Яса. Том 2, стр. 78

У цю мить Денис глибоко, майже по дерев’яну колодочку, загнав у щілину ножа й розпростався. Лівою рукою, власне, культяпками — пальцями, потер шию, правою почав затягувати тугіше вузький ремінний черес. Ліпшого моменту годі було чекати. Сироватка швидко підвівся, вмах безпомильно метнув аркан. Мабуть, Денис почув тріск трави або посвист аркана. Він кинувся, але волосяний зашморг хльоснув йому по горлу. Сироватка чимдуж, обома ногами впираючись у землю, рвонув на себе аркан. Посмик був такий, що Денис громохнув навзнак, неначе підтятий кулею. Йому й справді забило памороки — чи од того, що стис горло зашморг, чи затявся головою об тичину, котра була підкладена під човен і визирала довшим кінцем. Сироватка двома стрибками опинився біля нього, хотів приставити до горла ножа, а тоді побачив, що прибиш без тями, перекинув його долілиць і вільним кінцем аркана скрутив руки. Денис застогнав, розтулив очі й повернув голову набік. Обличчя йому зсудомив жах, здавалося, хтось розтягнув його з двох кінців, рот відкрився, й там щось забулькотіло. Очі зупинилися на лезі ножа в Сироватчиній руці, з білих стали червоними. По його спині, по голові бігали мурахи — лежав біля мурашиної купки, одна навіть дряпалась по великій шерхлій губі, він не відчував того.

— Не знайшли ми золота, — важко ковтнув Денис борлаком, так само косуючи гарячими зіницями на лезо колійського ножа. — Хай чорт візьме мою душу, коли це неправда. Хай вб’є блискавиця в першу ж громовицю. Жодного таляра не викопали.

— Не треба мені того золота, — сказав Сироватка. Гарячі вогні в Денисових очах одразу ж вичахли, погасли — вже не помишляв винести звідси душу. Подумав, що Сироватка — упир або божевільний, котрий втішається людськими смертями.

— То, виходить, ти даремно загубив Драпака і його челядь, — знову сказав Сироватка й відступив на крок, щоб прибиш не вдарив по ногах, бо помітив на його чолі якусь думку.

— Схаменися, чоловіче, — крутнув шиєю Денис. — Драпака і всіх інших взимі татари потопили в криниці. Через те й води звідти не п’ємо. Аж весною повитягали з Єлисеєм і Мироном. — Тепер Денис подумав, що це прийшов Драпаків родак і хоче помститися. Йому зажевріла надія порятуватися, й він заговорив швидко, ковтаючи давку слину, що чомусь набігала в рота. — Хочеш — покажу могилу. Драпака й Куделю укинули до криниці живцем. А тих спершу порубали.

— Кого тих? Кажи на ймення, — суворо приступив Сироватка.

— Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Двоє челядників поїхали в хуру й овсі не вернулися. Може, втекли, може, татари перестріли їх у степу.

— Хто?

— Семен і Тихін.

— А Лаврін, чого про Лавріна мовчиш? — з погрозою запитав Сироватка.

— Не знаю, не служив такий у Драпака, отже їй — богу. Хрест святий і сорок мучеників тому свідки, я сорок перший, — забожився Денис. — Коли б я збрехав… — І враз звинув шиєю й вертонув плечима, аж Сироватка відскочив і підвів ножа. — Це ж той парубок, що його одправили в турецьку столицю! Так, так, — закивав головою і аж посміхнувся — куточком рота, в один бік — химерно й страшно. — Його татари в степу підібрали. А дівка — Киліяна, у Драпака служила. З парубком якимось прибилися, Марком його звати. Вона з Лавріном розмовляла в дворі, поки татари для них коні лаштували. Обзивалися одне до одного. Він її шукав і на хутір до неї йшов.

— А де ж ти був? Звідки все знаєш? — запитав Мокій, і в його голосі проступила підозра.

— Я заховався.

— В хліві, в клуні?

— Коли б то… Та ні… сіно перерили. Знайшли б. У заметі під хатою. Оце ось, — ворухнув безпалою ногою. — І на лівій руці теж пальці поодморожував. Праву під пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.

Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче. А потім до неї долучилися надія й трішки радості — все — таки живий Лаврін, хоч у неволі, та живий, не погинув. Але чому вони не вбили його, а одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав. Було видно, що Денис каже правду; Сироватка присів на човна і попросив прибиша розповісти все, пообіцявши по тому відпустити. Денис повеселішав, проте мало що міг додати. Йому найдужче вбився в пам’ять крик потопельників, і хоч те було трохи пізніше, — спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клуні солому та сіно, — але крик і зойки витисли з пам’яті майже все. Крізь той крик ледве проступило кілька слів, що ними промовив до дівчини парубок, і одповідь Киліяни, і її плач. З них він зрозумів, що дівчину викрав Марко, обдурив її, він теж лишився живий і повів татар на Січ. Далі розказував про Марка. Як той приїхав, як пристав у найми.

