Пригоди Олівера Твіста, стр. 56

Містер Джайлз підвівся, заплющив очі й ступив два кроки вперед, наочно показуючи, як саме вони йшли, але раптом здригнувся й кинувся назад до свого стільця. Всі присутні теж здригнулись, а куховарка з покоївкою верескнули.

— Хтось постукав, — мовив містер Джайлз, удаючи цілковитий спокій. — Підіть хто-небудь відчиніть двері!

Ніхто не поворухнувся.

— Дивно, хто б це міг стукати о такій ранній порі? -^ провадив містер Джайлз, обводячи поглядом зблідлі обличчя присутніх і сам помітно полотніючи. — Але відчинити все ж таки треба. Чуєте? Хто-небудь, відчиніть.

Кажучи це, містер Джайлз дивився на Брітлза, але цей молодик з властивою йому скромністю вважав себе, очевидно, не ким-небудь, а просто ніким, і тому не припускав навіть, що сказане може якоюсь мірою стосуватись і його; в усякому разі, він нічого не відповів. Тоді містер Джайлз перевів погляд на лудильника, але той, виявилося, раптом заснув. Що ж до жінок, то про них не могло бути й мови.

Якщо Брітлз погодиться відчинити двері в присутності свідків, — сказав по короткій мовчанці містер Джайлз, — то я ладен бути одним з них.

— Я теж, — озвався лудильник, прокидаючись так само несподівано, як і заснув.

Брітлзові залишилося тільки погодитись, і, трохи заспокоєні тим, що надворі вже день (а в цьому вони пересвідчилися, відчинивши віконниці), троє чоловіків із собаками попереду вирушили до дверей. Куховарка з покоївкою, побоявшись лишатися в кухні без них, ішли позаду. За порадою містера Джайлза всі вони дуже голосно розмовляли — зловмисника це мало попередити, що їх багато; крім того, за блискучою ідеєю, що народилась у голові того ж таки винахідливого джентльмена, в передпокої собак змусили зняти несамовитий гавкіт, поприщемлявши їм хвости.

Після всіх цих запобіжних заходів містер Джайлз міцно вчепився в руку лудильника (люб'язно сказавши йому: «Щоб ви, бува, не втекли») і наказав відчинити двері. Брітлз послухався, і наші сміливці, боязко визираючи одне в одного з-за плеча, уздріли на ґанку ніяке не страховисько, а бідного малого Олівера Твіста. Знесилений, неспроможний навіть слово вимовити, хлопчик тільки підняв свої обважнілі повіки й подивився на них з німим благанням.

— Хлопчик! — вигукнув містер Джайлз, мужньо відштовхуючи назад лудильника. — Що з ним, га?.. По-моєму… Брітлзе, дивіться!.. Впізнаєте?

Брітлз, відчинивши двері, опинився за ними; тепер він визирнув, побачив Олівера й голосно скрикнув. А містер Джайлз схопив хлопчика за ногу й руку (на щастя, за здорову), затяг до передпокою і поклав його там на підлозі.

— Попався! — збуджено загорлав містер Джайлз, обернувшись до сходів. — Попався один із злодіїв, пані! Ось він, цей злодій, міс! Поранений! Це я його підстрелив, міс! А Брітлз мені присвічував!

— Я тримав ліхтар, міс! — вигукнув Брітлз, приставивши руку до рота, щоб виходило голосніше.

Куховарка з покоївкою помчали нагору повідомити господинь про те, що містер Джайлз упіймав грабіжника, а лудильник заходився приводити Олівера до тями, щоб він, бува, не помер перше ніж його повісять. Проте цьому гармидеру враз поклав край милозвучний жіночий голос, який стиха промовив згори:

— Джайлзе!

— Я тут, міс! — відповів Джайлз. — Не хвилюйтеся, міс, я не дуже потерпів. Він не чинив відчайдушного опору. Я його враз скрутив.

— Тихше! — озвалася дівчина. — Ви налякали мою тітоньку ще більше, ніж злодії. Чи той бідолаха тяжко поранений?

— Страшенно тяжко! — відповів Джайлз із безмежним самовдоволенням.

— Схоже на те, що він копає, міс, — знов щосили загорлав Брітлз. — Може, ви зійдете, подивитеся на нього, поки він ще не вмер?

— Будь ласка, тихше, благаю вас! — відповіла дівчина. — Помовчіть хвилинку, поки я пораджуся з тітонькою.

