Лев, Чаклунка і стара шафа, стр. 11

Тепер, коли він наближається і ви вже тут, ясна річ, все має скоро сповнитися. Ми чули, що Аслан колись уже бував тут — давно-давно, ніхто не може сказати коли. А от із вашого роду тут ніколи нікого досі не було.

— Чекайте, пане Бобре, щось я не второпаю, — про-мовив Пітер, — виходить, що Чаклунка не є людиною?

— Вона б дуже хотіла, аби ми у це повірили, — відказав пан Бобер, — бо якраз на цій підставі і проголосила себе королевою. Але вона не донька Єви, а походить від вашого прабатька Адама, — тут пан Бобер поштиво уклонився, — вашого прабатька Адама першої дружини, яку звали Ліліт [1]. Ліліт, як відомо, була із джинів. Це, так би мовити, з одного боку. А ось з іншого вона споріднена із велетами. Ні-ні, у жилах Чаклунки немає жодної краплі людської крові.

— Тому вона така зла, правда, тату Бобре? — сказала пані Бобриха.

— Цілковита правда, мамо Бобрихо, — відповів пан Бобер. — Очевидно, щодо людей є дві точки зору (хай не ображаються на це наші гості). Але не може бути двох думок про тих, які схожі на людей, та не є ними.

— Колись я знала добрих гномів, — промовила пані Бобриха.

— Я також, коли ти вже про них згадала, — відповів її чоловік, — але дослівно кількох, та й то вони найменше скидалися на людей. А взагалі моя вам порада: якщо стрінете когось, хто збирається стати людиною, але не став, або колись нею був, а зараз не є, або мав бути людиною і все ж не людина, уважно пригляньтеся до нього і міцно тримайтесь за руків'я свого топірця. Отому Чаклунка завжди вистежує справжніх людей у Нарнії. Вона пантрувала на вас багато років і якби довідалась, що ви тут і вас четверо, то навіть не знаю, що учинила б од злості.

— Чому? Що це має до справи? — запитав Пітер.

— Бо є ще одне пророцтво, — відповів пан Бобер. — Там, у Кеа-Перевел, — це замок на березі моря біля самого гирла нашої річки, який міг би бути столицею цілої країни, якби все було так, як належить, — отож, у Кеа-Перевел стоять чотири трони. І з давніх-давен відомо, що коли двоє синів Адамових та двоє доньок Євиних посядуть оті чотири трони, тоді не тільки закінчиться панування Білої Чаклунки, але і їй самій прийде кінець. Ось чому ми з такими пересторогами добиралися сюди: дізнайся вона про вас чотирьох — ваші життя важили би не більше за мій вус.

Діти були так поглинуті розповіддю пана Бобра, що весь той час нічого більше не помічали. Після останніх слів господаря запала тиша, і Люсі раптом спохопилась:

— Гей! А де Едмунд?

Якусь мить усі були настільки вражені, що ніхто не міг промовити і слова, а далі посипались питання:

— Хто його бачив останнім?

— Коли він зник?

— Може, він вийшов?

Діти метнулись до дверей і стали шукати його надворі. Там знай густо падав сніг, а зелений лід ставка геть сховався під товстою білою ковдрою. З вершини греблі, де ото стояла хатинка бобрів, ледве було видно берег. Усі бігали довкола будиночка, по самі литки провалюючись у пухкий сніг, й гукали: «Едмунде! Едмунде!» — аж похрипли. Але сніг, здавалося, приглушував їхні вигуки, бо навіть луна не озивалась у відповідь.

— Який жах! — вимовила Сюзан, коли вони у повній безнадії нарешті повернулися до хатки. — Ліпше б ми сюди взагалі не приходили.

— Що ж нам тепер робити, пане Бобре? — запитав Пітер.

— Що? — перепитав пан Бобер, який уже натягнув на себе валянки. — Забиратись звідси як стій, ось що. Не можна гаяти ні хвилини!

— Нам потрібно розділитися на групи, — запропонував Пітер, — і розійтися у різних напрямках. Той, хто його знайде, відразу повернеться сюди і…

— Які ще групи, сину Адамів? — перебив пан Бобер. — Для чого?

— Як це для чого? Ясна річ, щоб шукати Едмунда!

— Ба нащо його шукати? Немає в цьому жодної потреби, — відмовив пан Бобер.

— Та що Ви таке кажете? — підняла брови Сюзан. — Він не міг відійти далеко. Ми повинні його знайти. Що Ви мали на увазі, коли казали, що шукати не варто?

— Немає змісту провадити будь-які пошуки, — стояв на своєму пан Бобер, — бо ж відомо, куди він подався!

Діти вражено перезирнулися.

— Невже ви досі не зрозуміли? Він пішов до неї, до Білої Чаклунки. Він усіх нас зрадив.

— Та ні, не може бути! — вигукнула Сюзан. — Він не міг такого зробити!

— Справді? — перепитав пан Бобер й обвів усіх трьох пильним поглядом. І чомусь те, що вони збиралися сказати, завмерло у них на устах, бо раптом кожному стало цілком очевидно, що Едмунд так і вчинив.

— Але як він знайшов дорогу? — здивувався Пітер.

— Чи бував він раніше у цій країні? — запитав пан Бобер. — Тобто чи був він тут колись сам?

— Так, — ледь чутно вимовила Люсі. — Боюся, що так.

— А розповідав вам, що робив, кого бачив?

— Ні, не розповідав, — відказала Люсі.

— Згадаєте мої слова, — похитав головою пан Бобер. — Він уже стрічався з Білою Чаклункою і перейшов на її бік. Вона показала йому свій замок Не хотілося говорити про це раніше (зрештою, він ваш брат, та й узагалі…), проте коли я лиш побачив його, то подумав собі: «Непевний». Мені відразу стало ясно, що він був разом із Чаклункою і частувався у неї. Коли б ви побули у Нарнії довше, то теж без труднощів змогли б розпізнавати таких людей — по очах.

— І все ж, — голос Пітера тремтів од хвилювання, — треба йти його шукати. Хай там що, але він наш брат, навіть якщо ото вчинив як свиня. Зрештою, він іще малий.

— Отже, він пішов до замку Чаклунки? — поспитала пані Бобриха. — То невже ви не усвідомлюєте, що єдиний спосіб урятуватися самим і допомогти йому — втекти від неї?

— Чому Ви так гадаєте? — не зрозуміла Люсі.

— Та тому, що їй треба схопити вас чотирьох — вона ж ні на мить не забуває про чотири трони у Кеа-Перевел. Коли ви всі опинитесь у її замку, їй уже не буде про що турбуватись, а колекція поповниться чотирма новими фігурками. Ви б навіть і пискнути не встигли. Отож хлопець лишатиметься цілим і неушкодженим, тому що вона захоче зробити з нього приманку, аби спіймати вас усіх.

— Ох, невже нам ніхто не допоможе? — заплакала Люсі.

— Хіба Аслан, — відповів пан Бобер. — Ми мусимо з ним зустрітися. На нього вся надія.

— Друзі, — сказала пані Бобриха, — мені здається, дуже важливо знати, коли саме вислизнув ваш брат. Те, що він розкаже Чаклунці, залежить від того, скільки він устиг почути. Скажімо, ми почали розмову про Аслана ще при Едмунді? Якщо ні, то все не так зле. Чаклунка не знатиме, що Аслан повернувся у Нарнію, не знатиме про нашу з ним зустріч. Усе це застане її зненацька.

— Мені здається, його не було, коли ми говорили про Аслана, — почав було Пітер, але Люсі перебила:

— Та ні, таки був, — сумно мовила вона. — Хіба не пригадуєш? Це ж він спитав, чи не може Чаклунка й Аслана обернути у камінь.

— Справді, — згадав Пітер. — Цілком у його стилі.

— Що далі, то гірше, — сказав пан Бобер. — Тепер наступне: чи був він іще тут, коли я говорив, що зустріч з Асланом має відбутися біля Камінного Столу?

На це ніхто не міг дати відповіді.

— Якщо був, — вів далі пан Бобер, — то Чаклунка на санях відразу помчить навперейми і переріже нам шлях до Аслана.

— Але почне вона не з цього, — зауважила пані Бобриха, — або я зовсім її не знаю. Як тільки Едмунд розкаже, що ми всі тут, вона кинеться сюди, аби схопити нас ще цієї ночі. Отже, якщо хлопець вийшов звідси півгодини тому, то хвилин десь так за двадцять вона примчить сюди.

— Маєш рацію, серце, — заквапився пан Бобер, — треба негайно звідси тікати.

Розділ 9. У замку Чаклунки

Тепер вам, звичайно, кортить дізнатися, що трапилось з Едмундом, правда ж? Так ось, він пообідав разом з усіма, але без насолоди, як інші, бо весь час марив рахат-лукумом. Відомо-бо, що ніщо так не псує смаку звичайної їжі, як спогади про зачаровані ласощі. Розмова, що точилася за столом, теж була Едмундові не до вподоби: він убив собі в голову, що решта присутніх навмисне не звертає на нього жодної уваги і ставиться до нього непривітно. Це була неправда, але йому так здавалося. Едмунд якийсь час іще слухав, та коли пан Бобер розповів про Аслана і про подробиці зустрічі з ним біля Камінного Столу, став тихесенько пробиратися до завіси, що висіла над дверима, бо саме лиш ім'я Аслана сповнило його почуттям незбагненного жаху. Інші ж діти, як пригадуєте, відчули у той момент дивовижну солодку радість.