик, — почав містер Лосберн неголосно, але дуже схвильовано. — Захопившись дитячою грою, він сьогодні вранці ненароком забіг на сусідню ділянку, володіння містера — забув, як його звати, — зачепив дріт самостріла [50], був поранений і прийшов сюди просити допомоги. Але замість того, щоб допомогти йому, оцей розумаха, що стоїть із свічкою в руці, схопив його й віддухопелив так, що бідолаха мало не віддав богові душу; це я можу засвідчити вам як лікар.

Бледерз і Даф втупилися поглядом у відрекомендованого в такий спосіб містера Джайлза. Зляканий, приголомшений дворецький кумедно закліпав очима, зиркаючи то на них, то на Олівера, то на містера Лосберна.

— Гадаю, ви не будете цього заперечувати? — спитав лікар, зручніше вмощуючи Олівера в ліжку.

— Я ж… я ж хотів, щоб якнайкраще, сер! — відповів Джайлз. — Я був певен, що це той самий хлопець, інакше я б його й пальцем не зачепив. Я ж не звір якийсь, сер.

— А якого хлопця ви мали на увазі? — спитав старший агент.

— Того, що був із злодіями, сер, — пояснив Джайлз. — Адже… Адже з ними був хлопець, я цього певен.

— Ну, а тепер ви теж цього певні? — спитав Бледерз.

— Певен чого? — перепитав Джайлз, тупо дивлячись на допитувача.

— Того, що це той самий хлопець, йолопе! — нетерпляче вигукнув Бледерз.

— Не знаю. Просто не знаю, — з відчаєм відказав Джайлз. — Заприсягтися не можу.

— А все ж таки, як ви думаєте? — допитувався містер Бледерз.

— Я не знаю, що й подумати, — відповів бідолашний Джайлз. — Ні, я думаю, це не той самий хлопець. Я майже певен, що не той. Це просто неможливо.

— Він що, п'яний, сер? — звернувся Бледерз до лікаря.

— Я бачу, у тебе казанок зовсім не варить! — з безмежною зневагою кинув Даф містерові Джайлзу.

Під час цієї короткої розмови містер Лосберн міряв у хворого пульс; тепер він підвівся із стільця й попросив агентів, коли в них ще лишаються якісь сумніви, перейти до сусідньої кімнати й там розпитати Брітлза.

Так вони й зробили, і Брітлз, викликаний до сусідньої кімнати, заплутався сам і заплутав свого шанованого начальника у такому плетиві нових суперечностей та нісенітниць, напустив такого туману, що ясним лишилося тільки одне — його цілковита неспроможність будь-що з'ясувати. До того ж він заявив, що не впізнав би того злодійчука, якби його зараз поставили перед ним, а на Олівера показав тільки через те, що повірив містерові Джайлзу; але містер Джайлз сам п'ять хвилин тому бідкався у кухні, що зопалу, певно-таки, обмовив хлопця.

Потім серед багатьох інших дотепних припущень виникло і таке: а може, містер Джайлз узагалі нікого не поранив? І після огляду другого пістолета з тієї пари, що складала його арсенал, виявилося, що заряджено його лише порохом і клейтухом; це відкриття справило неабияке враження на всіх, крім лікаря, який власноручно витяг з набою кулю десять хвилин тому. Найбільше вражений, однак, був сам містер Джайлз: протягом кількох останніх годин його гризло сумління, що він на смерть поранив ближнього свого. То він радісно вхопився за цю нову ідею й почав палко обстоювати її. Врешті обидва агенти, втративши інтерес до Олівера, залишили в домі на ніч місцевого констебля, а самі подалися ночувати до Чертсі, пообіцявши вернутись уранці.

А наступного ранку поширилася чутка, що в Кінгстоні вночі заарештовано за підозрілих обставин двох чоловіків і хлопчика. Бледерз із Дафом негайно вирушили туди. Проте, як виявилося, підозрілі обставини зводилися до того, що ті троє ночували під копицею сіна, де й були затримані; тож хоч вони, безперечно, вчинили тяжкий злочин, карою за нього могло бути лише ув'язнення, і з погляду милосердих англійських законів, що виявляють любов до всіх без винятку підданих королеви, злочин цей, за браком інших доказів, ще не дає підстав для висновку, що особа чи особи, які сплять під копицею, брали участь у збройному грабунку і їх належить стратити. А тому Бледерз із Дафом повернулися ні з чим.

