Коліївщина. 1768, стр. 20
Відвоювавши північну частину Київщини, Бондаренко подався на Волинь і Полісся, але прибуття російських військ змусило його повернутися на Київщину. Він завзято бився з російськими вояками, але був важко поранений та захоплений у полон московським загоном капітана Щербини. Подальша його доля невідома, бо з якоїсь причини він не постав перед судом. Згідно з однією версією, сам капітан Щербина без суду наказав стяти раненому Бондаренкові голову. Можливо, уїдливий гайдамака чимось його розлютив настільки, що він не зміг стриматися.
«Радянська енциклопедія історії України» (т. І, ст. 177) подає інакше загибель цього гайдамацького полковника: «Підступно захоплений каральним загоном в полон, Бондаренко був за вироком шляхетського суду прилюдно страчений у Чорнобилю». Тож ми не знаємо, як Бондаренко помер, але прожив він вельми барвисте життя.
Дуже мало відомостей збереглося і про полковника Журбу, бо він загинув під час бою і не був у російському полоні.
Равіта-Гавронський все ж наводить про нього деякі відомості. Він стверджує, що насправді його ім'я Василь Тесленко, але не вказує, звідки в нього ці відомості. Тож не можна зрозуміти, чи це батьківське прізвище, чи те, що він узяв на Січі. Швидше за все він узяв собі нове ім'я та прізвище – Андрій Журба, бо так робили інші запорожці, коли приєднувалися до гайдамаків. Відомо що він був одним з тих, хто разом з Залізняком прибув до Мотронинського монастиря. Журба, певно, був досвідченим та письменним, бо відразу став правою рукою отамана Швачки та залишався при ньому десь два місяці. На початку липня загін Швачки, що мав тоді більше як тисячу повстанців, було розділено, і Журба почав діяти самостійно. Він очолив загін десь з трьохсот повстанців та повів їх з Богуслава через Білу Церкву на Волинь.
Коло села Блощинці в районі Білої Церкви загін Журби потрапив до засідки, яку влаштували російські вояки. То була жорстока та кривава битва, бо колії не здавалися у полон.
Згідно звіту Рум'янцева, під час бою загинуло 30 повстанців, а 64 було схоплено у полон. Командир карабінерного полку полковник Протасьєв рапортував Воейкову, що «атаман Журба и до тридцати человек казаков на месте побито». Спираючись на цей рапорт, чимало істориків приймають як факт, що Журба загинув у бою під Блощинцями. Але є й інша точка зору, наприклад, у праці польського історика Корзона знаходимо дані, що навесні 1769 (!) року діяли три великі повстанські загони: Журби, Тимченка й Панченка. На це твердження пристає й іншій польський дослідник А.Ю. Роллє. Він пише, що зиму 1768/69 року Журба зі своїм загоном провів у лісному таборі під Вільхівцем, і загін той був чисельністю десь близько семисот осіб.
Виникає питання: як могла з'явитися така розбіжність? Є кілька версій. По-перше, полковник Протасьєв міг помилитися або банально збрехати, щоб підкреслити свою значущість, бо ставав тим, хто вбив одного з ватажків заколотників.
По-друге, могло статися ось що: Андрій Журба таки загинув, але хтось іншій прийняв його ім'я разом з посадою. Бо якщо частина коліїв вирвалася з оточення, їм був потрібен ватажок.
В будь-якому разі є достатня кількість відомостей про діяльність Журби, який підпорядкував собі рештки загону Швачки після того, як останній потрапив у полон під Богуславом. Протягом осені та зими 1768/69 року цей загін здійснював успішні вилазки проти російських та польських військових загонів. Успішна діяльність повстанців змусила князя Голіцина вислати на допомогу російським частинам генерала Вуїча з двотисячним загоном. Навесні 1769 року відбулась велика спільна польсько-російська військова операція, під час якої була розбита частина загону Журби під командою отамана Шостака, а через три дні наздогнали і самого Журбу. В запеклому бою загинула більшість коліїв, в їх числі були й отаман Шостак і полковник Андрій Журба. Тож, можливо, Андрій Журба прожив значно довше та зробив набагато більше для України, ніж вважає більшість російських істориків.
Дуже цікавою особою є полковник Станкевич, який служив капітаном російського гусарського полку у Новосербії та пристав до повстання коліїв восени 1768 року, вже після його переможного періоду. На жаль, про нього дуже мало відомостей, тож можна тільки здогадуватися, з яких причин та обставин цей російський офіцер приєднався до українських повстанців. Його ім'я вперше згадується в польських звітах наприкінці листопада 1768 року. Можна припустити, що Станкевич був етнічним українцем, котрий зумів зробити кар'єру у російській армії. Це була дуже цінна людина для руху коліїв, бо полковник був знавцем військової справи, а головне – він не мав ілюзій щодо російського уряду. Його тактика по відношенню до російських вояків була вельми жорстокою, бо він розумів, що ця боротьба майже безнадійна, він знав, що російська армія дуже велика, тож замість розбитих прийдуть нові частини.
Він б'ється відчайдушно, про що неодноразово згадується у польських звітах. Загін Станкевича нараховував десь тисячу вояків, 15 грудня в районі Сміла – Жаботин вони влаштували засідку на військовий загін під командою поручика Вепрейського, який конвоював полонених повстанців до київської тюрми. Про цей випадок ротмістр польського війська Бучацький звітував Браницькому та сповістив його, що усі полонені були звільнені. Загін продовжував діяти в районі Біла Церква – Жаботин – Лисянка – Богуслав до весни 1769 року. Тоді Станкевич імовірно загинув під час битви, бо з тих пір про нього більш немає ніяких згадок.
Коліївщина та Запорозька січ
Безумовно, сучасному читачеві цікаво, якими ж були стосунки між гайдамаками та запорожцями. Чи співчували гайдамакам запорожці, чи допомагали їм? Чому Запорозька Січ не постала поряд з коліями у боротьбі проти свого давнього ворога – поляків? Для того, щоб знайти відповіді, треба звернутися до історії Запорозької Січі. У 1709 році, після перемоги над Мазепою, російський уряд вирішив зруйнувати Запорозьку Січ – формальним приводом було приєднання кошового отамана Костя Гордієнка-Головка до Мазепи. Російське військо скористалося тим, що навесні 1709 року на Січі залишилася лише невелика частина вояків. Спочатку російське військо здобуло запорозьку фортецю Перевалочну вище порогів, після чого завдало руйнівного удару Січі, що була тоді над річкою Чортомликом. Загинули майже усі її захисники, були зруйновані усі будівлі. Так Січ перестала існувати, а запорожці були вимушені осісти… на землях татарського хана. Усе змінюється, учора воювали, сьогодні уклали союз.
У 1710 році після смерті Мазепи козацька рада в Бендерах вибрала гетьманом найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика. Це був справжній патріот України, але він, як людина розважлива, добре розумів, що зараз немає змоги самостійно боротися проти російських окупантів. Тож він зосередився на пошуку союзників. Як за часів Мазепи, ними могли бути шведи, турки та частина поляків, що не підтримували московську політику щодо Польщі. Коли весною 1711 року Орлик розпочав свій похід, то до його 16 тисяч козаків приєдналися татарські частини, а польський король Станіслав Ліщинський прислав Орликові загін польського війська під орудою Потоцького.
Чверть віку еміграції відірвали запорожців від проблем українського населення. Тож до 1734 року запорожці не мали можливості масово підтримувати гайдамак. Також не треба замовчувати і той факт, що козацька верхівка була зацікавлена у добрих стосунках з Польщею, бо вважала польського короля потенційним союзником у боротьбі проти Москви. Але у 1734 році, після майже 25 років перебування на чужині, запорожці розчарувалися в цих прожектах та вирішили піти під руку Москви задля відродження Січі на українській землі. Унаслідок цієї операції запорожці одержали територію обабіч річки Самари, тож стали сусідами Правобережжя, знемагаючого під польським гнітом. «І, – стверджує в своїй праці про Гайдамаччину Володимир Антонович, – запорожці, як повернулися зі свого вигнання в Олешки і як у 1734 році відновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз же шпарко почали допомагати народному рухові. У 1734 році, майже одночасно з відновленням Запорозької Січі, на Правобережжі розпочалося гайдамацьке повстання проти Польщі під керівництвом полковника Верлана. Через рік, у 1735, ми вже зустрічаємо перших запорожців серед гайдамак». Можна припустити, що якби запорожці пристали до повстання, то польські окупанти були б вигнані з Правобережжя. Але того не було, бо тепер це вже була не та Січ, що за сто років до того, коли влада польського уряду була формальною, а сейм з гіркотою визнавав, що «козаки нікого не слухають, крім своєї старшини». Тепер російський уряд жорстко контролював Січ і у разі непокори застосував би найжорстокіші санкції. У розрахунки російського уряду входило збереження на певний час польського панування на Правобережжі, тож на Січ прийшов недвозначний наказ ніяким чином не допомагати гайдамакам. Щоб відокремити від Січі охоплені повстанням райони Правобережжя, у 1734–1750 роках вздовж польсько-козацького кордону від Дніпра до Бугу російський уряд заклав лінію військових фортець, хоч це й суперечило договору, згідно з яким Росія визнала територію Січі козацькими володіннями. Та, як звісно, обіцянки виконують, коли не мають змоги не виконувати, а в цьому разі сила була на боці Москви, тож у 1751 році у запорожців відібрали широку смугу землі понад річкою Синюхою для створення «Новосербської провінції» – поселення вихідців із Сербії. Уряд не тільки відбирав землю, а й будував свої фортеці на території «Вольностей Війська Запорозького». Тож зрозуміло, що перебуваючи у такому жалюгідному стані, Січ не могла відверто приєднатися до гайдамацького руху. Але Січ розвивалася, хоч повільно, але невпинно. Військо нараховувало десь 20 тисяч запорожців, поділених на 38 куренів. Вони обробляли землю, займалися рибальством, скотарством та ремісничими промислами. Землі було багато, тож там радо приймали родини втікачів з Правобережжя. Так почали формуватися вільні українські села, завдяки яким зростав добробут на території Запорозьких Вольностей. Військове майно було спільним, але хазяйство було приватним, тож через деякій час частина запорожців стала заможними людьми, а хтось зостався голотою – уся його власність була на ньому.