Коліївщина. 1768, стр. 3

У творах багатьох українських істориків, наприклад, Михайла Грушевського, Олександри Єфименко, Івана Крип'якевича, можна побачити і позитивну оцінку Коліївщини. У радянський період історики приділяли багато уваги саме Коліївщині, але, на жаль, нав'язана комуністичною партією тенденція представляти Коліївщину і всю Гайдамаччину передвісницею Жовтневої революції, соціальним вибухом, у якому брали участь лише бідняки, ускладнює користування їхніми творами для сучасних студентів та фахівців. Але все ж таки вийшло чимало статей та монографій, в яких досліджено багато цікавого фактичного матеріалу. Тому не можна відхрещуватися від усіх без винятку досліджень радянського періоду: факти є факти, а от висновки можна і слід робити інші. Сучасні історики менш скуті ідеологічними кайданами, вони мають змогу дати об'єктивну оцінку подіям на Правобережній Україні у 1768–1769 роках.

Історичні реалії: Україна в період Гайдамаччини

Коліївщину не можна розглядати окремо від інших історичних подій того періоду. Вона є природним продовженням або навіть частиною Гайдамаччини – визвольного патріотичного руху проти поневолювачів, а саме проти Речі Посполитої та Російської імперії.

Період Гайдамаччини охоплює три чверті XVIII сторіччя: від 1702-го до 1775 ріку.

Українська козацька держава, створена гетьманом Богданом Хмельницьким, об'єднала всі центральні та майже всі східноукраїнські землі, і лише західна Україна залишалася під владою польського короля. Але, увійшовши на умовах конфедерації до Московської держави (Переяславська рада 1654 p.), Україна стала об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною. Не минуло й двох років, як російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. Це свідчило, що Москва почала втілювати в життя план послаблення України. Віленський договір фактично створював московсько-польський союз, який був спрямований проти нового союзника України – короля шведського Карла Густава. Це образило Хмельницького, і він розгонув активну діяльність по створенню антипольської коаліції. До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія і Валахія. Це був амбітний проект: згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розподілена на сфери впливу, а Україна отримувала усі землі, заселені українцями. Та, на жаль, смерть гетьмана Хмельницького не дозволила реалізувати ці плани.

Його фактичний спадкоємець генеральний писар Іван Виговський, який мав виконувати гетьманські обов'язки до повноліття сина Богдана Хмельницького Юрка, був досвідченим політиком та дипломатом, хоробрим воєначальником. Проте обставини склалися таким чином, що він не зміг утриматися при владі. У 1658 році гетьман стикнувся з потужною промосковською опозицією, дії якої призвели до російсько-української війни 1658–1659 років що переплелася з громадянською війною в Україні. Одним з тактичних ходів Виговського було укладення мирної угоди з Річчю Посполитою, відомої як Гадяцька угода 1658 року. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний співучасник конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Виговський блискуче спланував воєнну кампанію та завдав нищівної поразки стотисячній царській армії 9 липня 1659 року у битві під Конотопом. Але перемога у битві не посилила його влади. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, бо Гадяцький договір обурив значну частину українського суспільства. Знову почалась дипломатична війна: обіцянки, лестощі, підкуп, і от проти Виговського виступили досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко та Яким Сомко, які бажали зробити гетьманом недосвідченого молодика – сина Богдана Хмельницького Юрія.

Виговський не зміг боротися за булаву з власними товаришами та склав повноваження на користь Юрія Хмельницького і промосковськи налаштованої еліти. Так збройна перемога у війні обернулася політичною капітуляцією після неї. Бо, незважаючи на поразку в Конотопській битві, московська влада змусила Юрія Хмельницького підписати так звані «Переяславські статті» 17 жовтня 1659 року. Таким чином, навіть програвши війну, Росія досягла чималих політичних успіхів: вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини та суттєво скоротила владні повноваження гетьмана і козацької ради, навіть Київська митрополія, згідно «Статтям», підпорядковувалась московському патріарху.

