Шлях Абая, стр. 78

На обидві ці пропозиції Абай відповів відмовою.

Цілий день між аулами Такежана і Абая посередники скакали сюди-туди. Відповідаючи на вимогу братів, Абай казав:

— Сам я з Єркежан не одружуся, нехай Такежан не турбується. Але силувати її я не буду, не дозволю й іншим приневолювати її. Інших слів у мене не буде, більш мене не турбуйте.

Рада родичів, що зібралися у Такежана, схвалила нове рішення. Воно було спрямоване і проти Єркежан, і проти Абая: «Якщо Єркежан не хоче виходити заміж, нехай вона лишається в своїй Великій юрті. Але треба, щоб майно її було й справді спільним для всіх дітей Кунанбая і Улжан. Зараз, коли в домі Єркежан живуть онуки Абая, не можна вважати її дім спільним для всіх нас. Вона, безперечно, перебуває під впливом Абая. Нехай Єркежан поверне Аубакира і Пакизат Акилбаєві, тоді вона може не виходити заміж і жити у Великій юрті сама».

Абая обурила така зухвала вимога. Крім того, він добре розумів, що значить для Єркежан розлука з дітьми. Ні він сам, ні хтось інший з родичів не вважали Аубакира і Пакизат дітьми Акилбая: вони змалку виховувались у Оспана і Єркежан, як їхні рідні діти.

— Не хочу й слухати про це,— відповів через Єрбола Абай.— Ніколи на це не дам згоди. Запитайте Єркежан, що скаже вона на це?

Здавалося, що більше ударів сипалося на Єркежан, то дужчою вона ставала. Почувши про це рішення, вона навіть не заплакала. Видно було, що вона готова на будь-яку боротьбу.

— Це вже пряме насильство,— відповіла вона.— Значить, родичі хочуть, щоб я пішла з Великої юрти. Добре, я згодна. Піду. Поставлю край аулу якийсь курінь. Але я була коханою мого чоловіка; нехай в ім’я цієї любові мені дадуть трохи худоби й майна. А дітей, яких ми з ним виховували, як своїх рідних і кревних, я візьму з собою!

Таким чином довгі переговори всіх цих днів не привели ні до чого. Такежанові та Ісхакові довелося відкласти початий ними поділ спадщини. Про одруження з вдовами Оспана вони більше не говорили. А втім, посередники привезли Абаєві останнє рішення братів: «Нехай Оспанів аул залишається, як був, нехай Єркежан, як і раніше, живе у Великій юрті. Але не можна, щоб у цьому аулі жили тільки нащадки Абая. Нехай нащадки двох інших братів візьмуть участь в управлінні господарством Великої юрти, а для цього Єркежан повинна всиновити когось із дітей Ісхака і Такежана».

Цього рішення Абай уже не заперечував. Погодилася з ним і Єркежан. Вона попросила, щоб їй віддали сина Ісхака — Какитая. З свого боку, Каражан не захотіла відпустити єдиного сина Такежана — Азимбая.

Отже, суперечка про поділ спадщини була відкладена на непевний час, а Какитай заради тимчасового затишшя переїхав в аул Оспана, щоб управляти господарством.

Абай нарешті зібрався їхати в Кара-Молу і ввечері скликав у юрті Айгерім молодь.

Тепер, здавалось, до нього повернувся душевний спокій. Все те, що пережив він за ці чотири дні, Абай згадував з огидою. Він майже не говорив про це з синами і друзями, сказав тільки коротко:

— Такежан навмисне заквапився з поминками, довідавшись про мою поїздку в Кара-Молу. Я всіляко хотів утримати його від ворожнечі, поступався в усьому, щоб він не приєднався до моїх ворогів. Тепер я бачу, що Такежан у спілці з Уразбаєм. Виходить, той, підбадьорений підтримкою, підсилить свій натиск на мене. Наша суперечка за спадщину відгукнеться там, у Кара-Молі.

Вранці Абай виїхав у Кара-Молу.

Того самого ранку з аулу Такежана виїхав до Уразбая Азимбай, везучи з собою таємне доручення батька.

2

В Кара-Молу Абай узяв з собою Єрбола, Кокпая і Баймагамбета, а з молодих — Магаша та Дармена. Хотіли поїхати ще Какитай і Абдрахман. Але хоч Абай раніше завжди брав Какитая з собою, цього разу він залишив обох в аулі.

— Ти дуже допоміг би мені там, як завжди,— сказав Абай Какитаю.— Але рідня вирішила, що ти мусиш бути в аулі Оспана. Коли поїдеш зі мною, знову почнуться пересуди. Залишайся й управляй аулом.

