Пригоди Олівера Твіста, стр. 40

Коли угоду було укладено, містер Сайкс почав дудлити бренді, войовниче розмахувати ломом і водночас горлати диким голосом уривки пісень упереміш з брудною лайкою. Потім у ньому заграла професійна гордість, і він схотів показати свою скриньку із злодійськими інструментами. Спотикаючись, він затяг її до кімнати, відкрив віко, щоб пояснити призначення цих інструментів і довершеність їхніх форм, але тут-таки перечепився через скриньку, гепнувся на підлогу й одразу заснув.

— На добраніч, Ненсі, — мовив Фейгін, застібаючись на всі ґудзики.

— На добраніч.

Їхні погляди зустрілись, і Фейгін пильно зазирнув їй у вічі. Дівчина спокійно витримала його погляд. Ні, їй можна було довіряти — це діло важило для неї не менше, ніж для Тобі Крекіта.

Фейгін знову побажав їй на добраніч, нишком, коли вона відвернулась, штурхонув ногою розпластаного на підлозі Сайкса і почав навпомацки спускатися сходами.

— З жінками завжди так, — бурмотів він собі під ніс, повертаючись додому. — Найгірше в них те, що якась дурниця здатна оживити в їхній душі давно забуті почуття, а найкраще те, що почуття ці зразу ж забуваються знову. Ха-ха! Заставив лобуряці дитину за мішок золота!

Розважаючись цими приємними думками, містер Фейгін дочалапав по грязюці й твані до свого похмурого житла, де на нього давно вже нетерпеливо чекав Пройда.

— Олівер спить? Я хочу поговорити з ним, — були перші Фейгінові слова, коли вони спустилися вниз.

— Давно заснув, — відповів Пройда, відчиняючи двері. — Ось він!

Олівер міцно спав долі на твердому матраці; від тривог, страждань, довгого ув'язнення обличчя в нього було бліде, мов у мерця, — не того, що лежить, уже прибраний, у труні, а того, який щойно розпрощався з життям, лише мить тому віддав богові юну чисту душу і тіла якого ще не встиг торкнутися тлінний подих земного повітря.

— Ні, не тепер, — мовив Фейгін, тихо відходячи від Олівера. — Краще завтра. Завтра.

Розділ XX,

Прокинувшись уранці, Олівер неабияк здивувався: біля його матраца стояла пара нових черевиків на добрячій підошві, а його старі шкарбани кудись зникли. Спочатку він зрадів, сприйнявши це як призвістку близького визволення, але за сніданком надії його розвіялися: старий повідомив, що ввечері його відведуть до оселі Білла Сайкса. Фейгінів тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення.

— І… і я там залишуся назовсім, сер? — стривожено спитав він.

— Ні, ні, дорогесенький, не назовсім, — відповів старий. — Ми не хочемо розлучатися з тобою. Не бійся, Олівере, ти повернешся до нас. Ха-ха-ха! Ми не такі-жорстокі, ми не відпустимо тебе, мій дорогесенький. Нізащо в світі!

Старий саме стояв біля каміна, підсмажуючи грінку. Він обернувся, глянув на Олівера й захихотів: мовляв, я тебе знаю, ти б залюбки втік, якби міг.

— Певна річ, — провадив він, пильно дивлячись на Олівера, — тобі хочеться знати, навіщо ми посилаємо тебе до Білла, га, дорогесенький мій?

Олівер почервонів, бо старий злодій прочитав його думки, але сміливо відповів, що й справді хотів би це знати.

— Ну, а сам ти не здогадуєшся? — ухилився від прямої відповіді Фейгін.

— Ні, сер, — сказав Олівер.

— Пхе! — вигукнув старий і, пильно зазирнувши хлопцеві у вічі, незадоволено відвернувся. — Тоді чекай, поки Білл сам тобі скаже.

Його видимо роздратувало те, що Олівер не схотів допитуватись. А пояснювалося це ось чим: хлопець відчув не лише цікавість, а й збентеження, викликане і гострим, хитрим поглядом Фейгіна, і власними думками; тож тієї миті йому було не до запитань. Але іншої нагоди з'ясувати, чому його відводять до Сайкса, вже не трапилось, бо аж до вечора старий насуплено мовчав, а як стемніло, зібрався кудись іти.

