Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника, стр. 20

І ось коли вся юрба звірів рушила у його бік, дядько повернувся і кинувся рятувати своє життя. Тепер кожен міг переконатися, що повітря цього молодого світу дійсно підживило старого пана. В Лондоні він був занадто старий для бігу, а зараз летів із такою швидкістю, що переміг би на стометрівці будь-якої початкової школи в Англії. Фалди його сюртука тріпотіли за спиною, і це справляло неабияке враження. Але, звісно, нічого не помогло. Багато звірів позад нього було швидкими істотами. То був перший біг у їхньому житті, і вони пристрасно вправляли свої нові м'язи. «За ним! За ним! — гукали звірі. — Може, він і є тим Алихом! Беріть його! Ту-ту-ру-ту-ту! Оточуйте його! Заганяйте! Не відставати! Ур-р-а-а!»

За хвильку-другу деякі звірі випередили дядька Ендрю. Вони стали в ряд і перегородили утікачеві шлях. Решта оточила його з усіх боків. Хай куди б від озирався, усюди бачив одні страхітливі морди. Над ним нависали роги великих лосів та велетенські голови слонів. За ним посапували і рохкали важкі, набурмосені ведмеді та кабани. Леопарди та пантери з крижаними поглядами насмішкувато (як він думав) оглядали його, обмахуючись хвостами. Але найбільше його вразили роззявлені пащі, властиво їх число. Звірі, засапавшись, дійсно пороззявляли роти, а він думав, що вони збираються його зжерти.

Дядько Ендрю зупинився. Він тремтів і смикався то в один, то в другий бік, бо ж і в ліпші часи не любив звірів, радше боявся їх, а за роки своїх немилосердних експериментів над тваринами став ненавидіти та боятися їх іще більше.

— А тепер, шановний, — промовив бульдог сухим діловим тоном, — скажіть, хто Ви — тварина, рослина чи мінерал?

Це те, що він насправді сказав. Та дядько Ендрю почув лише: «Гар-р-р!»

Розділ 11. Дигорі і дядько потрапили у скруту

Тут Ви, напевно подумаєте: звірі такі дурні й одразу не помітили, що дядько Ендрю належить до тих самих істот, що двоє дітей та візник. Алє маєте пам'ятати, що звірі нічого не знали про одяг. Вони вважали, що сукенка Поллі, норфолцький костюм Диґорі і капелюх візника є такими самими невід'ємними частинами їхніх тіл, як і їх власне хутро чи пір'я птахів. Звірі не могли собі уяснити, що ці троє належать до одного племені, оскільки не встигли з ними порозумітись, а Перчик, як їм здалося, думав так само. До того ж, дядько Ендрю був набагато вищий за дітей та цибатіший за візника. Дядько був увесь у чорному, білою була хіба камізелька (зараз, щоправда, не надто чиста), та з великою кучмою сивого волосся (що тепер, правда, була не надто пишна). Тому він не здавався їм чимось схожим на тих трьох істот. Отож не дивно, що звірі були дещо розгублені. Найгіршим було те, що об'єкт, здавалося, не здатен був говорити.

Та він намагався. Коли бульдог звернувся до нього (чи, як йому здалося, загавкав, і ще загарчав), дядько здійняв до неба тремтячу руку і, мов у гарячці, видихнув: «Добрий псюнчику, пожалій старого!» Та звірі розуміли його не більше, аніж він їх. Вони не розібрали жодного слова, окрім незрозумілих шиплячих звуків. Мабуть, таке звертання було недоречним, бо жоден пес, наскільки мені відомо, а тим більше Речистий Пес Нарнії не захоче називатися Добрим Псюнчиком, — так само, як Вам би не хотілось бути істотою на ім'я Мій Маленький Чоловічок.

Наступної миті дядько Ендрю втратив свідомість і впав як підкошений.

— Ну що ж, — заявив кабан, — це тільки дерево. Я так і думав.

Розумієте, звірі ще ніколи не бачили втрати свідомості чи навіть просто падіння. Бульдог, який обнюхав дядька Ендрю з ніг до голови, підняв голову і заперечив:

— Це тварина. Без сумніву, тварина. Цілком можливо, така сама, як і ті решта.

— Я не бачу цього, — сказав один ведмідь. — Звір не перекидався б так, як оте, що впало. Ми — звірі і ми не перекидаємося. Ми зводимося на ноги. Ось так.

І він звівся на задні лапи, подався назад, перечепився через низьку галузку і гепнувся на спину.

— Третій жарт, третій жарт, третій жарт! — у несамовитому захваті загорланила галка.