Абішеві він відмовив з іншої причини:

— Ти приїхав відпочивати. Не вчора почалися і не сьогодні закінчаться чвари та підступи ворогів проти мене. Чим ти зможеш мені допомогти? Бризкаючи водою з крил, ластівка не загасить пожежі. Краще я понесу свій тягар сам, а ти залишайся тут, відпочивай, набирайся сил.

Абай не хотів втягувати Абіша в степові кляузи і в свої особисті справи. Але він не знав, що Абіш останнім часом чимало попрацював для того, щоб допомогти батькові у випробуваннях, що мали відбутися. Абіш діяв за порадою Павлова, взявши собі на допомогу молодих друзів.

І йому, і Павлову було ясно, що виклик Абая до губернатора таїть у собі небезпечні наслідки, через те треба було мати виправдуючі свідчення, клопотання та інші папери, яким чиновницькі канцелярії віддавали перевагу над усім. Звичайно, там вже заведено справу на Абая і, мабуть, назбиралася купа кляуз, прохань, донесень та інших паперів. Підпорою і виправданням Абая були всіма визнавані його справедливість, чесність і дружнє довір’я всього народу. Але все це ніяк не цінувалося на канцелярському ринку: людські думки і почуття для чиновників нічого не варті.

Саме через це Абіш і почав складати деякі папери. В них було написано про всі злочини і лиходійства, що спричинили торік гнів недоїмників. Усе це сповіщав сам потерпілий народ. У заяві особливо підкреслювалося те, що Абай боровся тільки проти незаконних «чорних зборів». Згадувалось і про те, що тільки втручання Абая запобігло небезпечній сутичці поміж повітовими властями і степовою біднотою. Мирне населення степу з багатьох прикладів знає, що Абай завжди справедливо і законно заступався за народ, а тому він і тепер виправдує його перед властями. Підтверджуючи це, люди всієї Чин-гіської волості і скріпляють прохання своїми підписами.

До жатаків із цією заявою приїхав Дармен. Він обійшов усі юрти — побував у Ійс, у Жумира, Канбака, Токсана, Серкеша й інших. До прохання приклали руки не тільки чоловіки, а й жінки. Підписуючи його, Даркембай, Базарали, Абилгази і всі інші жатаки примовляли: «Для Абая не тільки підпису — крові своєї не пошкодуємо».

Порадившись з Дарменом, Даркембай вирішив послати з Абаєм про всяк випадок молодого моторного жигіта Серкеша, який не раз бував у місті і, знаючи звички російських властей, міг йому допомогти. Крім того, він спорядив на з’їзд у Кара-Молу старого акина Байкокше, якого любив Абай, його давнього друга.

Коли підписи під проханням були зібрані, Абдрахман відправив його з Альмагамбетом до Семипалатинська в канцелярію губернатора, а копію, разом з копією акту, складеного російськими селянами-переселенцями, він вручив Байкокше і Серкешу, щоб подати їх самому губернаторові, коли той з’явиться в Кара-Молу.

У день від’їзду Абая Павлов запропонував йому:

— Ібрагім Кунанбайович, ви їдете в неприємній справі. Чи не можу я вам чимось допомогти? Ви і ваш аул стали для мене близькими. У Семипалатинську я просто нудьгую, не бачачи нікого з вас. І приїхав тільки тому, що захотілося всіх вас побачити. Шкода, що невчасно нагодився. Зате для себе я здобув багато нового — і поминки вперше побачив, і вперше довідався, що у вас в степу є свої власні салтичихи і кабанихи…— Він розсміявся, згадавши інтриги Маніке і Каражан.— У розподілі спадщини я, звичайно, нічим не міг вам допомогти,— з усмішкою говорив далі Павлов.— Але, може, тепер вам згодяться мої поради? Запитуйте, про що хочете, охоче вам допоможу.

Абай подякував Федорові Івановичу за дружні почуття і скористався з його пропозиції.

— Сьогодні до Кара-Моли приїде семипалатинський губернатор,— почав він.— Мені ніколи не доводилося зустрічатися з ним. Що це за людина? Як ви порадите з ним розмовляти: особисто чи через когось із його чиновників? А може, захищатися самому мені й не варт? На мене так багато подано скарг і доносів, то чи не краще взяти адвоката?

Павлов, подумавши, відповів:

— Він людина нова, приїхав недавно. Кажуть, коли він бачить, що перед ним тремтять, то він і грізний, і безпощадний, але тільки-но відчує рішучість і сміливість — різко міняє тон і навіть може відступити. Таке кажуть про нього чиновники й адвокати. Може, вам це згодиться.