Шлях Абая, стр. 56

Абдрахман перевів розмову на Такежана, розпитуючи Дармена, що ж лихе замишляє той. Запитання ці поставили юнака у важке становище. З одного боку, він не хотів розпалювати ворожнечі між родичами, а з другого — не хотів, щоб Абдрахман нічогісінько не знав про заміри Такежана. Зважившись, юнак почав говорити:

— Кажуть, Такежан-ага кує нове лихо, шукає серйозного приводу, щоб уже зараз посваритися з Абаєм-ага. І, кажуть, він цей привід знайшов.

— Який же?

— Поділ спадщини Оспана-ага.

— Поділ? — здивувався Абдрахман.— Та як же можна говорити про поділ, коли не минуло ще й року жалоби? Хто ж дозволить йому ділити спадщину, коли ще свіжа могила?

— Е-е, Абіш, у тому ж і річ! Недарма кажуть, що друг, який задумав з тобою розлучитися, попросить у тебе задню луку сідла [36]. Кажуть, Такежан хоче запропонувати такий поділ, щоб примусити Абая-ага не погодитись. І тоді, зваливши на нього всю провину, він зможе перейти на бік батькових ворогів…

Дармен замовк, Абіш теж не розпитував далі, вирішивши поговорити про все з Магашем.

2

Наближався кінець літа. Аули, що перебували на жайляу за Чингісом, тепер перекочували в Єрали і на сусідні урочища, переходячи на осінні пасовища. І цілий тиждень аул Оспана щодня знову приймав гостей, які приїжджали вшанувати пам’ять покійного.

Ці одноманітні дні нескінченних поминок були стривожені подією, що сталася поблизу. Оспанів аул був на Ойкодику, навколо нього розташувались аули Такежана, Абая, Акберди, Майбасара, Ісхака. Ці багаті аули виділили з своїх табунів молодняк, щоб пасти його нарізно. З великими косяками вирушили молоді хазяї: Азимбай, син Такежана, Мусатай, син Акберди, і Ахметжан, сип Майбасара. Вони розташували свої стоянки біля струмків Великий Каска-Булак і Малий Каска-Булак у долині за горбами Сари-Адир.

У тій самій долині стояли великі аули бідняків жатаків біля засіяних ними хлібних полів. У цих аулах люди готувалися незабаром зібрати плоди своєї важкої праці. Літо було багате на дощі, і урожай радував жатаків. Особливо добре вродила пшениця біля підніжжя Сари-Адира і на прилеглому до нього урочищі Тайлак-пай. Тут на двадцяти десятинах достигли посіви шістдесяти сімейств, у тому числі й посіви Базарали, Абилгази і Даркембая. Тут-таки вперше посіяли хліб і кілька десятків бідняків, які тільки недавно відкочували з байських аулів, щоб зайнятися хліборобством.

Ниви були вже жовті, і в аулах поговорювали про те, що час починати жати. Проте Даркембай, у якого досвіду було більше, ніж у інших, радив зачекати ще з десять — п’ятнадцять днів. «Нехай поля перетворяться в суцільне золото! Потерпіть ще, бідаки»,— стримував він людей.

Але багатьом уже важко було чекати цього. Надходила осінь, кози перестали давати молоко. Тому голодні сім’ї квапилися. Вони вибирали на своїх ділянках вже достиглі колоски, розтирали їх у долонях, прожарювали зерно, товкли й годували толокном охлялих дітей і стариків. Навіть цей мізерний харч був уже помітною підмогою для голодних. Поле ще не достигло. Але з кожним днем дедалі частіше біля юрт розпалювалися багаття і, потріскуючи, пеклась на них пшениця в ковшах з держаками. Раз у раз чувся перестук ступ. Дівчата й підлітки, забравши з собою маленьких братів і сестер, цілісінькими днями перебували в полі, збираючи достиглі колоски.

Сьогодні так само вийшли на свою невеличку ділянку онуки старої Ійс — Асан і Усен. Семирічний Асан в сорочці й коротких штанях, а Усен, якому ще тільки п’ять років, красується в самій сорочечці. Але засмаглі вони однаково — їх личка, руки й ноги зовсім чорні. Ледве зайшовши у високу пшеницю, Асан, як старший, починає повчати брата:

— Вибирати треба тільки стиглу. Ти не здумай сам рвати колоски! Я умію, я й вибиратиму!

— І я! Бабуся й мені веліла брати.

— Ти наплутаєш. Зірвеш нестиглий колосок — і їсти не можна, і поле зіпсуєш.

