Яса. Том 2, стр. 98

Упала жовта зоря на сході, вартовий козак перехрестився.

— Може, то вже моя летить, — сказав. Й по хвилі розважливо додав: — І де вони в бісової матері взялися, ці чамбули? Тихо ж було, й сторожа нічого не доносила. І цей край вони завжди минали. Бекети наші стоять по Орелі… Вигубили десь бекет… Вони й вертатимуться цією тасьмою. І нас звідси вже не випустять.

Жданові стало холодно од слів дозорця, й він вернувся до млинів. Козаки лежали покотом.

— Є ковбаса, є люлька — що ще козакові треба, — теревенив Кайдан, і Ждан незчувся, як в отакій скруті всміхнувся од тих теревенів. Але в наступну мить його усміх взявся кригою. Думка не могла нікуди відлетіти, кружляла по острову, наштовхувалася на татарські багаття й безсило падала.

Двоє чи троє козаків перемовлялися (без надії) про те, чи не спробувати пробитися вночі, й самі ж згладжували свої лазівки — ніч стояла ясна, татари їх виловлять, як перепелів. Ждан ковтнув горілки, вона обпекла горло, й він довго пив воду, а тоді й собі вклався посеред козацького кругу. Тут, у крузі, було мовби безпечніше. Підсунувся ближче до Кайдана, йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь і суворий, козак. Ні хитрості в ньому, ані лукавства, ні оскарги на світ, а тільки доброта, й безпечність, і вічна надія на Бога та людей. Цією надією пройнявся від нього й Ждан. І не тільки надією. Думав про Кайдана — й тепліло на серці, і щось там солодко мліло. Ждан подумав, що йому страшенно пощастило: адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна прихилитися і в якого знайти розраду, не виповідаючи своїх болей і кривд. Лихо тільки, що знайшов так пізно.

Запорожці більше не говорили про небезпеку, про завтрашній день, спогадували, що в кого було в житті цікавого, співчували одному козакові, якому з наклепу обрізано поли… Ждан слухав… й незчувся, як несподівано заснув. Пробудився від добрячого штурхана, схопився на ноги, його тримав хтось за руку й шепотів у саме вухо:

— Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся.

Ждан тер кулаками очі й нічого не бачив, а свідомість вже пробудилася, обійняла всю скруту, з якою лягав учора, й щось стріпонулося в серці, а він і далі розглядався й врешті зрозумів, що це йому не сниться, що стоїть він не в млині, що це туман так густо обволік річку й острів. В тумані ворушилися постаті козаків — всі готувалися до переброду.

— Щоб нічого не бряжчало, — шепотів Кайдан. — І не брьохатись. Черідкою йтимемо. Ти, Викусо, попереду, зброї не бери ніякої. Вийдеш на сухе, ляжеш у траві, послухаєш.

— Знаю, — так само пошепки відказав Викуса — козак зі шрамом на підборідді. Ждан подумав, що це Бог послав їм такий туман, але далеко вперед думку не попускав — боявся. Козаки брали в руки рушниці, мацали себе по одежі, щоб нічого не бряжчало, й тихцем брели в кінець греблі. Обережно заходили у воду, обережно витягували з твані ноги, тримали для рівноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисіль, стояв стійма, надійно ховав козаків. «Бог послав», — ще раз прошепотів Ждан.