— Я таки гадаю, що це своєрідне дерево, — стояв на своєму кабан.

— Якщо це дерево, — втрутився інший ведмідь, — то в ньому має бути бджолине гніздо.

— Я переконаний, що це не дерево, — заговорив борсук. — Мені здається, воно намагалося щось говорити перед тим, як звалилося.

— То був тільки шум вітру в його гілках, — наполягав кабан.

— Ти нічогісінько не тямиш, — звернулась галка до борсука, — коли думаєш, що воно є речистою твариною! Воно ж не промовило жодного слова.

— І все ж, знаєте, — вступив у розмову слон (звісно, то була слониха, бо її чоловіка, як пригадуєте, Аслан забрав зі собою), — воно таки може бути якоюсь твариною. Може, ота найбіліша ґуля скраю і є обличчя? А ті дірки — очі і рот. Не ніс, звісно ж. Але тоді… гм… ніс не може бути таким маленьким. У багатьох із нас є те, що точно можна назвати носом, — і вона, хизуючись, кокетливо відвела вбік кінчик свого хобота, скоса гордовито поглядаючи на нього. Та їй можна вибачити ті безневинні гордощі.

— Я рішуче заперечую проти цього зауваження, — набурмосився бульдог (йому, вочевидь, нічим було по-хвалитися).

— Слониха має цілковиту рацію, — озвався тапір, у якого також був довгий ніс.

— Ось що я вам скажу, — жваво втрутився у дискусію віслюк. — Мабуть, це тварина, яка не вміє говорити, але вміє думати.

— Чи можна його підняти догори? — замислено промовила слониха. Її хобот делікатно обхопив обм'якле тіло дядька Ендрю і поставив його, але, на жаль, сторчма, на голову. 3 дядькової кишені випали два півсоверени, три півкрони й один шестипенсовик. Але зусилля виявилися марними. Дядько Ендрю знову звалився лантухом.

— Отак! — вигукнуло декілька голосів. — Це, зовсім не тварина. Воно неживе.

— А я кажу вам: це — тварина, — стояв на своєму бульдог. — У нього такий же запах, як і у вас.

— Запах — це ще не все, — заперечила слониха.

— Як це не все? — обурився бульдог. — Якщо хлопака не може довіряти своєму носові, то на що тоді йому покластися?

— Ну, мабуть, на розум, — м'яко відповіла слониха.

— Я рішуче заперечую проти цього зауваження, — відказав бульдог.

— Гаразд, ми змушені з ним щось робити, — вела далі слониха. — Бо воно може виявитися тим Алихом, а його слід показати Асланові. Що про це думає більшість? Це тварина чи якесь дерево?

— Дерево! Дерево! — загукав із десяток голосів.

— Дуже добре! — схвально хитнула хоботом. — Тоді, якщо це дерево, воно хоче, аби його посадили. Нам треба вирити яму.

Цю частину роботи досить швидко виконали двоє кротів. З приводу ж того, яким кінцем слід запихати дядька Ендрю в яму, виникла невеличка суперечка, і, відверто кажучи, шансів бути посадженим не униз головою у нього було дуже мало. Деякі звірі стверджували, що ноги мусять бути гілками, отож сірий розтріпаний кінець (вони мали на увазі його голову) не що інше як коріння. Але тут інші звірі зауважили, що розгалужена частина дядька Ендрю доволі брудна і досить розвинена, як і пасує корінню. Врешті посадили дядька таки головою догори. Коли яму закидали землею, то дядько Ендрю був закопаний по коліна.

— Воно виглядає страшенно зів'ялим, — стурбовано промовив віслюк.

— Так, звичайно, воно хоче, аби його підлили, — погодилася слониха. — Я гадаю, і хочу вас про це сповістити (без наміру образити будь-кого із присутніх); що, мабуть, для такої роботи мій ніс…

— Я рішуче заперечую проти цього зауваження, — знову не погодився бульдог, але слониха, м'яко ступаючи, вже пішла до річки, наповнила хобота водою і повернулася, щоб заопікуватися дядьком Ендрю. Кмітлива тварина взялася до роботи і вода потужним струменем вилилася на дядька, стікаючи геть за обшивку сюртука, ніби дядько отак ув одежі приймав ванну. Це відродило пана Ендрю до життя. Він остаточно прийшов до тями. Але що то було за пробудження! Та мусимо облишити його: хай трохи подумає про свої «подвиги» (якщо, звісно, він зараз здатен бодай щось усвідомити) і повернутися до важливіших речей.