І вона вийшла, ступаючи так само тихо й м'яко, як говорила. А повернувшись, звеліла, щоб пораненого обережно перенесли нагору, до кімнати містера Джайлза, а Брітлза попросила мерщій запрягти коня й мчати щодуху до Чертсі по лікаря й констебля.

— Може, ви спершу все ж таки глянете на нього, міс? — запитав містер Джайлз. У голосі його бриніла така гордість, наче Олівер був рідкісним птахом, якого йому пощастило підстрелити на льоту. — Хоч одним оком, міс?

— Ні, нізащо, тільки не зараз, — відповіла дівчина. — Бідолаха! О Джайлзе, благаю вас, поводьтеся з ним якнайласкавіше, хоча б заради мене!

Старий слуга подивився їй услід з такою гордістю й любов'ю, неначе вона була його рідна дочка. Потім, схилившись над Олівером, він уже майже по-жіночому, обережно і дбайливо, допоміг підняти його й перенести нагору.

Розділ XXIX

У затишній кімнаті, вмебльованій скоріше по-старосвітському, аніж у стилі, який тепер вважається елегантним, снідали за добре сервірованим столом дві жінки. Їм прислуговував містер Джайлз, бездоганно вдягнений у чорну трійку. Він стояв на своєму звичайному місці, на півдорозі між буфетом і столом, випроставшись на повен зріст, голова відкинута й трохи схилена набік, ліва нога виставлена вперед, права рука закладена за борт жилета, в опущеній лівій — таця, — і всім самовдоволеним виглядом своїм показував, що усвідомлює власні заслуги й вагу.

Одна з двох жінок була вже не молода, але трималася так рівно, що висока спинка дубового стільця, на якому вона сиділа, не була рівніша за її спину. Вдягнена вона була просто, але із смаком; загалом старосвітський крій її убрання вигадливо поєднувався з кількома лініями новітньої моди, які не псували, а, навпаки, тільки підкреслювали красу старого стилю. Вона сиділа, склавши руки на столі, у величній позі, й очима, ясність яких майже не затуманили роки, пильно дивилася на свою молоду співрозмовницю.

Дівчина милувала око свіжою, чарівною красою юності; вона була в тому віці, в якому господь, мабуть, вибирає людей, щоб в ім'я своєї всеблагої мети втілювати ангелів у їхню смертну оболонку.

їй не минуло ще й сімнадцяти років. Вона була така струнка й граційна, така ніжна й ласкава, така чиста й вродлива, що здавалася створінням неземним, не спорідненим з грубими істотами, що населяють наш світ. В її глибоких темно-синіх очах і на шляхетному чолі світився розум, дивовижний як на її молоді літа і як на просту смертну взагалі. А проте привітність і лагідність, тисячі відблисків світла, що осявали її жваве обличчя, не залишаючи на ньому жодної тіні, а головне, усмішка, мила, весела усмішка, були створені для родини, для миру й щастя біля домашнього вогнища.

Дівчина господарювала за столом. Випадково звівши очі й побачивши, що старенька дивиться на неї, вона пустотливо відкинула з лоба гладеньке волосся, і очі її засяяли такою любов'ю І щирою відданістю, що духи небесні всміхнулися б, якби глянули на неї у цю мить.

— Брітлза все ще нема, хоч минула вже, певно, ціла година, відколи він поїхав, — помовчавши, зауважила літня жінка.

— Година й дванадцять хвилин, пані, — уточнив містер Джайлз, діставши з кишені срібного годинника на чорній стрічці.

— Він такий забарний, — зітхнула старенька.

— Цьому хлопцеві завжди бракувало спритності, — кивнув головою слуга.

Коли, між іншим, узяти до уваги, що цьому хлопцеві бракувало спритності вже років тридцять з гаком, то навряд чи можна було сподіватися, що він ще стане моторніший.

— І по-моєму, він що далі, то більше ледачіє, — сказала старенька.

— Якщо він затримується на вулиці, щоб погратися з іншими хлопцями, то це справді непростимо, — всміхаючись, мовила дівчина.

Містер Джайлз, певно, обмірковував, чи доречно буде й собі зобразити шанобливу усмішку, але тут до воріт під'їхав кабріолет, з якого вискочив і щодуху помчав до ґанку гладкий джентльмен. У якийсь таємничий спосіб він за мить опинився в кімнаті, вдершись до неї так раптово, що мало не перекинув і містера Джайлза, і стіл, за яким снідали господині.