Яса. Том 2, стр. 52

— Ти спиш, Дорофію?

Була середина літа, стояла задуха, й козаки, якщо їм не спалося, кликали мене, щоб почитав щось по пам’яті з житій святих чи яких інших книжок. Так трапилося й цього разу. Я не зважав на застережне шипіння біля дверей і голосно відгукнувся:

— Не сплю.

— То, може, не поспиш трохи з нами?

— Охоче, — знову відгукнувся я, схопився на ноги, вузенько прочинив двері, відсторонивши того, хто стояв біля них, і шмигнув у рятівну щілину.

Тієї ночі я спав у курені. А наступного дня було оголошено про козацький похід на Крим. Я благав курінного, благав знатних козаків куреня, щоб мене взяли з собою, і врешті—решт курінний погодився, вписавши мене в компукт замість цилурика, які на той час, одразу аж двоє, собі на безголів’я, а мені на щастя, захворіли. Не можу сказати, звідки в мені взялися сили на те рішення, либонь, все моє попереднє життя готувало мене на нього, — у кожної людини є найвищий пруг, на який вона, якщо трапляється нагода, має вийти хоч раз на віку.

Я йшов з Січі не тільки через те, що хотів утекти від Дем’яна Дем’яновича, а й через те, що хотів випробувати себе, свою людську сутність, випробувати на майбутнє життя, на майбутній подвиг, хоч і знав, що той подвиг, можливо, й не буде військовим, але він буде присвячений вітчизні, і, отже, найкраще випробувати себе на війні. Присягаюся Трійцею, я не жадав слави, щоб повернутися овіяним нею, та ще й з військовою здобиччю, щоб захмелити голову якійсь красуні. А потім народити купу дітей і дожити в теплій хаті, обкладеним кожухами, напоєним узваром, звареним невістками, які догоджають тобі із — за спадку. Я почував, що можу зробити щось інше. Бо знаю щось про світ, про мій нарід у ньому, нехай і не основне, але багато, бо можу порівняти, можу простежити по книгах шляхи багатьох народів і повинен сказати моєму народові про нього правдиві слова, освітити путь чи бодай промінчиком вказати путь комусь дужчому, мудрішому, хто зможе повести його за собою. І ще одне. Може, й найбільше. У мене в грудях стоїть біль, там вдови, та сироти, і старці, на яких я надивився і з якими ходив по світу, там сплюндрована земля моя. Що з того, що я житиму на ній отако, як жив! Нащо я, такий, їй? Що я зробив для неї?

Може, я й зараз не зроблю нічого достойного її, то хоч загину во славу її!

Розділ двадцять шостий

I

Сад аги Сулеймана Кегая — найкращий у всьому Карачаї. [5]

Висока цегляна стіна розділяє його надвоє: внутрішній, маленький, з мармуровою чашею посередині, і зовнішній, великий, що тягнеться по горі вздовж дороги аж до голих сірих скель мальовничими кущами: срібнолистими оливковими та черешневими гаями, хащами фундука, яблуневими та сливовими садками, а біля самих скель — величезним каштановим гаєм. Поміж фруктових дерев — стрункі ряди кипарисів, кущі жасмину, мімози, герані, тису та розмарину. Птаство чманіє од тих запахів, не вгаває співами цілий день — воно, мабуть, злітається сюди з усього Анатолійського узбережжя, перехожі зупиняються під стіною, вдихають дармові благовоння.

Камінною стіною сад відгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хтозна, куди вона вела, адже вище вже немає жодної оселі, там пустельне нагір’я: громаддя каменів, поміж яких поплелися хащі ломиносу, аспарагуса та схожих на дерезу кущів, у них кишма кишить гаддя та шмигають сірі ящірки. Вдень вони гріються на сонці, й треба бути обачним, щоб не наступити на скручену в клубок змію. З того боку нагір’я дуже круто обривається в долину, аж не йметься віри, що цю стіну здвигнула природа, а не рука людини. Глянеш униз — серце зупиняється від страху. Вже нижче, сажнів на сто чи й двісті, стіна починає спадати пологіше. В долині пасуться табуни корів та овець, але так далеко, що вони схожі звідси на мурах. З нагір’я видно й майже всю цю сторону — широку долину Маріци з обома притоками — Тунджою і Ардою, довгим Михайлівським мостом, фортецю Демір Таш, зеленуваті шпичаки мінаретів, величну мечеть Селіма, майоліки бань та червоні й сірі дахи будинків.