Він чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не відстати й не загубитися в тумані; Кайдан ще з двома козаками несли на киреї пораненого (другий поранений уночі помер), вони дали йому горілки, й той спав. Аж тепер Ждан помітив, що в Кайдана висять на шиї чоботи, й пошкодував, що покинув свої біля млина. Ждан обережно пересував у багні цибаті ноги, а сам сторожко дослухався й почував, як понапиналися всі жили, а серце ніби задерев’яніло. Врешті помілішало, осоки ж стали густіші й вищі, незабаром вибейкалися на сухе. Й швидше загойдалися ноші, й швидше застрибали Кайданові плечі, й Ждан шпарко збивав босими ногами холодні роси. Хуркнула десь збоку якась птаха, й враз зовсім недалечко, з лівого боку, пирхнув кінь, а далі заіржав. Те іржання пронизало Ждана наскрізь, він побіг і обігнав ноші, одначе подолав страх і закрокував поруч з Кайданом. Кайдан повернув до нього голову, плямкнув губами — Ждан зрозумів, що той підбадьорює його. Зненацька ліворуч у тумані пролунав схожий на киркання крик, йому відгукнувся інший голос, брязнула зброя, й бахнув постріл. Навіть Ждан зрозумів — то сигнал, їхню втечу розкрито. Тепер уже біг і Кайдан, бігли й інші козаки. Ждан не бачив і не знав, куди вони біжать, тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотів, мов розжоханий кінь. Щось цвіркнуло чи свиснуло вгорі, свиснуло ще раз — Ждан зрозумів, що то татари пускають стріли. Враз позаду пролунав зойк, а далі брязкіт заліза — хтось із січовиків уже рубався з ворогами. І в цю мить попереду звелася зелена стіна, козаки, які несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши з ніг Ждана, — обминали дерева. Шмагнула по обличчі лозина, далі Ждан налетів на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув під густе шатрище, ноги йому аж заломлювалися, — втікачі бігли вниз, в долинку, по хвилі бралися вгору, оминули галявину й вискочили на стару дорогу, яка ледве вгадувалася в траві. Знову попереду хиталися широкі плечі Кайдана, знову стрибав у нього на спині один чобіт, аж тепер Жданові спало на думку, що треба б допомогти Кирилові, замінити його, він ступив ширше, і саме в цю мить Кирило похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бік і впав. Ждан кинувся до нього. Кирило й далі цупко тримав у руці полу киреї, а очі його були широко розплющені… й неживі. Козаки, котрі допомагали Кайданові, опустили пораненого на землю й теж посхилялися над Кирилом.

Той був мертвий. Лежав на боці, вивернувши вбік ліву руку, в спині в нього стриміла стріла. Ждан не зміг стримати зойку, а козаки зацитькали на нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звільнив з Кирилової руки зіжмакану полу киреї, але перш ніж піти, ще раз оглянувся. Він чомусь подумав, що Кирило увесь цей час біг мертвий. І ще в Ждановій голові майнуло, що йому самому тепер нічого не страшно, і коли доведеться — прийме смерть, як оцей великий, добрий і валечний козак, котрого послала була йому в товариші доля, та й одразу ж забрала.

Розділ тридцять другий

I

Лаврінові снилися чорно — білі птахи, вони стояли на краю гнізда й махали крильми. Птахи вчилися літати. Тільки чомусь були поприковувані ланцюгами. Він мучився, йому стискало груди, й розумів, що птахи не навчаться літати ніколи й що тут просто щось не так, й тоді ланцюги розпалися, а бусли замахали крильми легко та радісно. Це були молоді птахи, вони готувалися у свій перший політ.

Він хотів упіймати першу мить їхнього лету, певно ж, то була найщасливіша мить їхнього життя, він стільки разів прагнув побачити її — й жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю гнізда сьогодні, й завтра, й позавтра, а потім одного ранку він прокидався й чув пронизливий, не такий, як завше, клекіт. Виходив надвір — бачив порожнє гніздо, а молоді лелеки вже ходили ген на лузі, старі кружеляли вгорі й радісно та тривожно клекотіли. То були їхні птахи — його й отаманові. Сірко прилаштував на гребені куреня колесо од гармати, Лаврін допомагав йому. Лелеки добудовували гніздо щороку, воно росло й росло і вже було Лаврінові по пояс. Кожної весни вони з отаманом виглядали їх з вирію. Коли, траплялося, першими прилітали сусідські лелеки, а гніздо на їхньому курені стояло порожнє, Сірко ходив посмутнілий і все мовби до чогось прислухався.