Сказати коротко, після кількох допитів із нескінченним переливанням з пустого в порожне місцевий суддя погодився прийняти від місіс Мейлі й містера Лосберна спільну поруку, що в разі потреби вони забезпечать появу Олівера в суді. Ну, а Бледерз із Дафом, одержавши у винагороду по гінеї [51], повернулися додому, так і не дійшовши між собою згоди щодо наслідків свого розслідування: Даф, зваживши ще раз усі обставини, схилився до думки, що невдалий грабунок — діло рук Пестунчика, а Бледерз дійшов не менш твердого висновку, що тут виявив свій блискучий талант славнозвісний Носач Чіквід.

Тим часом Олівер потроху одужував і набирався сили завдяки піклуванню місіс Мейлі, Рози й добросердого містера Лосберна. Якщо палкі молитви, що вихоплюються із вдячних сердець, сягають неба — а яким же молитвам, як не таким, сягати його? — то благословення, які прикликав до цих людей сирота, сповнювали їхні душі спокоєм і щастям.

Розділ XXXII

Олівер хворів довго і тяжко. Його мучила не тільки рана в руці, що загоювалася дуже повільно; він ще й застудився під холодним дощем і кілька тижнів пролежав у лихоманці, яка його геть виснажила. Та врешті мало-помалу він почав одужувати і вже міг, затинаючись і ковтаючи сльози, дякувати обом жінкам за їхню доброту й шепотіти палкі слова надії, що, одужавши, він зможе на ділі довести їм свою вдячність, прислужитись їм так, щоб вони побачили, яка любов і відданість сповнює його серце, переконались, що їхня щира доброта не змарнована і що бідолашна дитина, яку вони врятували від страждань, а може, й смерті, ладна піти за них у вогонь і воду.

— Бідний мій хлопчику! — мовила одного ранку Роза, вислухавши ці слова подяки, ледь чутно вимовлені блідими устами. — Ти ще матимеш не одну нагоду прислужитися нам. Ми виїздимо на село, і тітонька хоче взяти тебе з собою. Сільська тиша, чисте повітря, краса і радощі весни за кілька днів поставлять тебе на ноги. А коли ти зміцнієш, ми залюбки даватимемо тобі безліч усіляких доручень, — головне, щоб вони були тобі до снаги.

— До снаги! — вигукнув Олівер. — О люба міс Розо, аби я міг працювати на вас, аби я міг тішити вас, поливаючи ваші квіти, чи доглядаючи ваших пташок, чи просто бігаючи цілий день, щоб вам весело було дивитись! Я б усе віддав за це, геть усе!

— Тобі нічого не треба буде віддавати, — всміхнулася Роза. — Бо, як я вже сказала, ти матимеш безліч усіляких доручень, і якщо виконуватимеш їх бодай наполовину так старанно, як оце обіцяєш, я буду справді дуже щаслива.

— Щасливі, міс Розо! — вигукнув Олівер. — Яка у вас добра душа!

— Ти навіть не уявляєш собі, яка щаслива я буду, — відповіла дівчина. — Мене невимовно радує вже те, що доля доручила саме моїй любій добрій тітусі врятувати когось із такої страшної безодні. Але коли я знатиму, що той, кому вона виявила ласку і співчуття, відповідає їй щирою вдячністю й відданістю, щастя моє буде справді безмежним. Ти розумієш мене? — спитала вона, ловлячи Оліверів замислений погляд.

__ Аякже, розумію, міс Розо! — схвильовано мовив Олівер. — Але мені оце спало на думку, який я все ж таки невдячний.

— До кого? — спитала дівчина.

— До того доброго джентльмена й любої старенької, які так піклувалися про мене, — відповів Олівер. — Якби вони знали, як мені пощастило, то, певно, дуже зраділи б за мене.