Пригоди Олівера Твіста, стр. 25

— Ні, сер, Твістом. Олівером Твістом.

— Дивне прізвище! — мовив старий джентльмен. — А чому ж ти сказав судді, що тебе звуть Уайтом?

— Я йому такого не казав, сер, — відповів Олівер, дивуючись іще більше.

Це було так схоже на брехню, що старий джентльмен суворо подивився на Олівера. Проте не повірити йому було неможливо: кожна рисочка худого, змарнілого обличчя хлопчика дихала щирістю.

— Певно, якесь непорозуміння, — пробурмотів містер Браунлоу.

Та хоч придивлятися до обличчя Олівера більше не було потреби, він ніяк не міг відвести від нього очей, бо знову відчув, що воно нагадує якесь інше, дуже знайоме обличчя.

— Ви ж не сердитеся на мене, сер? — запитав Олівер, звівши на нього благальний погляд.

— Анітрохи, — заспокоїв його старий джентльмен. — Стривайте! Що це? Бедвін, подивіться!

З цими словами він швидко показав на портрет над головою Олівера, а тоді на обличчя хлопця. Це була жива копія. Ті самі очі, овал обличчя, уста. І вираз той самий, неначе найменші рисочки було відтворено з дивовижною точністю!

Олівер не довідався, що саме здивувало містера Браунлоу: ще надто слабий, він зомлів від несподіваного вигуку. А поки цей вияв слабості триває, ми маємо можливість задовольнити інтерес читача до двох юних учнів веселого старого джентльмена.

Отож, коли Пройда і його достойний юний приятель Бейтс приєдналися до погоні за Олівером, спричиненої, як уже зазначалося, тим, що вони в незаконний спосіб позбавили містера Браунлоу його особистої власності, — ними керувала цілком похвальна і зрозуміла турбота про самих себе. Оскільки щирий англієць найохочіше і найгаласливіше вихваляється своїми громадянськими свободами й недоторканністю своєї особи, то навряд чи є потреба доводити читачеві, що поведінка цих двох дружків має піднести їх в очах усіх громадських діячів та патріотів майже такою самою мірою, якою це переконливе свідчення їхнього піклування про власну безпеку та самозбереження підтверджує й унаочнює коротеньке зведення законів, що його деякі глибокодумні й практичні філософи поклали в основу всіх явищ та діянь Природи. Згадані філософи дуже мудро звели всю діяльність цієї доброї леді до правил та теорій і, роблячи вельми витончений і приємний комплімент її високій мудрості й розважливості, усунули з цього зведення геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів, бо все це, мовляв, ні до чого леді, котра, за одностайним загальним визнанням, стоїть вище від численних дрібних грішків та вад, властивих її статі.

Якби мені потрібен був ще якийсь доказ того, що поведінка цих двох юних джентльменів за згаданих складних обставин мала суто філософську основу, я відразу знайшов би його в тому факті (також відзначеному в попередній частині цієї оповіді), що вони відстали від погоні, як тільки загальна увага зосередилася на Олівері, й відразу ж подалися найкоротшим шляхом додому. Хоч я зовсім не маю наміру твердити, що уславлені вчені мудреці мають звичку скорочувати шляхи до своїх блискучих умовиводів (власне, вони швидше схильні збільшувати відстань за допомогою різних багатослівних кружлянь та відхилень, схожих на ті, до яких вдаються п'яні під тиском надто навального потоку думок), я все ж таки хочу, сказати і скажу прямо, що багато великих філософів при практичному застосуванні своїх теорій виявляють неабияку мудрість і обачність, наперед захищаючи себе від усіх неприємних несподіванок. Отже, в ім'я великого добра ви вільні чинити маленьке зло і маєте право вдаватись до будь-яких засобів, якщо їх виправдовує ваша мета. Ну, а визначення міри добра і міри зла і навіть різниці між добром і злом можна цілком полишити на компетентного філософа — нехай він сам розбирається в цьому шляхом глибокого, всебічного й безстороннього дослідження кожного окремого випадку.

Обидва хлопці з неймовірною швидкістю пробігли заплутаним лабіринтом завулків та дворів і наважилися зупинитись аж тоді, коли опинились у низькому темному під'їзді. Постоявши там мовчки рівно стільки, скільки треба було, щоб відсапатись і здобутися на голос, юний Бейтс радісно верескнув і вибухнув реготом, таким нестримним, що аж упав і почав качатися на східцях біля дверей.

