Яса. Том 2, стр. 58

Про одруження Марко думати не хотів. Пам’ятав Киліяну, не міг вирвати її з серця. А може, з мислі. Це була, як здавалося йому самому, надто осмислена любов. Навіть смутно вловлював, що народилася вона із заздрості, суперництва. Так, саме з того… Але потім… Ну що б, здавалося, отой лукавий, трохи хитрий погляд на хуторі, призначений, щоб подратувати або й поглузувати. Того погляду забути не міг — дві сині блискавиці з — під тонких брів і усмішка на губах. «Ось я… Моя любов гаряча й терпка. А кого полюблю — ще сама не знаю». То що ж виходило: через ту посмішку й пішов босими ногами по розкиданих долею якірцях? Що могло бути в світі хисткішого за ту посмішку? Або й оманливішого? Миттєва тінь, синій спалах, кличний блиск зіниць, од яких у нього аж запекло в серці.

Спомин про Киліяну в’язався водне зі спомином про Лавріна. Іноді, згадуючи, почував ніби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що, однак, відлунювало глумливим докором. Не дісталася Киліяна Лаврінові, нею вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навічно. На цій думці почував утому, важкий тягар неспокутого гріха. Цей гріх входив у інший, ще більший, од якого, відчував, йому вже не сховатися на землі. Це збагнув давно, там, на схилі Мами — Сури, біля Січі, осягнув ураз. Мабуть, через те, що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Січі. Якийсь час він ще плекав намір втекти від ханських сейменів. А потім подумав, що в козачий полон попало трохи татар, вони можуть впізнати його й виказати. Та, мабуть, і Лаврін розповів про його втечу з Ладижина. Ні, ходити по тій землі йому заказано. Він дався сейменам повести себе до коня й поїхав з ними. Зараз на те не шкодував. Тільки іноді з нетрів душі піднімалася гірка, ядуча хвиля й підступала до горла. І думка ширяла на одному місці, як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Січ, воля, веселі весняні грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьові поїздки на Полтавщину та Дон. Був вольним чоловіком, козаком, чистим перед Богом і людьми. Не його вина, що так сталося… А щось йому нашіптувало, щось стукало в серце — таки його вина, від заздрості до Лавріна аж до зради побратимства, — і здригався, жахався содіяного. Навіть боявся звертатися думкою до Бога, просити в нього прощення. Зривався на щирість, панахав душу: «Боже, прости, ти ж бачиш…» І не міг прорватися до Бога. Бог був неначе за стіною, глухий і німий, Марко не міг поговорити з ним, як із живою людиною, бо волів оправдуватися, а не лаятися. І басурманському богові не міг молитися, — просто не бачив його, не вірив у те, що він десь є. І все в його голові тоді перемішувалося, і він хрестився швидко, за звичкою, й мерщій шукав якоїсь роботи. Згадав Лавріна, й чорна лють потекла в серце, а в горлі залоскотав твердий камінчик: «Все через нього, через його любов. Якби не розказував про неї, якби не взяв з собою…» Гнівився на запорожців, що не зуміли оборонити Ладижин, на весь світ. І банітував, і проклинав, і не боявся, що Бог його покарає, був упевнений, що він його тут не дістане.

Одного не помічав: змалів душею, ніби всох, примирився з невільництвом і приниженням. А потім злість сплинула, й щось мовби опустилося йому в грудях, й обважніла голова, обважніли руки, обважніла душа, і він подумав, що Лаврін за свою любов вхопив лиха більше, ніж він сам, мабуть, його уже й на світі немає або веслує десь на галерах до кривавого поту і всі морські бурі чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лавріна не почував.

На початку служби на ханському дворі з дна душі піднімалося щось схоже до протесту. Й тоді думав, що, може, колись втече звідси. Потайки пробереться на берег Скарбної, одкопає гроші й помандрує в Польщу або Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волів не згадувати його. Воно й справді потроху віддалялося, забувалося. Що ж, так звеліла доля. Він не винуватий. Якщо сказати правду, йому навіть пощастило. Залишився б у Ладижині — упав би трупом. Вже й спомин про нього розвіявся б. При тій згадці Марко починав труситися — він сміявся нервовим нутряним сміхом. А далі затихав і думав: «Це Бог уберіг мене, він бачив щось у мені, якусь правоту, якусь правду. Адже відомо: без волі Божої і волос не впаде на людській голові».

Розкоші палацу, солодке життя за синіми вікнами не дратували його. Не почував і злості до ворогів, та й ворогами ординців уже не почував. А йому таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворі не зовсім погано. А дасть Біг, на осінь одпустять на волю. Християни тут теж не всі невільники. Не всі в сириці, не всі лупають камінь та веслують на галерах. Чимало з них сіють ячмінь, пасуть худобу та доглядають виноградники. Тільки податі платять більші, ніж татари. Марко чекав осені. І часто поглядав на гори, над горами пропливали орли. З півночі гори стояли сірим муром і з півдня теж, але вже чув від інших невільників, що тут є розкішні долини, по яких росте солодкий виноград, визрівають персики, айва та інші дивовижні південні рослини. Долини відгороджені одна від одної скелями, а люди — густими живоплотами, можна й віку звікувати, не знаючи свого найближчого сусіди.

А йому тільки того й треба.

Розділ двадцять сьомий

I

Запорожці лежали під палючим кримським сонцем у заростях кермеку — високого зілля, що нагадувало курай, густо всіяний синьо — рожевим цвітом. Гарно цвів кермек, і гарно спали козаки. Серед буйного квіту вони мовби мерці. Саме так чомусь здалося Сіркові, коли поглянув на чотири тисячі розпластаних тіл. Козаки спали не роздягаючись, декотрі тільки поскидали чоботи та порозвішували на них онучі, здавалося, ніби чоботи прийшли самі й стали біля своїх господарів, стерегли їхній сон. Дув сухий і колючий кримчак, через те січовики й перепочивають у долинці. Вітер ворушив на горбі пересохлі трави й з розбігу брижив на воді хвилі, вони були білі, блискучі й ніби аж гарячі. Од Сиваша до бур’янів по білому, ніби вкритому сугою, березі тягнувся широкий, проораний тисячами людських і кінських ніг слід. Вивернуте з глибини, сто разів перемішане багно було чорніше за дьоготь, в’язке, як смола, смерділо гнилими водоростями та сіркою. Якщо є дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в’язла, діткнувшись до них.

Сірко подумав, що солона, як ропа, вода в Сиваші у тому місці, де пройшли козаки, ще посолонішала. То був пекельний перебрід. Люди майже до колін провалювалися в чорний густий глей, під глеєм ноги впиралися в ковзку, наче крижану, кірку, не знаходили опертя, — тягли за собою коней, підважували їх мотуззям під животи, падали разом з ними та риштунком у солоне багно. Тягнув козак ногу, і йому здавалося — на ній повис увесь Крим з ханом і ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував Улу — Деніз [13]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку долину, в якій вода висохла, а земля була густо встелена дрібними черепашками. Черепашки хрускотіли під ногами, коні ж провалювалися трохи не до колін; деякі, злякані підступністю земної тверді, виривали з рук повіддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил і падали у вибехкані копитами ковбані або здиблювалися й провалювалися по живіт одразу. Вони не іржали — козаки заздалегідь позав’язували їм храпи сирицею. Те чомусь було страшно — здиблені мовчазні коні й знесилені, німі люди біля них. Коні розбризкували чорне болото, воно летіло вусібіч, заляпувало обличчя, одяг; всі козаки, коли вибрели на сухе, були чорні, неначе вимазані в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках та обличчях повиступала біла сіль.