Пригоди Олівера Твіста, стр. 19

— Оце він і є, Фейгіне, — мовив Джек Докінс. — Мій друзяка Олівер Твіст.

Єврей усміхнувся, низько вклонився Оліверові і, взявши його за руку, висловив надію, що матиме приємність заприязнитися з ним. Потім Олівера оточили юні джентльмени з люльками і заходилися міцно тиснути йому руки — особливо ту, в якій він тримав свій клуночок. Один із них люб'язно зняв з Олівера картуз і попросив дозволу повісити його, а інший запопадливо поліз у його кишені, щоб Олівер, оскільки він такий утомлений, не завдавав собі клопоту спорожняти їх, коли лягатиме спати. Певно, вони виявили б іще більшу гостинність, якби виделка старого не пішла гуляти по головах і спинах послужливих юнаків.

— Ми дуже раді знайомству з тобою, Олівере, дуже, — мовив єврей. — Ану, Пройдо, зніми сковорідку з вогню й підсунь Оліверові барильце до каміна. Ти дивишся на носовички, дорогенький мій? Правда ж, їх у нас багато? Ми їх саме збиралися прати. Тільки й того, Олівере, тільки й того. Ха-ха-ха!

Здібні вихованці веселого старого джентльмена зустріли його останні слова реготом і з галасом посідали вечеряти.

Олівер з'їв свою пайку, після чого Фейгін налив йому в склянку джину, додав гарячої води і звелів випити все одним духом, бо на склянку, мовляв, чекає інший джентльмен. Олівер так і зробив. Потім він відчув, що його обережно підхопили чиїсь руки і перенесли на один із матраців; за хвилю він поринув у глибокий сон?

Розділ IX

Від свого тривалого міцного сну Олівер прокинувся пізно вранці. В кімнаті не було нікого, крім старого єврея, який варив у каструльці каву на сніданок і тихенько насвистував, мішаючи її залізною ложкою. Раз у раз він завмирав, прислухаючись до найменшого шуму внизу, а заспокоївшись, знову заходився насвистувати й помішувати каву.

Хоч Олівер і не спав уже, але ще не зовсім прокинувся. Буває такий дрімотний стан, коли вам, дарма що ви лежите з напіврозплющеними очима й напівусвідомлюєте все, що відбувається довкола, за п'ять хвилин може наснитися більше, ніж за п'ять ночей, протягом яких ви спочиваєте, щільно заплющивши очі, поринувши в повне забуття. У такі хвилини смертний наближається до розуміння свого духу, принаймні настільки, щоб скласти собі приблизне уявлення про його велич і могутність, про здатність його визволятись із тілесної оболонки, розривати пута земні й ширяти поза часом і простором.

Олівер був саме в такому стані. Крізь напівзаплющені повіки він бачив старого, чув, як той насвистує, догадувався, що він шкрябає ложкою в каструлі, а проте водночас в уяві своїй хлопець бачив і чув чи не всіх людей, з якими йому доводилося зустрічатись.

Коли кава закипіла, старий зняв каструльку з вогню. Постоявши якусь хвильку в задумі, мовби не знаючи, що робити далі, він обернувся, подивився на Олівера й окликнув його. Але той не озвався — здавалося, спав.

Пересвідчившись у цьому, Фейгін тихенько підійшов до дверей і замкнув їх. Потім витяг, — як здавалось Оліверові, зі схованки під мостиною, — невеличку скриньку й обережно поставив її на стіл. Очі старого заблищали, коли він, піднявши вічко, зазирнув досередини. Присунувши до столу розхитаного стільця, він сів і видобув із скриньки чудовий золотий годинник, оздоблений коштовними камінцями.

— Ач! — мовив старий, і плечі його пересмикнулись, а обличчя скривилось у бридкій посмішці;— Молодці! Молодці! Віддані до кінця! Навіть на останній сповіді не сказали, де переховувалися. Не зрадили старого Фейгіна! Та й нащо їм було зраджувати? Однаково це не розв'язало б зашморга, не зупинило б ката! Так! Славні хлоп'ята! Славні хлоп'ята!

Бурмочучи собі під ніс, старий опустив годинник у скриньку, а натомість витяг інші. Так він по черзі видобув і з не меншою втіхою розглянув ще принаймні півдесятка годинників, а також ювелірної роботи персні, брошки, браслети та інші коштовності, назв яких Олівер навіть не знав.

Перебравши всі ці оздоби, старий вийняв ще одну, зовсім малу, і поклав її собі на долоню. Певно, на ній було щось написано дуже дрібними літерами, бо він переклав її на стіл і, затулившись рукою від світла, довго й уважно в неї вдивлявся. Нарешті, неначе втративши надію розібрати напис, він сховав її назад до скриньки, відкинувся на спинку стільця і пробурмотів:

— А все-таки гарна штука — смертна кара! Мертві не покаються. Мертві не вибовкають зайвого. Ні, для нашого ремесла вона конче потрібна! От і тепер: повісили всіх п'ятьох, і жоден уже не підкладе свиню, жоден не продасть!

Коли старий вимовив ці слова, його блискучі чорні очі, що доти дивились кудись у порожнечу, зупинились на обличчі Олівера й перехопили зачудований погляд хлопця. І хоч їхні очі зустрілися лише на мить, на якусь часточку секунди, старому вистачило цього, щоб зрозуміти, що за ним стежать. Він грюкнув вічком скриньки і, схопивши зі столу ніж для хліба, рвучко зірвався на ноги. Але при цьому він трусився всім тілом: Олівер, дарма що був переляканий на смерть, помітив, як тремтить у його руці ніж.

— Це що таке? — вигукнув старий. — Ти підглядаєш за мною? Чому не спиш? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, якщо тобі не набридло жити!

— Я більше не міг спати, сер, — боязко пояснив Олівер. — Даруйте, що потурбував вас, сер.

— Коли ти прокинувся? З годину тому? — допитувався старий, зловісно дивлячись на хлопчика.

— Та ні, що ви! — відповів Олівер.

— А ти не брешеш? — ще лютіше вигукнув старий, погрозливо подаючись уперед.

— Слово честі, я спав, сер, — щиро відказав Олівер. — Їй-богу, спав, сер.

— Ну, гаразд, гаразд, дорогесенький, — заспокійливо мовив Фейгін, раптом переходячи на свій звичайний приязний тон. Погравшись трохи ножем, він поклав його на стіл, мовби показуючи, що схопив його просто так, знічев'я. — Я ж знаю, що ти спав, дорогесенький. Просто хотів перевірити, чи ти не страхополох. А ти у нас сміливець. Ха-ха! Ти у нас сміливець, Олівере!

Старий, хихикаючи, потер руки, але тут-таки занепокоєно глянув на скриньку.

— А ти бачив ці гарненькі штучки, мій дорогесенький? — помовчавши, спитав він і поклав руку на скриньку.

— Бачив, сер, — відповів Олівер.

— А! — мовив єврей, помітно збліднувши. — Це… це мої речі, Олівере. Моє вбоге майно. Все, що я надбав на старість. Мене називають скнарою, дорогесенький. Тільки скнарою, а більше ніяк.

Олівер подумав, що цей старий джентльмен, певно, і справді скнара, якщо, маючи стільки годинників, мешкає в такому брудному закутку; але, вирішивши, що утримання Пройди та інших улюбленців обходиться, мабуть, недешево, він з повагою глянув на нього й попросив дозволу встати.

— Звісно, мій дорогесенький, звісно, — відповів старий джентльмен. — Отам у кутку, коло дверей, стоїть глечик з водою. Принеси його сюди, я дам тобі миску, і ти, дорогесенький, умиєшся.

Олівер підвівся, перейшов до дверей і нахилився за глечиком. Коли він обернувся, скринька вже зникла.

Тільки-но він помився і прибрав за собою, вихлюпнувши, за вказівкою старого, воду у вікно, повернувся Пройда в супроводі свого дуже спритного приятеля, якого напередодні ввечері Олівер бачив з люлькою в зубах, тепер його офіційно відрекомендували як Чарлі Бейтса. Вчотирьох вони сіли пити каву й снідати шинкою та гарячими булочками, що їх Пройда приніс у своєму капелюсі.

— Ну, — лукаво зиркнувши на Олівера, звернувся до Пройди старий, — сподіваюсь, дорогесенькі мої, ви добре попрацювали зранку?

— Не жаліючи рук, — відповів Пройда.

— І ніг, — докинув Чарлі Бейтс.

— Молодці, молодці! — похвалив старий. — Що ж ти приніс, Пройдо?

— Двоє гаманів, — відповів цей юний джентльмен.

— З підкладкою? — жваво поцікавився старий.

— Досить доброю, — відповів Пройда, витягаючи з кишені два гамани — зелений і червоний.