Пригоди Олівера Твіста, стр. 36

— Місіс Бедвін, цей хлопець — Олівер — виявився пройдисвітом.

— Не може бути, сер, не може бути! — запально вигукнула старенька. — Кажу вам — він пройдисвіт! — відказав старий джентльмен. — І не перечте мені! Ми щойно вислухали докладну розповідь про його життя — він з пелюшок був викінченим негідником.

— Я ніколи цьому не повірю, сер! — твердо мовила місіс Бедвін. — Ніколи!

— Ви, старі жінки, вірите лише знахарям та безглуздим баєчкам, — буркнув містер Грімвіг. — Я цього хлопця відразу розкусив. Чому ви мене тоді ж таки не послухали? Якби він не був хворий на гарячку, то, може, і послухали б? Він здавався вам цікавим хлоп'ятком? Цікавим! Пхе! — і містер Грімвіг люто штрикнув кочергою в камін.

— Він був лагідний, славний, вдячний хлопчик, сер! — обурено відповіла місіс Бедвін. — Я знаю дітей, сер. Слава богу, сорок років знаю. А ті, хто цим похвалитися не може, краще б мовчали. Ясно?

Це був дошкульний натяк, бо містер Грімвіг не мав ані сім'ї, ані дітей. Та що натяк цей викликав у нього лише посмішку, місіс Бедвін струснула головою й обсмикнула фартуха, готуючись до нового випаду. Але містер Браунлоу перепинив її.

— Мовчіть! — наказав він, приховуючи свої справжні почуття під личиною вдаваного гніву. — Щоб я більше ніколи не чув імені цього хлопця! Я викликав вас, щоб сказати саме це. Ніколи! Ніколи й ні з якого приводу! Можете йти, місіс Бедвін. І пам'ятайте: я не жартую!

Тяжко було того вечора на серці в мешканців оселі містера Браунлоу.

А Оліверове серце болісно стискалося щоразу, коли він згадував про тих добрих, чуйних людей; а якби він знав, що їм розповіли про нього, воно б розірвалося з розпачу.

Розділ XVIII

Наступного дня, десь опівдні, коли Пройда і юний Бейтс вирушили в своїх звичайних справах, містер Фейгін прочитав Оліверові довгу проповідь про кричущий гріх невдячності, який, мовляв, хлопець узяв на душу, самовільно покинувши товариство своїх щиро занепокоєних його долею друзів, а потім ще й спробувавши втекти від них після того, як стільки зусиль і грошей пішло на те, щоб його знайти.

Містер Фейгін особливо наголошував на тому, що якби він не прихистив Олівера, не надав йому такої вчасної допомоги, той помер би з голоду. Принагідно він розповів про сумну і повчальну долю одного хлопця, якого він, щиро пожалівши, також пригрів за подібних обставин. Однак хлопець той обманув його довіру, виявив бажання зв'язатися з поліцією і через це, бідолаха, одного ранку розпрощався з життям на шибениці в Олд-Бейлі [46]. Містер Фейгін не приховував своєї причетності до цієї трагедії, але із сльозами на очах доводив, що винен у ній сам хлопець, чия нерозважлива, зрадлива поведінка призвела до необхідності дати проти нього на суді певні свідчення, які хоч і не відзначалися цілковитою правдивістю, проте повністю обілили його, містера Фейгіна, та кількох його близьких друзів. На закінчення містер Фейгін не пошкодував похмурих фарб для опису всіх тих неприємних відчуттів, які зазнав смертник у процесі повішення, і дуже приязно й щиро висловив палку надію, що йому ніколи не доведеться наразити Олівера Твіста на таку болісну операцію. У малого Олівера кров холола в жилах від тих прихованих погроз, що звучали у Фейгінових словах. Він мав уже нагоду пересвідчитися, що навіть правосуддя може сплутати винного з невинним, коли вони випадково опиняються поряд, а згадуючи суперечку між старим євреєм і містером Сайксом стосовно якоїсь недавньої змови, Олівер анітрохи не сумнівався, що Фейгін не раз задумував і здійснював підступні плани знищення своїх надміру обізнаних чи надто балакучих спільників. Боязко звівши очі й зустрівши допитливий погляд Фейгіна, хлопчик відчув, що проникливий старий джентльмен не тільки помітив, як він блідне й тремтить, а й потішався з цього.

