Пригоди Олівера Твіста, стр. 10

— Хлопчику! — мовив старий джентльмен, перехилившись через конторку.

Олівер здригнувся. Нічого дивного в цьому не було, бо голос судді прозвучав лагідно, а незнайомі звуки всіх нас лякають. Тож Олівер затремтів усім тілом і залився сльозами.

— Хлопчику! — знову мовив старий джентльмен. — Ти якийсь блідий, схвильований. У чім річ?

— Відійдіть від нього, бідле, — сказав другий суддя, відклавши газету й зацікавлено нахиляючись уперед. — А тепер, хлопчику, поясни, в чім річ. Не бійся.

Олівер упав навколішки і, молитовно склавши долоні, почав благати, щоб його знову замкнули до темної кімнати, щоб заморили голодом, щоб побили, щоб убили, коли їхня ласка, але не віддавали цьому страшному дядькові.

— Ну! — вигукнув містер Бамбл, красномовно здійнявши руки й закотивши очі. — Ну! Надивився я на своєму віку на підлих, безсоромних сиріт, Олівере, але ще не бачив такого лицемірного..;

— Припніть язика, бідле, — звелів другий суддя, коли містерові Бамблу забило дух на останньому слові.

— Даруйте, ваша честь, — перепитав містер Бамбл, не вірячи власним вухам. — Це ви до мене?

— Так, до вас. Припніть язика.

Містер Бамбл од подиву закам'янів. Йому, парафіяльному бідлові, наказано припнути язика! Та це ж моральна революція!

Старий джентльмен в окулярах у черепаховій оправі глянув на свого колегу. Той виразно хитнув головою.

— Ми відмовляємося затвердити цю угоду, — мовив старий джентльмен і відкинув убік клапоть пергаменту.

— Сподіваюся, — пробелькотів містер Лімкінс, — сподіваюся, що на підставі нічим не підтверджених свідчень малої дитини судді не дійдуть висновку, ніби парафіяльне керівництво допустилося якихось похибок у своїй роботі.

— Суд не має наміру приймати будь-яку ухвалу з цього питання, — гостро відказав другий суддя. — Відведіть хлопчика назад до робітного дому й ставтеся до нього по-людськи. По-моєму, він цього потребує.

Того самого вечора джентльмен у білому жилеті висловив свою цілковиту й непохитну впевненість у тому, що Олівера не тільки повісять, але й вительбушать, і четвертують. Містер Бамбл зачудовано похитав головою й похмуро сказав, що бажає Оліверові одного — щоб той уникнув пекла, а містер Гемфілд докинув своє побажання: щоб Олівер колись потрапив-таки йому до рук: І хоч містер Гемфілд майже в усьому погоджувався з бідлом, ці їхні побажання були, очевидно, цілком протилежні.

Наступного ранку громадян міста знову сповістили про те, що Олівера Твіста «віддають у найми» і що п'ять фунтів стерлінгів буде сплачено тому, хто схоче його забрати.

Розділ IV

Коли юнакові із знатної родини не можуть забезпечити вигідної посади у спадок, по знайомству чи за гроші, то його віддають у моряки. Наслідуючи цю мудру й корисну традицію, члени парафіяльної ради замислилися над тим, чи не слід було б спровадити Олівера Твіста на якому-небудь вутлому торговельному суденці в якийсь прославлений, згубний для здоров'я порт. Нічого кращого для нього, схоже, придумати не можна було, а тут усе ж таки залишалася надія, що одного чудового дня після обіду капітан, перебуваючи в грайливому настрої, засіче його на смерть або провалить голову ломом, бо ж усім відомо, що серед джентльменів, які борознять океани, дуже поширені такі розваги. Чим далі члени ради обговорювали цей проект, тим більше різноманітних переваг знаходили в ньому і врешті дійшли остаточного висновку, що ощасливити Олівера вони можуть у єдиний спосіб — відіславши його негайно в плавання.

Містера Бамбла вирядили розвідати, чи не знайдеться який-небудь капітан, котрому знадобився б юнга без родини й друзів, і бідл саме повертався до робітного дому із своєї розвідки, коли вже біля самих воріт йому зустрівся не хто інший, як містер Сауербері — парафіяльний трунар.