Дорога спускається до міста, але звідки — сьогодні годі збагнути. Може, на нагір’ї колись стояла фортеця, та потім розвалилася? Або десь був узвіз. Тепер же, здається, вона спадає просто з неба. В її камінному ложі візирові невільники продовбали рівчак, по котрому шумлива дощова вода збігає у великий камінний басейн, а звідти по довгій трубі — в менший, мармуровий. Ще одна труба прокладена од нього на господарський двір. Рівчак продовбано давно, літ сорок тому. Тоді ще були молоді сад і ага Сулейман Кегай.

Великий камінний басейн став для Лавріна Перехреста безодньою прірвою, яка поглинала його силу. Двома велетенськими мідними глеками, прив’язаними до тичини, набирав з нього воду й носив угору під айву, оливки, груші та сливи. Вони зеленіли, Лаврінова та кількох інших невільників снага потроху переходила в них. Здебільшого працювали вночі та досвітками, коли в саду не було нікого. Вдень чистили рівчак, лупали камінь — зводили стіну од північного, й без того майже неприступного, боку.

Й раптом усе перемінилося.

Цвіли черешні, ще ніколи не закипали так білопінно, здавалося, вони почували, що їм судилася погибель. Мабуть, уперше ага Сулейман Кегай не насолоджувався тим запахом. Сидів у селямлику [6], за півтора місяця жодного разу не вийшов у сад. Що він там робив, чим струював час — ніхто достеменно не знав. Казали, що ага замкнувся із зайшлим дервішем — заплатив тому великі гроші, й спалювали удвох вишневий цвіт, плавили і лили у воду срібло — виворожували азі щаснішу долю.

Прогнаний з покоїв слуга — кальянщик розгадував візирове усамітнення простіше: ага топить не срібло у воді, а свою біду в горілці, й то не в ракії, а у вогненній козацькій, він — бо мав до неї потаємну пристрасть ще й раніше.

Все то були здогади, напевне знали одне: ага Сулейман Кегай попав у велику немилість. Він уже не був візиром і радником високої куббе — алти, з дня на день чекали, що за ним прийде асесбаші [7] з алебардщиками й поведе до Старого Платана. Тисячолітнє дерево вже не родить горіхів, на нього вішають голови скараних високих сановників. Сулейман Кегай і сам не сподівався іншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому візиру на погром козацької Січі, навпаки — погромлено яничар і татарську орду. Нікчемний хан випустив перемогу з рук. Уже був за крок од неї. Ага пам’ятав, яка несамовита радість охопила султана й двір, коли з козацьких степів прискакали гінці з вістю, що замислене збувається. Запорукою того була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий козак. Дівчину й козака султан подарував азі Кегаю. Вона мала стати двадцять сьомою наложницею візира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу — доглядати сад. Великий візир подарував азі чорного арабського коня з сідлом, обсипаним коштовним камінням і перлами.

Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то при дворі забули про нього, чи вирішили ще й покатувати чеканням. Аллах послав людині одне з найбільших випробувань — чекання. Воно є солодке, коли йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звістки, нудне й дратівливе — вищого уряду, тривожне — невідомості, страшне — кари. Це дні й ночі, а часом і роки, коли кров засихає в самісінькому серці. Сулейман Кегай молив Аллаха, щоб він забрав його ім’я з пам’яті султана і великого візира.

Звичайно, нинішнє життя, надто після бурхливого, сповненого діяння крутежу при дворі, було життям хробака. Але ж ліпше бути навіть хробаком, ніж чорною землею. Сулейман Кегай зсохся й почорнів. І став вельми схожий на кажана. Втягнута в гострі плечі голова, довгі руки, а ще ж стесаний назад лоб, високі, гострі надбрівні дуги й маленькі очиці у глибоких вирвах, що дивилися насторожено й злякано… І життя вів кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночі тинявся по галереях і покоях, тулився лобом до заґратованих вікон і подовгу дивився на зорі, що світили комусь іншому.