— Можеш запалити свічку, — мовив він, ставлячи її на стіл. — Ось тобі книжка, читай, поки по тебе не прийдуть. На добраніч!

— На добраніч, — тихо сказав Олівер.

Єврей підійшов до дверей, озирнувся на хлопчика, а тоді зупинився й окликнув його.

Олівер підвів очі й побачив, що Фейгін показує на свічку: мовляв, запали. Хлопчик запалив її й поставив свічника на стіл. Старий, насупивши брови, похмуро дивився на нього з темного кутка кімнати.

— Стережись, Олівере, стережись! — сказав він і грізно покивав пальцем. — Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку. Хоч би що сталося — мовчи. Роби все, що він велить. Запам'ятай це! — Вимовивши останню фразу з особливим притиском, Фейгін зобразив на своєму обличчі страхітливу посмішку і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

Залишившись на самоті, Олівер підпер голову рукою і з тяжким серцем замислився над тим, що почув. Та чим більше він розмірковував над Фейгіновою пересторогою, тим менше розумів, що за нею криється. Він не міг збагнути, з якою зловмисною метою його відсилають до Сайкса й чому тієї самої мети не можна досягти, залишивши його у Фейгіна. Після довгих роздумів Олівер дійшов висновку, що він, певно, буде грабіжникові за слугу, доки той не підшукає собі когось кращого. Олівер так напоневірявся в своєму житті, натерпівся тут таких страждань, що ця нова переміна вже не могла глибоко засмутити його. Кілька хвилин він сидів занурений у свої думки, а тоді тяжко зітхнув, зняв із свічки нагар і розгорнув книжку, яку залишив йому Фейгін.

Спочатку він неуважливо гортав її, та незабаром якийсь пасаж привернув його увагу, і він заглибився в читання. У книжці йшлося про знаменитих злочинців і про кару, яка їх спостигла; сторінки її були зачитані, заяложені. Хлопець читав про злочини такі жахливі, що аж кров холола в жилах: про таємні вбивства на безлюдних дорогах; про трупи, сховані від людських очей у глибоких ямах та на дні криниць; проте навіть найглибші могили не могли вдержати в собі ті останки й по багатьох роках викидали їх на поверхню. Від цього жахливого видовища вбивці божеволіли, зізнавались у своїх злочинах і благали, щоб їх повісили, бо тільки шибениця могла покласти край їхнім душевним мукам. Олівер читав і про людей, які в ліжках своїх серед ночі давали волю розбещеній уяві і, спонукувані нею (як потім вони розповідали), чинили вбивства такі криваві, що в читача мороз пробігав поза шкірою й тремтіли руки та ноги. До того ж змальовувалися всі ці страхіття так яскраво й детально, що пожовклі сторінки, здавалося, були просочені загуслою кров'ю, а слова шелестіли у вухах, неначе нашіптувані замогильними голосами забитих.

Охоплений жахом, Олівер згорнув книжку й відкинув її від себе. Потім упав навколішки й почав благати бога, щоб той уберіг його від лиходійства й краще зразу прибрав до себе, аніж прирік на таке страшне злочинне життя. Поволі заспокоюючись, він тихим, уривчастим голосом молив порятунку від нової небезпеки, благав господа зглянутися на бідного, всіма покинутого хлопця, який ніколи не знав любові друзів і рідних, і, якщо можна, допомогти йому зараз, коли він, нещасний і самотній, опинився в цьому кублі зла і розпусти.

Він скінчив молитись, але все ще затуляв обличчя руками, коли шурхіт змусив його озирнутись. Коло дверей стояла якась постать. Здригнувшись, він скрикнув:

— Що це? Хто це?

— Я. Це я, — відповів тремтячий голос.

Олівер підніс над головою свічку і впізнав Ненсі.

— Постав свічку, — попросила дівчина, відвертаючись. — Світло ріже мені очі.

Олівер помітив, що Ненсі дуже бліда, і, відчувши жаль до неї, спитав, чи вона часом не занедужала. Дівчина опустилася на стілець спиною до нього, заломила руки, але нічого не відповіла.

— Прости мене, господи! — зрештою вигукнула вона. — Як я могла!..

— Що сталося? — спитав Олівер. — Я допоможу вам, ви тільки скажіть. Залюбки допоможу, слово честі.

Дівчина загойдалася на стільці вперед-назад, захрипіла і схопилася за горло, наче їй забракло повітря.