Фейгін огидно всміхнувся, погладив Олівера по голові й запевнив його, що вони ще стануть добрими друзями, якщо Олівер шануватиметься й робитиме те, що йому велять. Потім він насунув капелюха, надів старе полатано пальто й вийшов, замкнувши за собою двері.

Цілий той день і багато днів по тому Олівер проводив з раннього ранку й до пізнього вечора на самоті, один на один із своїми думками. А думки ці, звернені постійно до його добрих друзів і до того, якої вони тепер гадки про нього, були дуже сумні.

За тиждень-півтора старий перестав замикати двері, і Олівер дістав змогу блукати по будинку.

Скрізь лежав товстий шар бруду, але кімнати на другому поверсі були просторі, з великими, обшитими деревом камінами, високими дверима, панелями на стінах і карнизами під стелею, на якій під чорним порохом виднілися вигадливі орнаменти. Все це навело Олівера на думку, що багато років тому, коли Фейгіна ще на світі не було, будинок належав поряднішим людям, і ці нині занедбані, похмурі кімнати сяяли колись красою й чистотою.

По кутках і попід стелею заснували павутиння павуки, і не раз, заходячи тихенько до якоїсь кімнати, Олівер сполохував мишей, які розбігалися навсібіч до своїх нірок. Окрім павуків та мишей, в будинку не видно й не чути було жодної живої істоти, і часто, коли вечоріло й Оліверові набридало блукати по кімнатах, він забивався в куток коридора біля вхідних дверей, щоб нехай так бути ближче до живих людей, і довго сидів там, дослухаючись до звуків знадвору й рахуючи години, аж поки старий або хлопці поверталися додому.

Трухляві віконниці на всіх вікнах були щільно зачинені й міцно замкнені прогоничами, світло пробивалося тільки крізь круглі дірки вгорі, від чого кімнати ставали ще похмурішими й наповнювались химерними тінями. Лише віконце із заржавілими ґратами на горищі не мало віконниць, і Олівер годинами просиджував біля нього, сумно визираючи на білий світ, що, коли дивитися звідти, являв собою лише хаотичне нагромадження дахів, почорнілих димарів та шпилів. Іноді, щоправда, чиясь сива голова вигулькувала на мить з-за парапету на даху якогось будинку, але вона швидко зникала. А що вікно Оліверової обсерваторії не відчинялось і за довгі роки потьмяніло від дощів та диму, то він міг тільки сяк-так розрізняти обриси різних споруд, не маючи надії, що його побачать чи почують, — шансів на це в нього було не більше, ніж якби він сидів у кулі під хрестом на бані собору святого Павла [47].

Одного дня, коли Пройда і юний Бейтс готувалися до вечірньої прогулянки, першому з вищезгаданих молодих джентльменів спало на думку трохи причепурити власну особу (а слід віддати йому належне — таку слабкість вія виявляв не часто), з цією метою він поблажливо звелів Оліверу негайно допомогти йому прихорошитися.

Олівер страшенно зрадів цій пагоді прислужитись, цій можливості поспілкуватися з нехай поганими, але живими людьми. До того ж він завжди ладен був зробити послугу ближньому своєму, аби тільки робилася вона чесним шляхом. А тому він одразу виявив свою готовність: став на одне коліно, поставив на друге ногу Пройди — той умостився на столі — й узявся до роботи, яку містер Докінс назвав «глянцювата копита», що звичайною мовою означає «чистити черевики».

Чи то розімлівши від почуття свободи й незалежності, яке, певно, проймає кожну мислячу істоту, коли вона сидить у зручній позі на столі, з люлькою в зубах, і безтурботно махає однією ногою, тоді як їй чистять черевики, які навіть не довелося скидати й, отже, не треба буде, взувати, — що вже само по собі настроює на приємний лад; чи ж злагіднівши від запашного тютюну або здобрівши від смачного пива, — але в кожнім разі Пройда цієї хвилини перебував у романтичному, піднесеному настрої, невластивому його вдачі. Спочатку він замислено дивився згори вниз на Олівера, а тоді підвів голову, зітхнув і мовив чи то до себе, чи то до юного Бейтса: