Пригоди Олівера Твіста, стр. 107

Місце перед в'язницею вже розчистили, вулицю перегородили міцними, пофарбованими в чорне бар'єрами, які мали стримувати тиск юрби, коли перед хвірткою з'явилися містер Браунлоу й Олівер і показали дозвіл на побачення із смертником, підписаний одним із шеріфів. Їх відразу впустили до сторожки.

— І цей юний джентльмен теж піде з вами, сер? — запитав тюремник, що мав їх супроводити. — Таке видовище не для дітей.

— Ви кажете правду, мій друже, — відмовив містер Браунлоу, — але справа, заради якої я прийшов сюди, безпосередньо стосується цього хлопчика; а оскільки він бачив засудженого в розквіті його злочинної діяльності, то, я вважаю, йому буде корисно побачити його тепер, навіть коли це трохи злякає і завдасть душевного болю.

Цими кількома словами вони обмінялися, одійшовши вбік, щоб Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на хлопця, відчинив ще одні ворота, проти тих, крізь які вони зайшли, і повів їх темними покрученими переходами до камер.

— Ось тут, — сказав він, зупиняючись у похмурому коридорі, де двоє робітників щось майстрували в глибокому мовчанні, — ось тут він має пройти. А якщо ви зазирнете сюди, то побачите двері, з яких він вийде.

Він завів їх до кухні, вимощеної кам'яними плитами, заставленої мідними казанами — варити їжу для в'язнів, і показав двері. Над дверима було заґратоване віконце, крізь яке чулися чоловічі голоси, стукіт молотків, гуркіт дощок. Там споруджували ешафот.

Потім вони минули кілька залізних воріт, які ключарі |відмикали зсередини, вийшли на подвір'я, піднялися вузькими сходами і вступили у вузький коридор з рядом залізних дверей по ліву руку. Давши їм знак зупинитися, ключар постукав у одну з них в'язкою своїх ключів. Обидва сторожі, пошепотівшися з ключарем, вийшли в коридор, Дотягуючись і, з усього видно, радіючи перепочинкові, і знаком запросили відвідувачів зайти за тюремником у камеру. Вони зайшли.

Засуджений сидів на своєму ложі, погойдуючися з боку р бік; лице його нагадувало швидше морду спійманого звіра, ніж людське обличчя. Думками він, очевидно, був десь у минулому, безупинно щось мимрив, не помічаючи відвідувачів або вважаючи їх дійовими особами своїх марень.

— Молодець, Чарлі… славно впорав… — бурмотів він. — Олівер теж… Ха-ха-ха!.. Олівер теж… він тепер справжній джентльмен… справжній… відведіть хлопця спати!

Тюремник узяв Олівера за руку й, шепнувши йому, що нема чого боятися, мовчки дивився на в'язня.

— Відведіть його спати! — скрикнув Фейгін. — Ви чуєте мене чи ні? Він… він причина всього цього. Недарма я взяв гроші, щоб привчити його до… Ану, Білле, горлянку Болтерові… Не займай дівчини… Ріж Болтерові горлянку од вуха до вуха. Одпиляй йому голову!

— Фейгіне! — окликнув його тюремник.

— Це я! — вигукнув старий, знову прибираючи пози пильної уваги, яку зберігав під час суду. — Я стара людина, мілорде, дуже-дуже стара людина!

— Слухай-но, — сказав тюремник, кладучи йому руку на груди, щоб він не вставав. — До тебе прийшли люди, хочуть про щось запитати. Фейгіне, Фейгіне! Ти ж мужчина!

— Недовго мені бути мужчиною, — відповів той, підводячи очі, в яких не було нічого людського, крім люті й жаху. — Бийте їх усіх на смерть. Яке вони мають право мене мордувати!

Тільки тепер він побачив Олівера та містера Браунлоу і, забившися в найдальший куток свого сидіння, запитав, чого їм тут треба.

— Сиди смирно, — сказав тюремник, притримуючи його. — А тепер, добродію, питайте його, що хотіли спитати. Будь ласка, швидше, бо з кожною годиною він навісніє дедалі дужче.

— У вас є деякі папери, — сказав, підходячи до нього, містер Браунлоу, — які віддав вам чоловік на ймення Монкс, щоб ви їх надійно сховали.

— Все це брехня, — відповів Фейгін. — У мене немає ніяких паперів, ніяких.

— Заради милосердного господа, — урочисто промовив містер Браунлоу, — не брешіть хоч тепер, коли ви стоїте на порозі смерті. Скажіть мені, де вони. Ви ж знаєте, що Сайкс помер, що Монкс признався, що використати ці папери — діло безнадійне. Де вони?

— Олівере! — гукнув Фейгін, киваючи хлопцю пальцем. — Ходи, ходи сюди! Я скажу тобі на вухо.

— Я не боюсь, — стиха мовив Олівер, випускаючи руку містера Браунлоу.

— Папери, — сказав Фейгін, притягаючи хлопця до себе, — папери в полотняній торбинці, а торбинка схована в дірці, видовбаній у комині великої кімнати, що нагорі. Я хочу поговорити з тобою, дорогесенький. Хочу поговорити з тобою.

— Гаразд, гаразд, — відповів Олівер. — Дозвольте, я прокажу молитву. Прошу вас! Дозвольте, я прокажу одну молитву. Станьте зі мною навколішки і прокажіть тільки одну молитву, а тоді будемо говорити до самого ранку.

— Надвір, надвір, — сказав на відповідь Фейгін, штовхаючи хлопця до дверей і безтямно дивлячись поверх його голови. — Скажи, що я заснув, — тобі вони повірять. Ти можеш мене вивести, якщо забереш із собою. Ну ж бо, ну ж бо!

— О боже, прости цьому нещасному! — скрикнув, заливаючись сльозами, хлопець.

— От і добре, от і добре, — сказав Фейгін. — Це нам на руку. Спочатку за ці двері. Якщо я тремтітиму й труситимусь, коли ми минатимемо шибеницю, ти на це не зважай, іди швидше далі. Ну, ну, ну!

— Вам більше нема про що його розпитувати, сер? — запитав тюремник.

— Ні, запитань у мене більше немає, — відповів містер Браунлоу. — Якби була надія, що ми зможемо привести його до тями…

— Ніщо вже не приведе його до тями, — сказав тюремник, похитуючи головою. — Краще облиште його.

Двері камери відчинилися, і зайшли сторожі.

— Ну рушай же, рушай! — крикнув Фейгін. — Тихенько, але не так повільно. Ну швидше, швидше!

Сторожі схопили його і, вирвавши з його рук Олівера, відтягли назад. Хвилину він борюкався з силою відчаю, а потім почав лементувати так, що його зойки проходили навіть крізь ці товстелезні стіни і лящали у вухах містера Браунлоу і Олівера, аж доки вони опинилися на подвір'ї.

Але за мури в'язниці вони вийшли не зразу. Ця жахлива сцена так вразила Олівера, що він мало не знепритомнів, і минула добра година, перш ніж знову зміг стати на ноги.

Коли вони вийшли на вулицю, вже світало. Там уже зібралася велика юрба; біля кожного вікна купчився гурт людей, вони курили, грали в карти, щоб згаяти час; люди в натовпі штовхалися, сварилися, жартували. Все свідчило про життя і бадьорість, все, за винятком страшних речей у самому центрі: чорного ешафота, поперечини, мотузки та інших жахливих засобів смерті.

Розділ LIII

Оповідь про долі дійових осіб нашої повісті майже закінчена. Те, що залишається додати їхньому біографу, можна викласти в кількох простих словах.

Не минуло й трьох місяців, як Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися в тій самій сільській церкві, де віднині молодий священик мав виконувати свої обов'язки; того ж таки дня вони в'їхали до свого нового щасливого дому.

Місіс Мейлі оселилась у сина та невістки, щоб протягом решти дарованих їй долею супокійних днів насолоджуватися найбільшою радістю, яка може випасти на старість достойним людям: спогляданням щастя тих, кого вони безнастанно опікали з гарячою любов'ю й оточували ніжними турботами протягом усього свого сповненого добрими ділами життя.

Після ґрунтовного й ретельного вивчення грошових справ виявилося, що коли рештки батьківських статків, які присвоїв собі Монкс (статки ці ніколи не збільшувались ні в його руках, ні в руках його матері), поділити порівну між ним і Олівером, кожному дістанеться три тисячі фунтів з невеликим лишком. Відповідно до умов батьківського заповіту, Олівер мав право на весь спадок, але містер Браунлоу, не бажаючи позбавити старшого сина можливості спокутувати своє минуле і вийти на чесний шлях, запропонував рівний поділ, і його юний вихованець з радістю погодився.

Монкс, який залишив за собою це вигадане прізвище, забрав свою частку і виїхав з нею у якийсь віддалений закуток Нового Світу, де, не гаючись, проциндрив її, знову взявся за старе і попав у в'язницю, діставши за плутні та ошуканство чималий термін; там він і помер від давньої своєї хвороби. Так само далеко від батьківщини померли головні члени зграї його приятеля Фейгіна, які лишилися в живих.