Сироватка того не слухав. Мокій думав про Лавріна. В очах йому стояла зима, засніжене Драпакове подвір’я й Лаврін у сириці. Для чого татари повезли його за море? Тішило одне — Лавріна повезли туди як бранця. Але це й лякало. Для чого повезли? На галери, в темницю? Тоді чому забили всіх інших?

Того не міг відгадати. Проте сподівався, що одгадають мудрі люди на Січі, одгадає кошовий. Він спробує дізнати про Лавріна все й викупить його з неволі. Або обміняє на якогось турецького бранця. На Січі й зараз сидить кілька яничарських аг, взятих узимі, за них із — за моря не прислали викупу. От на котрогось із них і обміняють Лавріна. Хіба він не вартий якогось яничарського аги!

Сироватка повеселішав од тих думок і вже майже приязно подивився на Дениса, що затих і, гасячи надією безнадію, дивився на Сироватку. Мокій обдивився човна, на котрому сидів, підвівся. Човен не просмолений, але вже законопачений, якось до того берега дотягне. Підважив його тичиною, — він був легкий, — перехопив руками, перекинув і посунув до води. На Денисовому обличчі знову зачорніли похмурі тіні, а в білих очах заметалися червоні метелики. Сироватка повернувся до нього, сказав, дивлячись з жалем і огидою.

— Не знаю, скільки ви запропастили душ, котрі, як оце я, заявилися на цей острів. Мені ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я тобі й не сповідатель. Колись доскочиш свого. Встанеш і підеш, як переїду на той бік. Не спробуй вставати раніше: вернуся й покладу назад дрючком.

Вкинув у човен сокиру й колійського ножа, посунув човен на воду й стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в багно, погнав його через осоку до другого берега.

Розділ двадцять дев’ятий

Я лежу в кутку на лаві в величезній старій — престарій хаті, дубовий немазаний сволок у ній зігнувся, покутня стіна похилилася, двері перекосилися, й, щоб вони відчинялися та зачинялися, долівку в сінях довелось підкопувати. Видно, надто погано жилося Липі в братів, якщо вона пішла в таку хату. Випхали її, видали, ще й приданого не дали, її чоловік Тихін — старий парубок, вдачею лагідний, добрий, у селі вважають, що він трохи причмелений. В неділю зодягає білу сорочку, білого брилика, сідає на пеньку в садочку й грає на сопілці. Щоб купити сопілку, він продав півня, і тепер, коли він починає грати на сопілці, в селі кажуть, що то півень кукурікає. Приданого він не домагався. Отож, окрім хати, у Тихона та Липи нічого немає. Липа мені сказала, що вона за Тихона б не пішла, якби не його сопілка. Стару хату Липа вичистила, вилизала, й зараз долівка в ній жовта, піч голуба, по комину туркочуть горлиці, намальовані її рукою, стіл застелений чистою скатертиною, а на лаві, примащені водою, накриті рушником, пахтять велетенські хлібини, щойно витягнені з печі, ще в хаті пахне свіжими яблуками: підрешіток пізніх яблук стоїть на вікні. Біля мене стоїть виплетена з лози колиска з ремінними вервечками, вона скоро знадобиться, Липа та Тихін не марнували часу; на лаві навпроти сидять хлопчик років чотирьох та дівчинка років семи — братові, Пархомові, прийшли провідати мене. Мій рід — родовід не переведеться й без мене. Сидять на лаві дітки, непогасно горить лампада, непогасно дрімає під комином у попелі жар, перші жарини, либонь, роздмухувала ще Тихонова прабаба, в кленовій діжі під лавою вкисає розчин, в діжі вже з нашої хати, од нашої баби — прабаби, — жінки, коли печуть хліб, щоразу залишають дрібочку тіста й вчиняють з неї новий хліб; кури в дворі однієї породи, й воли, і коні, і груші на вгородах дідівські, а дуби прадідівські. Воли стоять у сусідській клуні, й корова також, а вісім десятин поля під лісом Тихін помаленьку оре. Поле, воли та корова — то моя маленька частка батьківщини: змушений був наполягти, щоб брати оддали її, й передав Липі. Щоправда, брати й не опиралися вельми. Вони притихли, присмирніли, бо ж усе село знає (вони самі розповідали це не раз): ходив я на татар аж у Крим і там поранений, важив життям в оборону вітчизни, а отже, і їхню власну.