Пригоди Олівера Твіста, стр. 102

І Сайкс уже накинув петлю собі на голову, збираючись опустити її попід пахви, а згаданий літній джентльмен на містку (який так міцно вчепився в бильця, що його не зрушив тиск юрби) схвильовано скрикнув, попереджаючи сусідів, що душогуб хоче спуститись у канаву, коли, озирнувшись назад, убивця скинув догори руки і зойкнув від жаху.

— Знову ці очі! — вихорився у нього нелюдський крик.

Він заточився, наче вражений блискавкою, і, втративши рівновагу, впав через парапет. Петля була у нього якраз на шиї. Під його вагою мотузка натягнулася, як тятива, і з швидкістю стріли, випущеної з лука, він пролетів тридцять п'ять футів. Тіло його сіпнулося, скорчилось у конвульсіях, і він повиснув з розкритим ножем у задубілій руці.

Старий димар задрижав від поштовху, але доблесно вистояв. Безживне тіло вбивці погойдувалося біля стіни будинку, а Чарлі, відштовхуючи вішальника, що затуляв віконце, благав ради господа випустити його на волю.

Собака, який досі хтозна-де ховався, раптом вискочив на дах і, тоскно завиваючи, став бігати по парапету, потім він напружився і стрибнув на плечі мерцеві. Не втрапивши, він перевертом полетів у канаву і, вдарившись об каменюку, розчерепив собі голову.

Розділ LI

Минуло тільки два дні після подій, про які йшлося в попередньому розділі, а о третій годині третього дня Олівер уже мчав у дорожній кареті до свого рідного міста. Разом із ним їхали місіс Мейлі, Роза, місіс Бедвін і добряга лікар. Містер Браунлоу супроводжував їх позаду в поштовій кареті разом з іще одним чоловіком, — хто він такий, хлопцеві не сказали.

Дорогою вони майже не розмовляли, бо Олівер так хвилювався і мучився невідомістю, що не міг зібратися з думками й майже втратив дар мови, його супутники теж були в подібному настрої й, очевидно, поділяли його почуття в повній мірі. Містер Браунлоу дуже обережно ознайомив хлопця й обох леді із зізнаннями, які він вирвав у Монкса, і хоча вони знали, що мета їхньої подорожі — завершити вдало розпочату справу, проте в ній було дуже багато незрозумілого й таємного, тож вони сиділи, наче на голках.

Той самий добрий друг за допомогою містера Лосберна подбав, щоб вони ніяким чином не довідались про страшні події останніх днів. «Звичайно, — сказав він, — рано чи пізно вони таки про них почують, але краще хай почують згодом, бо тепер це зовсім не на часі». Тож їхали вони мовчки; кожен міркував про причину, яка звела їх в одній кареті, і жоден з них не виявляв схильності висловити думки, що тіснилися в його голові.

Але якщо Олівер, збентежений непевністю, мовчав, поки вони їхали до місця його народження незнайомою дорогою, то скільки спогадів прокинулося в його пам'яті і скільки почуттів переповнило його серце, коли карета звернула на той шлях, по якому він простував пішки — бідолашний знедолений хлопчина, який не мав ані притулку, ані друга, що вирятував би його з біди.

— Погляньте-но, погляньте! — вигукнув Олівер, схвильовано стискаючи Розину руку й показуючи у вікно карети. — Онде перелаз, через який я перескочив, а попід отим живоплотом я скрадався, щоб мене часом не спіймали і не завернули назад. А там стежечка через поле, вона веде до старого будинку, де я жив ще змалечку. О Діку, Діку, мій любий давній товаришу, як мені хочеться тебе побачити!

— Скоро ти його побачиш, — озвалася Роза, ласкаво стискаючи його руки. — Ти йому скажеш, що тобі добре повелося, що живеш ти в достатку і що найбільше щастя для тебе — повернутися сюди і зробити його теж щасливим.

— Так, так, — сказав Олівер. — І ми… ми заберемо його звідси, подбаємо, щоб він був одягнений і міг учитися, пошлемо його в яку-небудь тиху сільську місцину, де він видужає, зміцніє, правда?

Роза мовчки кивнула головою: хлопець так радісно всміхався крізь сльози, що їй одібрало мову.