— А ти мене навчи, Асан! Покажи. І я братиму тільки стиглі.

— Кажу, не можна. Будеш приставати, ніколи більше з собою не візьму. Знаєш що? Ти краще тримай поділ, а я зриватиму колоски і кластиму тобі. Гаразд, Усен-тай?

— Гаразд!

Домовившись, діти почали обережно і повільно пробиратися в густій пшениці. Асан, бачивши, які колоски принесла вчора стара Ійс, почав вибирати точнісінько такі. Зриваючи їх, він старався не пошкодити стебла і, передаючи Усену, примовляв:

— Ступай тихенько, не топчи пшеницю. Поламаєш — пропаде посів. Іди моїм слідом. Зламаєш хоч одне стебло — бабуся більше не пустить!

Малюк, пробираючись за братом, мріє вголос:

— Принесемо — бабуся знову напече зерна.

Спогад про вчорашнє частування примушує його квапитися із збиранням. Він сам простягає ручку до колоска і, тільки помітивши суворий погляд Асана, швидко відсмикує її.

— Не руш! — знову попереджає той.

І теж починає мріяти:

— А потім, як учора, розтовчемо зерно, бабуся молока туди наллє. Смачно?

— Смачно! — зітхає Усен.

— Скоро вся пшениця достигне. Днів через десять,— важно повторює Асан те, що сказав Даркембай в розмові з Ійс.— Тоді почнуться жнива…

— І знову приїде сам Дармен-ага! — радісно підхоплює Усен.

— Звичайно, приїде. Він позавчора був у бабусі, сказав, що обов’язково приїде. І хліб зіжне, і снопи зв’яже.

Асан говорить про Дармена, наче про рідного старшого брата. Справді, Дармен, у якого нема ще своєї сім’ї, близько до серця взяв долю старої Ійс і її маленьких-онучат. «Хіба ці малюки не найнещасніші з усіх сиріт? А я, здоровий, дужий жигіт, допоможу їм хоч чимось, стану їм підпорою і захистом!» — вирішив він одразу після загибелі Іси.

І тієї ж осені Дармен переселив усю сім’ю Ійс з аулу Такежана до жатаків по сусідству з Даркембаєм, а сам подався до знайомих російських селян, до яких він наймався під час жнив, коли був підлітком. Так і тепер він попрацював у них цілу осінь і зміг забезпечити Ійс і сиріт на зиму. Він дав їй телицю і трьох баранів, та ще постачив насіння на весну: пшениці на півдесятини і проса на чверть. Цього літа він не раз приїжджав оглянути маленьке поле і обіцяв сам його зжати.

Збираючи колоски, малюки задоволено говорять і про просо, посіяне Дарменом:

— Скоро дозріє просо — буде й коже [37].

— Ой, яке смачне коже! А з молоком ще смачніше!

Поблизу їх, на суміжних ділянках, збирали колоски такі самі, як вони, хлопчики й дівчатка. Тут діти Канбака, Токсана і Жумира, тих самих бідняків, яких минулої осені так жорстоко скривдили Азимбай і Маніке. Тут-таки й діти із родини Абилгази і Базарали. Навіть і Рахімтай тут. У нього в мішечку чимало достиглих колосків. Він відпросився у Даркембая на поле, щоб потім натовкти йому толкан [38]. Хлопчик всерйоз уявляв себе годувальником сім’ї.

Незабаром усі діти, несучи колоски в мішечках, в пеленах або в скинутому халатику, пішли до аулу. Їхні личка сяяли. Обертаючись до своїх латочок посівів, кожен оглядав їх ласкавим поглядом, і так само як Асан і Усен, діти говорили тільки про одне:

— Скоро жнива. От наберемо пшениці!

— Коже зварять. Щодня варитимемо коже!

— А в нас буде просяне коже! — хвалився Усен.

Просо було посіяне тільки на полі старої Ійс, і хлопчик надзвичайно пишався цим!

— Ну й що ж? А пшеничне коже навіть смачніше за просяне! — ображається маленький син Токсана — Айтиш.

— Зате у нас із пшениці борошно буде, коржиків напечуть,— підхоплює маленька Уружман. Про баурсаки вона мріяти не наважується, бо для них потрібне сало.

Але Усен не здається:

— Коржики! А з проса бабуся кашу зварить.

Рахім-тай заводить пісеньку, діти її підхоплюють.

Це весела пісенька казахів-землеробів з жартівливим приспівом: