Шлях Абая, стр. 150

Довго пробувши в місті, Абай не раз приймав гостей і в себе. Найчастіше бували в нього маленькі казахи, учні російських міських шкіл. У суботу ввечері Баймагамбет, набивши сани хлопчаками, привозив їх у дім Кумаша. Інколи йому доводилось їздити по гостей ще раз, бо одних саней було замало. Дітлахи, звикнувши вже до Абая, анітрохи не бентежились і жваво відповідали на його запитання.

Сьогодні приїхали до Абая дев’ятеро учнів з кількох шкіл. Всі вони — у форменому одязі. Найстарший із них Рахім, син Даркембая; юнакові нещодавно минуло вісімнадцять років. За ним ішли чотирнадцятирічний Асан і його дванадцятирічний братик Усен — діти загиблого під час лютої завірюхи пастуха Іси. Це були вихованці Дармена. Як найближчий родич, він дбайливо ростив їх, брав із собою в абаївський аул підучитися російської мови, а потім влаштував у міську російську школу.

Рахім, Асан і Усен вчаться у п’ятикласному міському училищі. Всі троє одержують стипендії, що їх виділяють для дітей бідноти з надбавки до покибиткового збору; це щасливий збіг обставин, бо стипендії не завжди дістаються тим, для кого призначені.

А ось четверо малят. Майже однакові на зріст, кремезні, як вгодовані ягнята, з підстриженими під машинку голівками, з рум’яними, як яблучка, кирпатими личками, у чорних форменках з жовтими гудзиками, вони схожі на братів-близнят. Це діти казахської бідноти, які виховуються в спеціально створеному для них слобідському інтернаті. Двоє — дев’ятирічні, з затону. Спитаєш одного: «Ти чий?» Він жваво відповість: «Я Сеїтов Аскар». А другий — соромливо, ледь чутним шепетом: «Абенов Максут». По вісім років Мурату Жабикенову, онукові Дамежан, і Шакету, молодшому синові човняра Сеїля.

Окремо від інших тримаються два смугляві дванадцятирічні підлітки в святкових гімназичних мундирах. Розшиті галуном комірці підпирають їхні короткі шиї, блискучі срібні гудзики прикрашають гордо випнуті груди.

Гімназисти сміються мало і неохоче. Вони з гідністю мовчать, згорда дивлячись на решту хлопців: ми, мовляв, Кунанбаєви, далеко вам до нас! Нігмет — четвертий з одинадцяти синів Азимбая, прижитих ним від трьох його законних дружин. Наслідуючи приклад Абая, Азимбай вирішив: хай хоч один його син вивчить російські науки.

Первістки байбише — старшої дружини Азимбая — були вже переростками, але мізинець її, Нігмет, ще міг учитися. Його сяк-так підготували, два роки тому привезли в місто і влаштували у гімназію.

Другий Кунанбаєв, Жалель, був сином Какитая. Зовні не схожі один на одного, хлопчики мали однаково гордовитий вигляд поважних, мудрих баїв. Нігмет Азимбаєв — великоротий, відкопилена нижня губа надає блідому обличчю хлопця зневажливого, пихатого виразу; маленькі сердиті і разом з тим лукаві очі, що визирають з-під м’ясистих припухлих повік, безперестанку нишпорять навколо, ніби шукаючи, до чого присікатися. У Жалеля кругла голова з високим лобом, носик, схожий на гудзик, рот тонкогубий, з рідкими зубами.

Жалель і Нігмет уже два роки вчаться в російській гімназії, квартирують у російських родинах, і тому непогано знають російську мову.

Абай не приділяє своїм племінникам особливої уваги, він більш охоче розмовляє з Рахімом. Коли дохожалого Рахіма прийняли в перший клас і він мусив сісти за парту з малюками, Абай жартував:

— Так, припізнився ти з навчанням, друже. Ти наче батько своїх однокласників.

Тепер, пригадавши Рахіму той час, він сказав:

— Ну як? За три роки підросли твої російські однокашники, вже не називають тебе татом?

Рахім, який дуже любив Абая, почував себе з ним цілком вільно, і відповів жартівливо:

— Що й казати, Абай-ага, вигналися мої синки! Тепер це здоровенні хлопці! А раніше вони мені тільки по пояс були. Вийду під час перерви з класу і стою, як верблюденя серед ягнят…

Усі дітлахи весело зареготали.

Абай захотів послухати, як Асан і Усен читають російські вірші. Усен, затинаючись і страшенно плутаючи наголоси, почав читати байку Крилова «Осел і Соловей». Абай зупинив його і лагідно зауважив:

— Ой Усен! Я вивчив російську мову в тридцять років і то справляюся з наголосами краще за тебе. А все через те, що грамоти вас почали вчити по корану, ось і важко тепер вам до російської мови звикнути… Ну, розкажи мені хоч по-казахськи, що трапилося з Соловейком і Ослом.

Але з’ясувалося, що Усен не розуміє багатьох російських слів, а через те й не знає як слід змісту байки.

Нігмет і Жалель сміялися з хлопця. Він почервонів від досади, проте не зміг розповісти Абаю про розмову між Соловейком і Ослом.

— Так, Усен, тобі, видно, треба допомогти,— спокійно сказав Абай, бажаючи його втішити.— Я щось придумаю.

Після вечері хлопцям постелили в суміжній кімнаті і Абай попросив Баймагамбета лягти разом з ними.

— Попросіть його, діти, розповісти вам щось на сон грядущий,— сказав Абай.— Тільки-но цей Баке рота розкриє, як казки самі посиплються…

Доки хлоп’ята роздягалися, Абай стояв над ними, накинувши на плечі широкий халат, і милувався їхньою веселою метушнею. А коли лампу погасили, і вони, вгамувавшись нарешті, почали слухати нескінченні казки Баймагамбета, Абай пішов до своєї кімнати і взявся до роботи: цієї ночі він уперше заходився перекладати байки Крилова на казахську мову.

Ранком за чаєм Абай сів коло Усена і сказав йому:

— Ти стеж по російській книжці, а я читатиму по-казахськи про Осла і Солов’я. Ану, хлопці, слухайте!

І Абай почав повільно і виразно читати рядки, написані цієї ночі.

Так узимку 1899 року, коли поет жив у Семипалатинську, він переклав казахською мовою багато байок Крилова, що їх вивчали в російській школі його юні друзі.

3

Посеред зими нового, 1900 року Абай знову приїхав у місто. Сани, запряжені парою коней, смерком під’їхали до Кумашевих воріт. Вискочивши назустріч, господар сам відчинив ворота, допоміг гостеві обтрусити сніг і провів на другий поверх, в улюблену його простору кімнату. За чаєм Абай сказав:

— Ти, Кумаш, мабуть, більше за мене чував про тутешні справи. До мене дійшло, що мусульмани різних областей вирішили об’єднатися, як брати по вірі, і скликають для цього людей у Семипалатинськ. Не знаю, чи це правда, але мене покликали, от я й приїхав.

Але Кумаш тільки стороною чув про справу, заради якої Абая викликали до міста, і не знав деталей, що могли зацікавити гостя. Зі скромності він і зовсім не хотів про неї говорити.

— Базікають люди багато, доходили чутки й до мене, але до пуття не знаю.

На другий день Абай встав пізно і вийшов пити чай уже близько полудня. Не встиг він і поснідати, як до нього навідалися двоє городян. Першим зайшов високий товстий казах з подвійним підборіддям і ріденькою борідкою; Абай з подивом пізнав Кокпая. Слідом за ним став на порозі низькорослий жигіт з круглим рябим обличчям і чорною, коротко підстриженою бородою. Це був Алпеїм, також відомий Абаю, з роду Кошке. В тому, як обидва вони зайшли, як вклонялися, як сідали на почесне місце, було, незважаючи на зовнішню їхню несхожість, щось, що робило їх дуже подібними і викликало гостру неприязнь у Абая. Адже обидва були вихідцями з рідного поетові степу, а Кокпай був навіть близький йому колись.

Гості були чомусь у франтовитому вбранні татарського міського крою, взуті у м’які ічиги і кебіси. Кокпай напнув на себе обшиту видрою татарську шапку з синім верхом, бешмет з прямими плечима, пошитий, видно, татарським кравцем, а поверх усього надів блідо-жовтий тонкий чапан, який носять міські мулли. Виявляється, він став муллою Головної мечеті, і його величають тепер Кокпаєм-хальфе. А супутник його, теж уже зовсім дорослий, бородатий дядько, не посоромився стати учнем у медресе при тій самі мечеті. А втім, він діяв не з своєї волі: це Кокпай приволік його і ще кількох жигітів до міста для вивчення мусульманської премудрості. Кокпай — нині важний, бундючний сорокарічний мулла — був колись веселим співаком і непоганим поетом…

Вітаючись з Абаєм, Кокпай співуче промовив: «Слава аллаху! Вашими молитвами!»