Містер Сауербері був високий, сухорлявий, маслакуватий чоловік; ходив він завжди у приношеному чорному костюмі, заштопаних бавовняних чорних панчохах і такого самого кольору черевиках. Природа виліпила його обличчя не для усмішок, але загалом він був не від того, щоб пожартувати на фахові теми. З виразом щирої радості від цієї зустрічі він плавною ходою наблизився до містера Бамбла й сердечно потис йому руку.

— Я зняв мірку з двох жінок, що померли сьогодні вночі, містере Бамбл, — сказав трунар.

— То ви скоро забагатієте, містере Сауербері, — відказав бідл, встромляючи великий і вказівний пальці в простягнуту йому трунарем табакерку, що являла собою майстерно зроблену малесеньку труну. — От побачите, забагатієте, містере Сауербері! — повторив містер Бамбл, приязно постукавши трунаря ціпком по плечу.

— Ви так гадаєте? — мовив трунар тоном, що водночас і припускав і заперечував таку можливість. — Якби ж то парафіяльна рада не платила так мало, містере Бамбл!

— Але ж і труни малі! — відказав бідл, дозволивши собі похихотіти рівно стільки, скільки це личить поважному урядовцеві.

Містера: Сауербері ці слова, як і слід було сподіватися, дуже звеселили^ і він вибухнув довгим, нестримним реготом.

— Що правда, то не гріх, містере Бамбл, — мовив він нарешті. — Відколи ви запровадили нову систему харчування, труни повужчали й понижчали. Але ж і нам треба мати якийсь зиск, містере Бамбл! Добре висушені дошки коштують чимало, сер, а металеві ручки приставляють каналом аж із Бірмінгема.

— Що ж, — відповів містер Бамбл, — не буває ремесла без витрат, та коли зиску нема, це, звісно, теж не годиться.

— Аякже, аякже! — підтвердив трунар. — Через те й доводиться втрачене на одному надолужувати на іншому, Ха-ха-ха!

— Певно, що так, — кинув містер Бамбл.

— Мушу, однак, сказати… — повів далі трунар, повертаючись до думок, перерваних появою бідла, — мушу, однак, сказати, містере Бамбл, що мені весь час дошкуляє одна неприємна обставина. Розумієте, найшвидше помирають люди гладкі. Люди, які жили добре, які не бідували, найпершими віддають богові душу, коли потрапляють до робітного дому. А три-чотири додаткових дошки б'ють по кишені, містере Бамбл, надто коли на шиї в тебе родина, сер.

Оскільки містер Сауербері сказав це з обуренням скривдженої людини і оскільки містер Бамбл відчув, що ці слова певною мірою кидають тінь на добре ім'я парафії, він визнав за краще звернути на інше. А що Олівер Твіст не йшов йому з думок, то про нього він і заговорив.

— До речі, — почав він, — чи не знаєте ви когось, хто потребував би учня? Тут у нас є один хлопець, якого ми ніяк не можемо спекатися, ну, просто камінь на шиї парафії… Умови вигідні, містере Сауербері, дуже вигідні!

Містер Бамбл показав ціпком на оголошення в себе над головою і тричі виразно стукнув по словах «п'ять фунтів», написаних величезними друкованими літерами.

— Господи! — вигукнув трунар, беручи містера Бамбла за оздоблену золотим галуном вилогу шинелі. — Саме про це я й хотів з вами поговорити! Розумієте… Боже, який гарний ґудзик, містере Бамбл! Досі я не помічав його.

— Так, мені теж подобається, — відповів бідл, гордовито подивившись на великі бронзові ґудзики, що прикрашали його шинель. — Штамп той самий, що й на парафіяльній печатці: добрий самаритянин [18] допомагає нещасному подорожньому. Парафіяльна рада подарувала мені цю шинель на Новий рік. Пам'ятаю, вперше я надягнув її, коли йшов на слідство в справі зубожілого торговця, що помер серед ночі у підворітті.

— Аякже, пригадую, — сказав трунар. — Присяжні дійшли тоді висновку: «Помер від холоду й нестачі найнеобхідніших засобів до існування», — так?

Містер Бамбл кивнув головою.

— А крім того, вони, здається, ухвалили окрему постанову, — вів далі трунар. — Мовляв, якби парафіяльний урядовець, зобов'язаний наглядати за бідними…

— Казна-що! Дурниці! — перебив бідл. — Якби рада зважала на теревені невігласів-присяжних, у неї не лишалося б часу на інші справи.