Шлях Абая, стр. 121

Абай не договорив. Він заридав, закривши обличчя долонями. Всі один по одному поквапно вийшли з кімнати. Зажуреного батька треба було залишити зараз самого з його горем, його думами.

Того ж дня, тільки-но сонце почало хилитися на захід, Магаш, Какитай і Муха верхи виїхали в Семипалатинськ. По дорозі вони мали завернути на дальній випас, де були кінські табуни, і відправити звідти найкращих коней в аул, щоб впрягти їх у візок Абая. Треба було також відібрати кобилиць і добрих коней на продаж на семипалатинському базарі. Поїздка Магаша до Алма-Ати потребувала чималих грошей.

Цілу ніч Абай провів на самоті, і Айгерім чула, як тяжко він зітхає. Інколи він тихо розмовляв сам із собою, і в голосі його звучала нестерпна туга. А то раптом з пристрасним сумом і мукою повторював дороге ім’я: «Абіш мій! Рідний мій Абіш!»

Вдосвіта, змучений стражданням і безсонням, Абай наче віддався нарешті на волю слів, що рвалися з його грудей, і почав виливати своє горе в розмірених рядках. Виплавлені із сліз, зітхань, ридань, народжені у самій глибині серця, ці рядки били гарячою кров’ю:

Чи довго писав він, скільки залишилося ще в серці невисловленого горя? Абай не міг би відповісти на це запитання. Пісня, народжена цієї ночі, була зойком його душі, передчуттям грядущого лиха…

Не минуло й тижня від того дня, як одержано було тривожну звістку про хворобу Абіша, а вже Магаш, закінчивши всі готування до далекої дороги, разом із своїм нерозлучним другом Майканом, а також давнім приятелем Абіша, веселим Утегельди, виїхав з Семипалатинська в Алма-Ату.

3

…Баский карий кінь мчав вечірнім містом легкі сани, в яких сиділи Абай і Дармен. Того року зима в Семипалатинську була сувора. Натягнувши віжки, Баймагамбет задумано прислухався до співучого скрипу полозків. Інколи добре накочений сніг дзвенів, як скло. Мороз вкрив інеем бороди і вуса подорожніх, тонкими крижинками зліпив вії.

Переїхавши скутий кригою Іртиш, Баймагамбет зупинив сани біля Кумашевйх воріт. Не виходячи з саней, Абай послав Дармена довідатися, чи нема для нього листа або телеграми. Дармен незабаром повернувся засмучений: від Магаша все ще не було ніякої звістки.

До заходу сонця Абай встиг об’їздити всі казахські будинки в Середніх і Верхніх Жатаках, де доводилося колись зупинятися йому, його дітям або близьким родичам. Листа від Магаша ніде не було.

Тоді Абай звелів їхати в нижню частину слободи, де на пагорку, поблизу поромної переправи, була поштова контора. Зайшовши до маленького душного приміщення, де пахло клеєм і сургучем, Абай запитав, чи нема серед недоставленої кореспонденції листа з Алма-Ати на його ім’я. Старий чиновник, довгобородий, з виснаженим жовтим обличчям, в окулярах, що стирчали на кінчику носа, вловив, певно, тривогу в Абаєвих очах. Переглянувши пачку синіх і білих конвертів, що зберігалися в довгастому ящику, відповів лагідно:

— Листа з Алма-Ати на ім’я Кунанбаєва нема, але це не повинно вас непокоїти. Річ у тім, що в районі Аягуза лютує хуртовина, і по тракту між пікетами [115] Аркат і Аягуз неможливо проїхати. Пошта, відправлена з Семипалатинська, застряла в Аркаті. Очікуваний вами лист можливо, теж лежить там. Але є чутка, що вчора з Аягуза виїхали кілька підвід. Якщо в дорозі не станеться якась непередбачена затримка, то треба чекати їх прибуття сьогодні вночі. Можливо, ви завтра й одержите листа.

Це повідомлення трохи заспокоїло Абая, і він щиро подякував чиновнику.

Звідси вони поїхали в центр слободи, до чотиривіконного будиночка з пласким дахом, де спинився Какитай. Почувши, що гукає Дармен, Какитай вибіг на вулицю і радо привітав дядька. Абай доручив йому з’їздити ранком на пошту і, якщо буде від Магаша лист, доставити його в дім Дамежан, де Абай вирішив переночувати.