— Ви його приголубите, бо ви до всіх добрі й ласкаві, — сказав Олівер. — Я знаю, ви заплачете, слухаючи його розповідь, але нічого, нічого, бо лихо вже минулося, і ви знову усміхнетесь — я це теж знаю, — коли подумаєте, як змінилась його доля. Адже так само було тоді, коли ви слухали мою розповідь. Перестрівши мене по дорозі в Лондон, Дік сказав: «Хай благословить тебе господь!» — зворушено вигукнув хлопець. — А тепер я йому скажу: «Хай благословить тебе господь!» — і доведу, як я люблю його за добре слово!

Коли вони в'їхали в місто і заглибились у його вузькі вулички, хлопець став наче сам не свій. Ось поховальна контора Сауербері, така сама, як і колись, тільки наче поменшала й понижчала; ось добре знайомі крамниці й будинки, з кожним із них його зв'язував якийсь спогад; ось візок Гемфілда, той самий візок, і стояв він біля дверей старого трактиру; ось робітний дім — похмура в'язниця його дитинства, з вузенькими вікнами, що насуплено дивляться на вулицю; ось той самий кощавий воротар, — побачивши його, Олівер злякано відсахнувся, а потім сам над собою засміявся, потім заплакав, потім знову засміявся. У вікнах і у дверях будинків він бачив десятки знайомих облич; тут майже все залишилось так, як і колись, наче він тільки вчора вийшов з міста і наче його теперішнє життя — це щасливий сон.

Але ні, це була жива радісна дійсність. Вони під'їхали до головного готелю міста (на який Олівер колись дивився з побожним страхом і вважав, що це найрозкішніший у світі палац, хоч тепер він здавався йому куди меншим і не таким величним). Біля дверей їх чекав містер Грімвіг; як тільки вони вийшли з карети, він поцілував юну леді, а потім і старшу, начебто доводився їм дідусем. Він усміхався всім і був у чудовому настрої і навіть не висловив бажання з'їсти свою голову — так-таки ні разу не висловив, навіть коли посперечався із старим кучером, якою дорогою найкраще проїхати до Лондона, твердячи, що знає це краще за нього, хоча бував у цих місцях лише раз і міцно спав під час тієї подорожі. Їх уже чекав обід, спочивальні були приготовлені, і все було влаштовано, наче за помахом чарівної палички.

І все ж таки, коли минули перші півгодини і метушня припинилася, між ними знову запала напружена мовчанка, яка супроводила їх усю дорогу. Містер Браунлоу не вийшов обідати, він залишився в своїй кімнаті. Двоє інших джентльменів бігали схвильовані туди й сюди, а коли зустрічались у вітальні, то відходили вбік і розмовляли впівголоса. Один раз вони викликали місіс Мейлі, і після годинної відсутності вона повернулась із запухлими від сліз очима. Все це нервувало й непокоїло Розу й Олівера, які не були втаємничені в те, що відбувалося. Вони сиділи мовчки, спантеличені, а коли перемовлялися, то тільки пошепки, наче боялися звуку власного голосу. Нарешті, коли пробило дев'яту і вони думали, що сьогодні вже нічого не довідаються, до кімнати зайшли містер Грімвіг з містером Лосберном у супроводі містера Браунлоу і чоловіка, побачивши якого, Олівер мало не скрикнув від подиву: йому сказали, що це його брат, а він впізнав у ньому того самого незнайомця, якого зустрів у містечку на базарній площі і який разом з Фейгіном зазирав у вікно його кімнатки. Монкс кинув на враженого хлопця погляд, сповнений ненависті, яку навіть тепер не зміг приховати, і сів біля дверей. Містер Браунлоу з якимись паперами в руці підійшов до столу, де сиділи Роза з Олівером.

— Хоч це й тяжкий обов'язок, — сказав він, — але я мушу оголосити тут у загальних рисах підписані в Лондоні в присутності багатьох джентльменів свідчення. Я волів би позбавити вас від приниження, але перш ніж розпрощатися з вами, ми мусимо почути їх з ваших власних уст, і ви самі знаєте чому.

— Договорюйте, — мовив, відвернувши обличчя, той, до кого він звертався. — Тільки швидше. Гадаю, я зробив майже все, що від мене вимагали. Не затримуйте мене тут.

— Цей хлопець, — провадив містер Браунлоу, пригортаючи до себе Олівера і кладучи йому на голову руку, — ваш однокровний брат, позашлюбний син вашого батька, мого любого друга Едвіна Ліфорда і бідолашної юної Агнеси Флемінг, яка померла, народивши його на світ.