Так розпочалась українська Руїна, тобто розпад єдиної гетьманської держави на Правобережну та Лівобережну Україну. Це була епоха гетьманів-маріонеток, що остаточно зруйнувала Українську державу та зробила українські землі об'єктом торгу у політичній грі. Так, за умовами Прутського трактату 1711 року між Росією і Туреччиною були підписані договори 5 квітня 1712 року та 13 квітня 1713 року. Царський уряд зобов'язувався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України, а також переселити більшість козаків і селян на Лівобережжя. Частина людей була переселена примусово – вони не хотіли залишати свої поля. Так на обезлюднені землі Правобережжя повернулися онуки колишніх власників, бо договір 1714 року між Польщею і Туреччиною надав полякам таке право. Знову відродилися великі латифундії Потоцьких, Любомирських, Чорторийських, Сангушків, Шишкевичів, Браницьких. Відродилися і старі порядки: як і раніше кожен магнат утримував власний військовий загін, який підкорявся лише йому. Польські шляхтичі воліли заселити Правобережжя своїми «хлопами» – закріпаченими українськими селянами Волині й Галичини. Практично Правобережжя стало частиною Польщі, тож, щоб зрозуміти, які там були порядки, треба познайомитися з політичним, економічним та соціальним станом Польщі.

У Польщі XVIII сторіччя панувала шляхетська анархія. Король та його уряд були безсилі проти магнатів та їх розбещених вояків, що не боялися ні Бога, ні чорта. Боротьба кількох родин за вплив та маєтки вийшла на зовнішньополітичний рівень. Магнати почали об'єднуватися у «конфедерації», щось на зразок політичних партій, та шукати союзників у сусідніх державах: Росії, Пруссії, Франції, зневажаючи інтереси Польщі як держави. Задля такої «допомоги» по польських землях вешталися московські, прусські та шведські вояки, виступаючі на боці тієї чи іншої конфедерації, іноді проти легітимного монарха. До того ж польські королі того періоду не мали духовної спорідненості з державою, бо Август II (1697–1733) і його син Август III (1733 – 763) вважали себе саксонцями та дбали тільки про особисті інтереси. Польща зберегла свою цілісність тільки завдяки суперництву між Росією, Пруссією та Австрією, які заважали одна одній, бажаючи захопити самий ласий шмат польських земель. Тож у Польщі не було ніякого закону, окрім сили, якій корився навіть монарх. Польські шляхтичі, наче вовки без вожака, без упину гризлися між собою. Навіть дрібний власник невеликого села міг зібрати свою «дружину» та піти грабувати іншого власника.

«Тяжко в те повірити, але факту «заїздів» (тобто збройних нападів шляхтича на маєток іншого шляхтича) і грабежів заперечити годі», – стверджує Равіта-Гавронський та описує наслідки такої грабіжницької розправи: «Впало в тій бійці кілька трупів, кільканадцятьох було скалічено в дикий і варварський спосіб; стада худоби й коней… горілка в бочках… плуги – все пішло в руки переможців… Дикість переходила всяку міру… жінок обдерто зі суконь і навіть із взуття. Вікна, стіни, печі подірявлені кулями… всюди – руїни і знищення».

Розглянемо соціальну структуру польського суспільства XVIII сторіччя. Це феодальне суспільство з виразним поділом на соціальні групи. По-перше – шляхта, якій належала повнота суспільних і політичних прав. Польська шляхта була надзвичайно численною: у відношенні до загальної кількості населення її було у 5 – 10 разів більше, ніж в інших європейських державах з феодальним ладом. Теоретично вся шляхта була рівною між собою, про що говорить старовинна приказка: «У себе на городі шляхтич воєвода». Тобто шляхтич, який має тільки хатину та невеликій шмат землі, був рівним у правах із шляхтичем-воєводою. Але громадянська рівність шляхти була формальною, фактично вона розпадалася на групи за майновим станом. Верхівка складалася з невеликої кількості земельних магнатів. Польський історик Н. І. Крашевський стверджує, що у 1775 році було 5 «великих родів» і 12 «менших родів» магнатів.