Шлях Абая, стр. 70

В КІЛЬЦІ

1

Поминати Оспана з’їхалося так багато гостей, що потім долина брали була вже не придатною для стоянки: вся трава навколо була витоптана. Через те одразу після поминок аули кунанбаївців пішли на інші місця.

При цьому перекочовуванні аул Ісхака на настійні вимоги його дружини, свавільної, пихатої Маніке, яка верховодила і своїм чоловіком, і всім аулом, розташувався недалеко від аулу Такежана. Це відповідало бажанням і самого Такежана: питання про поділ спадщини Оспана потребувало частих зустрічей і обговорень, і братам треба було тепер триматися поруч. Саме через те він запросив сім’ю брата і людей його аулу на єрулик [51].

По обіді брати пішли до Гостьової юрти для переговорів, а Маніке, окинувши присутніх у Великій юрті чоловіків і жінок свого аулу владним поглядом, наказала:

— Ну що ж, погостювали в домі Такежана-ага — час і до себе в аул! Попили, поїли — треба і на худобу свою глянути!

Випровадивши так своїх людей, Маніке залишилася у Великій юрті віч-на-віч з Каражан.

Худа, висхла, сувора Каражан здавалася тепер майже бабусею. Маніке — повна, гарна чорноволоса жінка з крупними рисами обличчя — навпаки, мала вигляд дуже молодий. Її розумні карі очі, готові спалахнути небезпеч-пим ізогником глузування, трохи кирпатенький прямий ніс, примхливі губи, що раз у раз складаються у глузливу посмішку, різко вирізняли її з-поміж інших. Трималася вона зневажливо, гордовито, одягалась із смаком, на заздрість усім іншим. Першою в цих краях вона почала підсинювати кімешек і підкрохмалювати плаття, які шелестіли на ній при кожному її русі.

Вона була другою дружиною Ісхака. Перша померла, залишивши двох синів — Какитая і Ахмедбека. Маніке, незважаючи на те, що у неї була тільки одна дочка, зуміла повністю взяти владу над своїм чоловіком і стала його єдиною улюбленою дружиною, не дозволяючи йому й думати про новий шлюб. Красномовна, рішуча, розпещена, вона робила все, що тільки спаде на думку. Так, за останні роки вона придумала собі нову розвагу, не відому в степу: почала курити опіум, привчивши до цього і самого Ісхака.

Звикнувши крутити своїм чоловіком, вона і з іншими поводилася так само, як і з своїми домашніми,— зневажливо, насмішкувато, владно. Не тільки жінки, але й багато чоловіків Іргизбая відступали перед нею. Тільки Оспан, бачачи, якою зрозумілою і самозакоханою стає його женге, незадовго до смерті жорстоко висміяв її.

— Цілком зрозуміло, що ти верховодиш не тільки чоловіком, але й усім аулом,— сказав він неначе жартома.— І розумом, і вродою ти вища за всяку земну істоту! Де вже нам, незграбним казахам і їхнім дурним жінкам, рівнятися з тобою,— всі ми знаємо, що ти не проста смертна, а неземна, ефірна істота, ангел, що зійшов до нас з неба. Тільки відкрий нам, люба, свою таємницю. Скажи, будь-ласка: коли ходиш надвір, то чи лишається там якийсь послід, як від нас грішних, чи покидьки виходять з твого шлунка запашним ароматом, як у гурій?

Ця зла насмішка над самовпевненою Маніке швидко облетіла степ. Багато людей, що зазнали кривди від зарозумілої і владної Маніке, повторювали ці слова, на свій лад переробляючи і прикрашаючи їх. Проте й це не зменшило бундючності Маніке. Злопам’ятна красуня, яка й сама уміла володіти гострою зброєю насмішки, не помстилася Оспанові тільки через те, що той скоро несподівано помер.

Маніке взагалі вміла себе відстояти. Тільки одна людина була їй не по зубах — Абай. Коли б він був молодшим братом її чоловіка, вона, може, зуміла б справитися і з ним. Але Абай був старший за Ісхака, і Маніке мимоволі мусила, хоча б зовні, ставитися до нього з повагою. А в душі вона дуже не полюбляла Абая. За його спиною вона зло знущалася з того, що робиться в аулі Абая, з його синів, які захопилися всім російським. Вона, не соромлячись, висміювала Абая не тільки перед Ісхаком, ба навіть перед пастухами і слугами свого аулу. Вірші Абая і його повчальні слова, що доходили до неї, не викликали в ній нічого, крім злості. Скрививши тонкі губи, вона звичайно зневажливо говорила:

— Гаразд, годі, не повторюйте ці дурниці! Дивно, якщо це й справді сказав такий поважний чоловік, як Абай-ага! У чому тут виявилась його мудрість? Де тут його знання? Виявляється, що й розумні люди можуть помилятися!

Все це, звичайно, доходило до Айгерім, але та ставилася до слів Маніке з неприхованою насмішкою.

І ,от зараз оця Маніке, сидячи на самоті з своєю невісткою Каражан, завела про те, що хвилювало зараз обидві сім’ї — про спадщину Оспана.

Обидві невістки були і розумні, і властолюбні, і корисливі, обидві підкорили своєму впливові чоловіків, і обох мучило честолюбство, яке було розвинуте в них не по-жіночому. Вони були схожі за вдачею і легко домовилися про те, що треба робити. Ще задовго до роковин смерті Оспана вони почали квапити своїх чоловіків швидше влаштувати поминки, щоб можна було нарешті почати ділити спадщину. Вони зійшлися навіть на тому, що обидві накажуть своїм чоловікам одружитися на вдовах Оспана, щоб не прогавити його багатства.

Однак і дружба двох невісток, що раптом спалахнула, і їхні рішення — все це підказав Азимбай.

Хитрий, передбачливий, розважливий син Такежана все продумав. Дружба матері з Маніке потрібна була йому для того, щоб зблизити батька з Ісхаком. Якщо з трьох спадкоємців Оспанового майна двоє триматимуться купи, то вони зуміють примусити Абая погодитися на такий розділ спадщини, який буде вигідний обом. Не дуже розраховуючи на матір, Азимбай вирішив залучити для своєї мети Маніке. Він раз у раз з’являвся в аулі Ісха-ка і розмовляв з нею на самоті. Одного разу Азимбай сказав:

— Женеше, невже ваші не бачать, що діється? Гляньте, Абай днює і ночує у Єркежан у Великій юрті Оспана-ага, а наші безпечно чекають, коли мине рік жалоби. А, між іншим, абаївці й онучат своїх — Аубакира та Пакизат — тримають в аулі під виглядом Оспанових дітей. Чи не здається вам, що вони добре обміркували, що робити? Як би до того часу, коли ми почнемо говорити про спадщину, не вийшло так, що Велика юрта і всі її стада вже перейшли до наших безкорисливих абаївців? Як ви гадаєте?

Маніке і на думку це не спадало. Але вона не могла виказати цього і, поблажливо глянувши на племінника, почала з свого звичайного прислів’я, яке виявляло її проникливість і розум:

— Е-е, що тут говорити, я давно знала про це! Абай тільки удає, що горює та співчуває Єркежан. А насправді він просто її улещує! Тобі це і на думку ще не спадало, а я вже питала: чому це Абай не виходить з Великої юрти? Адже він — не вдова, якій треба вдень і вночі оплакувати померлого? Я всім сказала: неспроста!

Азимбай враз почав вихваляти її мудрість і далекоглядність.

— Іноді я шкодую, женеше, що творець не наділив вашим умом мого батька,— безсоромно лестив він.— Ні він, ні Ісхак-ага не бачать того, що ви давно бачите своїм проникливим оком! А попавши в пастку, розводитимуть руками й обурюватимуться. Довірливі вони дуже, от і поплатяться за свою наївність!

Він добре знав, що батько його зовсім не наївний, але слова його звучали так переконливо, що навіть Маніке прийняла їх за правду.

— Ну, й ти від них недалеко пішов! — сказала вона з поблажливою посмішкою.— Я думала, що ти перекажеш батькові всі мої підозріння, а ти тільки зітхаєш про те, що вій наївний та безтурботний.

Азимбай домігся свого. Вислухуючи самовдоволені напучення Маніке, він скрушно хитав головою, удаючи, начебто тільки зараз зрозумів, що відбувається в юрті Єркежан, і, прикидаючись безпорадним, відповів:

— Добре було б, якби ви самі пояснили свої здогадки моєму батькові й матері. Я цього не зумію.

Кажучи все це, Азимбай мав на увазі ще одну серйозну перешкоду. Вона полягала в тому, що Каражан могла рішуче заперечувати проти одруження його батька з одною із вдів Оспана. Тим часом, за звичаєм аменгерства, якщо родич померлого не одружиться з його вдовою, він не може виставляти своїх прав на спадщину. Це і непокоїло Азимбая. Батько його, як старший з трьох братів, міг цілком розраховувати на шлюб з Єркежан — і в цьому разі до нього переходила Велика юрта Кунанбая з усім майном і великою кількістю худоби, що й було головною метою Азимбая.