Брестська Унія. 1596, стр. 2

Збирання українських земель Литвою

Політичні і соціальні передумови Брестської унії 1596 року

Боротьба Королівства Польського за домінування над Великим князівством Литовським

Як і кожне суспільно–політичне явище, Брестська унія 1596 року мала свої приховані у минулому корені, а також різноманітні чинники, котрі вплинули на рішення про її впровадження. У даному випадку таким чинником стало утворення польсько–литовської держави, яка отримала назву «Річ Посполита» й охопила своїми кордонами також білоруські й українські території. Ті землі, на яких колись розташовувалась Київська держава і на яких від часів хрещення Русі князем Володимиром Великим була поширена православна ієрархія з підпорядкуванням Константинопольському патріарху. Розглянемо ж коротко, що відбувалось під час становлення Речі Посполитої, яка відігравала надзвичайно велику роль на теренах Східної Європи епохи пізнього середньовіччя.

Як відомо, після руйнування Київської держави під ударами, що впали на неї спочатку під час міжусобних війн власних князів, а пізніше з наступом кочових орд татаро–монголів, землі сучасної України у XIV–XV сторіччях перейшли до складу нової держави, котра утвердилась на сході Європи й носила назву «Велике князівство Литовське». Саме литовські князі, докладаючи значних зусиль, змогли поступово відвоювати українські землі у Золотої Орди, даючи новий поштовх розвитку цих, колись щільно заселених територій.

Сформоване Велике князівство Литовське було ще в XIII сторіччі і проіснувало до XVIII сторіччя. З 1398 року держава мала назву «Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське». Потрібно зауважити, що, попри назву, більшість населення князівства становили не представники прибалтійських народів, а слов'яни. Саме вони населяли дев'яносто відсотків його земель. Завдяки такому стану речей давня руська (українська) мова, культура, закони та звичаї, викладені ще у стародавній «Руській правді», були панівними у Великому князівстві Литовському.

До середини XIV сторіччя князівство Литовське цілком сформувалось як централізована держава та значно розширило свою територію. Спочатку це розширення відбувалось, в основному, за рахунок добровільного входження до складу Литви білоруських та українських князівств, котрі залишились поза увагою Золотої Орди й перебували в такому стані, що існувати в статусі окремих утворень просто не могли. Завдяки цьому багато хто з істориків вважає, що процес входження українських земель до складу Великого князівства Литовського навряд чи можна назвати завоюванням. Наприклад, на думку М. Грушевського, цей процес, який очолювався литовською династією князів Гедимінів, скоріше був схожим на мирну експансію, аніж на анексію. Збирання київського спадку литовською династією дуже мало вивчено в деталях. Проходило воно без шуму й великих конфліктів, без війн і значних змін в суспільному устрої приєднаних земель. Саме тому приєднання України до Великого князівства Литовського, як визнає Грушевський, залишило зовсім мало слідів в історичних джерелах. Тільки цей факт, на думку науковця, може пояснити занадто слабке висвітлення вступу України до складу литовських земель у літописних згадках про події того часу.

Таким, що був у цілому позитивним, вважає процес вступу українських територій до складу Великого князівства Литовського й відомий український історик Іван Крип'якевич. У своїй роботі «Історія України» він писав: «Литва внесла ґрунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Києва: вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася одноцілою». Литовська держава не була, на думку Крип'якевича, чужорідним агресором, який поневолив належні колись Київській Русі землі, а лиш своєрідним спадкоємцем Русі, котрий зміг уникнути помилок, зроблених свого часу київськими князями.

Схожої думки дотримувались й інші українські історіографи. На підтвердження тези про Велике князівство Литовське як спадкоємця Київської Русі буде доречним процитувати невеличкий вірш невідомого середньовічного автора. Ці рядки, записані на чистій стороні листка статуту, котрий побачив світ 1588 року, й відзначені увагою М. Грушевського, є найбільш яскравим прикладом того, що Велике князівство Литовське було дуже близьким по духу Київській Русі. Ось вони:

Судячи з усього, автор віршованого твору хотів сказати, що у Литві так само була поширена православна, чи, як ще її називають, руська віра, як у Польщі — латинський обряд. Тож, якщо продовжити думку про релігію як наріжний камінь ідентифікації народу, стає зрозуміло, що Велике князівство Литовське було для України тим середовищем, у якому вона могла почуватися захищеною від чужорідного впливу.

Однак, якщо злиття України й Литви не викликало опору в українському суспільстві, спроби Королівства Польського приєднати до себе Велике князівство Литовське, які Польща почала активно проводити від початку XIV сторіччя, непокоїли українців і викликали заворушення на територіях, на яких колись володарювали київські князі. Цей процес, на відміну від попереднього, вже не відзначався мирним перебігом подій. Протягом перших десятиліть XIV сторіччя поляки спільно з угорцями запекло билися з литовськими князями, яких підтримувала більшість українців. Ці битви, які з плином часу набирали все більшої масштабності, велися за Галичину й Волинь.

У 1349 році, унаслідок вдалої військової кампанії, польський король Казимир Великий підпорядкував собі Галичину та частину Волині. З незначними загостреннями, які змінювались припиненням бойових дій, війна тривала ще понад півтора десятка літ. Нарешті у 1366 році вона закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині доки лишалася за Великим князівством Литовським. Однак, як показали подальші події, лише на короткий час. Незважаючи на спроби протистояння, переважно православна Литва вперто просувалася до союзу з католицькою Польщею. Значно прискорили рух цим шляхом політичні заходи, які, на противагу військовим діям, носили досить ефективний характер. Вагомим політичним кроком боротьби Королівства Польського з незалежністю Великого князівства Литовського стала Кревська унія 1385 року. На нашу думку, саме вона стала одним з перших кроків на шляху до прийнятої у Бресті унії 1596 року.

Кревська унія, затверджена 14 серпня 1385 року у білоруському місті Крев, передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу. Це об'єднання мало відбутися шляхом шлюбу дванадцятирічної польської королеви Ядвіги, яка належала до династії П'ястів, і литовського князя Владислава II Ягайла, сина Ольгерда Гедиміновича. За умовами унії, крім іншого, Владислав II Ягайло зобов'язувався перейти разом з населенням Литви у католицтво. Зауважимо, що поляки вважали язичницьким народ Великого князівства Литовського, незважаючи на те, що більшість його сповідувала православ'я. Крім того, литовський князь повинен був обернути на користь Королівства Польського свою великокнязівську казну й повернути до польської Корони всі відторгнені на той час польські території. А головне, і поляки наголошували саме на цьому, князь мав назавжди приєднати до Польщі землі Литви, Білорусії й України.

Мусимо зазначити, що тріумф польської дипломатії, яким без перебільшення можна назвати Кревську унію, ще довгий час був лише залишеним на пергаменті записом. Як часто трапляється, реалізувати в житті закріплені угодою домовленості виявилося значно важче, аніж скласти сам трактат. Звичайно, усі литовські князі, бояри й зем'яни відтепер, підкорюючись наказам Владислава II Ягайла, визнавали себе не лише підданими Великого князівства Литовського, але й громадянами Королівства Польського, з усіма можливими наслідками. Владислав II Ягайло, згідно з рішеннями Кревської унії, вважався не лише князем Литовським, а й королем Польщі. Цим підкреслювалась єдність, котра повинна була закріпитися між країнами, які ще недавно воювали за володіння західноукраїнськими землями.