Шлях Абая, стр. 94

— Ваша правда, Сармолла! Спасибі вам!

Сармолла зрозумів, що його звернення знайшло відгук у душі народу. Честолюбний мулла розцінив визнання парафіян як ознаку особливої до нього поваги. Він почував, що зможе нарешті знести давні рахунки з Самуратом і Сокиром-карі, які не допускали його до справ мечеті і медресе. Ібрагім-мірза, сам того не підозрюючи, дав йому в руки надійну зброю, якою Сармолла міг вразити своїх ворогів у найдошкульніше місце.

Скільки зла причинили вони йому! Старий імам, що потребував поводиря, нічого не робив без їхньої поради. І ось вони умовились між собою ніколи не запрошувати Сармоллу на жаназу, фідію і хатим. Незабаром мине півтора року, як хазрет, Самурат-муедзин, карі і всі хальфе не дають Сармоллі й копійки з річних зборів і приношень віруючих. А скільки грошей мають мечеть і медресе від багатих парафіян! Це було кричущою несправедливістю, тим паче, що кожен мулла з усіх семи мечетей міста і зарічної слободи не знав так священні книги, як Сармолла. Адже він навчався в «Бахара і Шаріф», у медресе «Мір-і-Араб», а потім в Казані у наставника, який здобув освіту (подумати тільки) в самому Каїрі! А вивчивши наймудрішу книгу «Шарх-Габдолла», він досягнув найвищих знань. Сармолла вважав, що гідний обрання на посаду імама або принаймні, доки живий старий хазрет,— на посаду хальфе і наставника при мечеті і медресе. Але сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин призначили на це місце хальфе Самата, такого ж мерзенного пройдисвіта, як вони самі…

В дні холери хальфе головної мечеті й разу не дав йому відправити жаназу в заможному домі, де можна було дечим поживитися. Не запрошують його і на хатим до багатіїв. Це штуки тих-таки сліпого карі і товстого муедзина Самурата.

А самі вони гребуть тепер нечувані прибутки. Недарма сліпий карі вкриває вже свій будинок новим, залізним дахом. Гладкий муедзин усе життя ходив пішки, а тепер завів собі гнідого коня і чорну фарбовану таратайку. Як прикро було від цього Сармоллі! Адже за багато років невтомної праці він не заробив нічого, крім худої своєї шкапини і старого сідла.

Повернувшись додому з мечеті, Сармолла вперше переживав радісне відчуття перемоги. Так чи інакше, а він завдав ворогам першого відчутного удару.

— Стривайте, чорноликі нечестивці, я ще покажу вам! — казав він, посміхаючись і ворушачи густими бровами.— Перед усією парафією викрию, яка ви погань!

Решту ночі схвильований Сармолла провів без сну.

2

Мечеть не могла вмістити всіх, що зібралися в п’ятницю на молитву. Більшість богомольців стояли рядами у дворі. Сармолла навмисне не зайшов усередину мечеті, а затримався біля входу, на відкритому, усім видному підвищенні, серед невеличкої купки богомольців. Високий, ставний, у зеленій шовковій бухарській чалмі, з рудувато-золотавою широкою бородою, він вирізнявся в натовпі, і його було добре видно усім парафіянам, що стояли в дворі. Прислухаючись до хриплуватого голосу імама, що долинав крізь відчинені двері, Сармолла навмисне голосно і співуче повторював за ним окремі слова молитви: «Аллаху акбар», «Самігалла-хуліман Хаміда», «Ассаламу галейкум уарахматулла». Підтримуючи молитовний настрій богомольців, що стояли навколо, він ніби спільно з імамом відслужив молебень.

Коли молебень скінчився, на підвищення, де стояв Сармолла, зійшов, вийшовши з мечеті, муедзин Самурат. Він підняв руки і вигукнув:

— Жамагат! Жамагат! Жамагат! [85] Не розходьтесь! Ішан хазрет виголосить зараз хутпу.

Але богомольці й не думали розходитися. Вони посідали на землю, на тих самих місцях, де вистоювали молитву. Тільки-но стало тихо, з мечеті вийшов імам, оточений хальфе, карі і старшими шакірдами. Дрібними кроками зійшов він на мінбер [86], звідки звичайно виголошував проповіді.

Схиливши голову, старий говорив тихим, деренчливим голосом. Цю хутпу він виголошував сорок п’ять років поспіль і знав її напам’ять. Вона була зіткана з молитов, виголошуваних арабською мовою, і кількох перських фраз. Малописьменні, а. то й зовсім неписьменні парафіяни, які знали тільки п’ятикратні молитви, не могли оцінити застарілої красномовності проповідника. Та, правду кажучи, вони й не чекали від імама нічого нового.

До сьогоднішньої хутпи імам додав дуже небагато. Він сказав, що холеру послано, щоб покарати людей. Коли множаться гріхи і зростає гординя, всемогутній повелитель, щоб упокорити людей, карає їх якимось лихом. Отака воля господня, записана в книзі буття «Лаухаль-Махфузе». Люди не можуть відвернути страшний мор, боротися з ним. Лихо прийшло у наперед визначений час, і тільки всевишній може покласти йому край. Прихильники ісламу повинні терпляче скоритися волі божій. Треба долати земні пристрасті, піклуватися про нещасних і убогих, пам’ятати про гріхи свої, боятися господа і приносити дари мечеті…

Нарешті хазрет закінчив невиразну свою промову, якої богомольці до пуття і не розчули. Хальфе, карі і мулли зробили знак «бату» — торкнулися долонями обличчя, даючи зрозуміти народові, що хутпа закінчилась. Але парафіяни і тепер не поспішали розходитись. Здавалося, незадоволені проповіддю імама, вони чекали ще чогось.

Отоді й сталася подія, що здивувала парафіян і жахнула служителів віри. Тільки-но зійшов хазрет з мінбера, як на його місці опинився усміхнений Сармолла у зеленій чалмі — в ній він вирізнявся з-поміж усіх інших духовних осіб, які ходили в білих чалмах. Він попросив у мирян уваги і заговорив голосно, карбуючи кожне слово.

Почав він, як і годиться, по-арабськи: «Айюхал муслюміна!» — але потім відразу перейшов на казахську мову, зрозумілу всім парафіянам. Тільки зрідка докидав він книжне арабське слово, яке, проте, не затьмарювало суті його промови.

— Хазрет говорив допіру, що лихо насилає на людей всемогутній. Це справді так. Але ж всемогутній повелитель наш сказав також, що врятує нащадків Магомета від усяких злигоднів і напастей. Хвалити господа — «алхамду лілля!» Безперечне свідчення того — сура «Ясин» з корану. Там сказано також: «Врятую того, хто сам бережеться!» Разом із лихом надсилає творець на землю і зцілення! В ім’я любові божої і в ім’я свого обов’язку мусульманина я, наставник дітей ваших, хочу вам, миряни, порадити: стережіться! Пам’ятайте: береженого й бог береже!

Сармолла перевів подих і продовжував так само гучно й виразно:

— Нехай поменше людей збирається в хаті померлого від холери. Не запрошуйте на жаназу по кілька мулл, муедзинів, хальфе і шакірдів. Відправити намаз може один служитель віри. Хатим нехай також править хтось один. Треба припинити на якийсь час частування і поминки в домах померлих. Навіщо мулли, муедзини, шакірди і карі ходять юрбою з одного дому в інший? Вони розносять заразу! Це небезпечно і для них самих, і для всіх навколо. Хіба не загинули від холери мулла Жуман, хальфе Сахіб, шакірд Амантай? Вони стали жертвою поминок. Помірність — ось обов’язок мусульманина! Нехай подумають про це мулли!

Сармолла оглянув натовп і додав лагідно і вкрадливо, ніби відкриваючи слухачам свою душу:

— Дорогі парафіяни! Рідний казахський народе! Нехай слова мої дійдуть до кожного двору і западуть у серце кожної розумної людини. І ще скажу я вам: це не тільки мої слова. Так радять вам чинити вірні друзі казахського народу, і серед них найближчий ваш друг Абай. Він вимагав від служителів віри невтомного піклування про благо народу. І я закликаю всіх, хто присутній тут: прислухайтесь до поради друга!

Пишна золотава борода його засяяла під сліпучим полудневим сонцем. Голос Сармолли затремтів на високій ноті.

Мулли, дуже розгублені, ззирнулися. Ніхто з них не наважився зійти на мінбер. А звідусіль уже чулися схвальні вигуки парафіян:

— Правильно сказав Сармолла!

— Оце промова!

— Справжнє піклування про народ!

— Дай боже Сармоллі удачі!

Нестерпно гірко було слухати карі, муедзину і хальфе з вуст парафіян ці похвали Сармоллі. Ображені, а ще більше налякані, мулли тісним кільцем оточили Сармоллу і, легенько підштовхуючи в спину, повели його до хазрета. Слідом за ник ринув натовп парафіян. Серед них було чимало й цікавих, які взагалі не ходили в мечеть, а сьогодні прийшли тільки тому, що почули про нічну сутичку між муллами. Любителі сварок і суперечок, вони сподівались, що сварка, яка напередодні зав’язалася, перетвориться на справжню словесну битву. А заради такого видовища ці люди ладні були покинути всі свої справи, аби тільки кинутися у вируючі хвилі словесної перепалки.