— Чого це ти? — спитав Пройда.

— Ха-ха-ха! — заливався Чарлі Бейтс.

— Та заткнися, — наказав Пройда, сторожко озираючись. — Хочеш, щоб нас злапали, дурню?

— Ой, не можу, — простогнав Чарлі. — Ой, не можу! Як він драпав: шасть за один ріг, шасть за другий, бах об ліхтарний стовп, відскочив — і далі, мов і сам він залізний, а я женуся за ним, горлаю, а витирачка ж у мене в кишені! Ой, лусну!

Жвава уява юного Бейтса відтворювала бачене в надто яскравих барвах, і, дійшовши до цього місця, він знову почав качатися на східцях, регочучи ще голосніше.

— А що скаже Фейгін? — спитав Пройда, скориставшися з тієї миті, коли його приятель похлинувся сміхом.

— Що? — перепитав Чарлі Бейтс.

— Отож-бо — що? — повторив Пройда.

— А що ж він може сказати? — спитав Чарлі і враз споважнів, бо вигляд у Пройди був серйозний. — Що він може сказати?

Містер Докінс з хвилину свистів, потім скинув капелюха, почухав потилицю і тричі кивнув головою.

— Це ти до чого? — спитав Чарлі.

— Тра-ля-ля, у городі теля, скотилась турбота в болото, тільки вона не моя, — мовив Пройда, і його хитра фізіономія невесело скривилась.

Пояснив він красно, та не дуже ясно. В усякому разі, як на юного Бейтса. І той знову спитав:

— Це ти до чого?

Пройда не відповів. Натомість він надів капелюха, зібрав під пахви поли свого довгого сюртука, випнув язиком щоку, разів п'ять звичним, але красномовним жестом ляснув себе по переніссю і, крутнувшись на підборах, шмигнув у під'їзд. Юний Бейтс, задумливо насупившись, подався слідом за ним.

Через кілька хвилин після цієї розмови кроки на рипучих сходах привернули увагу веселого старого джентльмена, який сидів перед каміном, тримаючи в лівій руці ковбасу і хліб, а в правій — складаний ніж. На підставці поряд стояв великий олов'яний кухоль. З бридкою посмішкою на блідому обличчі старий джентльмен обернувся до дверей і, пильно дивлячись з-під кущуватих рудих брів, почав прислухатись.

— Що це? — пробурмотів він, змінюючись з лиця. — Їх тільки двоє? А де ж третій? Невже вскочили в халепу? Побачимо!

Кроки наближались; ось вони вже на площадці. Двері повільно відчинились, і Пройда з Чарлі Бейтсом, увійшовши, зачинили їх за собою.

Розділ XIII

— Де Олівер? — підвівшись, грізно спитав Фейгін. — Де цей хлопець?

Злодійчуки подивилися на свого наставника, очевидно, не на жарт перелякані його лютим виглядом, і збентежено перезирнулися. Але не відповіли нічого.

— Що сталося з хлопцем? — вигукнув старий, схопивши Пройду за комір і клену чи його на чім світ стоїть. — Кажи, бо вдавлю!

Містер Фейгін явно не жартував, і Чарлі Бейтс, який твердо вірив, що береженого бог береже, і зовсім не відкидав можливості, що другим буде задушено його, впав навколішки й зайшовся голосним, протяжливим, несамовитим плачем — чимось середнім між ревом скаженого бугая й капітанського рупора.

— Скажеш ти чи ні? — гаркнув єврей і трусонув Пройду так, що той тільки дивом якимсь не вилетів із свого просторого сюртука.

— Його злапали фараони, і край! — похмуро відказав Пройда. — Пустіть мене, чуєте!

Рвучко смикнувшись, він вискочив із сюртука, який залишився в руках старого, схопив довгу виделку і штрикнув нею, спрямовуючи в жилет веселого старого джентльмена; якби він поцілив, то Фейгінові довго було б не до смішків.

Фейгін, однак, відскочив із спритністю, несподіваною для такої немічної з виду людини, схопив кухоль і замахнувся ним, цілячи в голову нападника. Та в цю мить Чарлі Бейтс відвернув його увагу вже вкрай страхітливим виттям, і старий, нараз роздумавши, пошпурив кухоль з пивом у цього юного джентльмена.