— Все буде виконано точно! — радісно вигукнув Какитай, який також з нетерпінням чекав звістки від Магаша.

Коли Абай дістався до будинку Дамежан, вже було зовсім темно. Тут його зустріли як найдорожчого гостя. За столом сидів човняр Сеїль. Серед міських трудівників, з якими доводилось Абаю зустрічатися, Сеїль вирізнявся своєю чесністю, здоровим глуздом, обізнаністю з тутешнім життям. Абаю він дуже подобався, і вони часто ходили в гості один до одного.

Хоч Сеїль, який сидів завжди на почесному місці в домі Дамежан, був Абаєвим ровесником, він одразу підвівся і пішов йому назустріч. Вітаючи гостя, Сеїль потиснув обома долонями його руку і провів на тор. У всій поведінці Сеїля чемність городянина поєднувалася з повільною статечністю і стриманістю степовика. Абаю приємно було зустрітися з цією людиною. Навіть настрій трохи покращав.

Знявши шубу з допомогою Дамежан і Сеїля, Абай привітно поздоровався з ним. Він знав, чого човняр перебуває в цьому домі. Після смерті Жабикена Дамежан і Сеїль, можливо, послухавшись доброї поради Абая, породичалися. Дамежан висватала за свого старшого сина Жумаша дочку Сеїля Жангайшу і восени цього року прийняла в дім невістку.

Баймагамбет і Дармен, які трохи затрималися надворі біля коней, з’явились на порозі, і всі посідали за маленький круглий стіл. За чаєм, а згодом за вечерею, яка затяглася до півночі, Абай говорив мало. Йому хотілося послухати розповіді Сеїля, довідатись, як живуть люди в місті. Залюбки п’ючи густий коричневий чай з вершками, який наливала йому господиня, він розпитував Сеїля про зимові міські промисли. Попервах човняр відповідав скупо і ніби знехотя.

— Як замерз Іртиш — човен годувати перестав. Ходив на поденну роботу, а потім найнявся на бойню, до різника Хасена.

Дамежан сказала, що її син Жумаш теж працює у Хасена — дубить шкіру. Йде з дому рано-вранці, повертається пізно ввечері, а заробляє копійки.

Та й зайшла мова про різника Хасена, зажерливого багатія, гнобителя міських жатаків. Сеїль і Жумаш, доповнюючи один одного, розповіли Абаю про події, які сталися сьогодні на бойні і викликали обурення.

Молода вдова Шаріпа, чоловік якої помер від холери, лишилася з трьома малятами на руках. Вона стала до Хасена на роботу — обчищати кишки. Приходила на бойню вдосвіта і, не розгинаючи спини, працювала до пізнього вечора серед бруду й смороду. Довірений Хасена, страшний грубіян і скандаліст Атарбай, платив їй п’ять з половиною копійок на день, і то вважав, що платить надто багато. Взимку міські жатаки, як і аульні наймити, ладні працювати за безцінь, за саму юшку, яку не відрізниш від помиїв. Хасен довідується, яку сім’ю у Верхніх Жатаках найбільше обсіли злидні, і посилає туди свого прикажчика наймати робітників. Він може прийняти на роботу і дитину, і діда, що вже нічого не тямить. Аби дешевше.

— Правду кажучи, цей Хасен усіх нас обкрадає, та ще й знущається,— сказав Сеїль.— Хіба це платня за роботу — так собі, як насмішка! — бідкався він.

Дамежан, Жумаш і Сеїль навперебій розповідали про те, які знущання і приниження терплять бідняки Верхніх Жатаків на бойні. Але такої ганебної наруги, яку зазнала вдова Шаріпа, вони ще не бачили.

А було це так. Ввечері, перед закінченням роботи, біля воріт бойні з’явився Отарбай із своїм приятелем Конкаєм, здоровенним, смуглявим жигітом з нахабними очима. Обидва добре хильнули і тепер шукали, де б розважитись. Отарбай оголосив, що йому відомо, нібито жінки, котрі обчищають баранячі кишки і шлунки, крадуть нутряне сало, отже треба їх обшукати. Спинивши білолицю, гарненьку Шаріпу, Отарбай і Конкай наказали їй роздягатися. Коли вона, злякавшись, скинула дірявий верхній чапан, вони звеліли зняти і камзол. Звісно, сала не знайшли, і тоді Отарбай сказав: