Яса. Том 2, стр. 48
III
Увечері загорілися одразу дві стодоли і клуня. Одна стодола — ціла, в ній був складений ячмінь, друга, у якій лежав овес, не викінчена до верху. Клуня ж була напівпорожня, в засторонку лежало трохи торішньої соломи, ось у ній найдужче й розгулялося полум’я. Воно гоготіло й вило, підхоплені вітром палаючі кулі злітали високо в небо, їх відносило в поле, в сторону лісу. Пощастило панові, казали люди, які спостерігали пожежу з села, що вітер з поля.
На пожежі металися дворові, гайдуки, накривали мокрими ряднами звернені до пожежі дахи конюшні та ще одної клуні. Спробували гасити й стодоли — нічого не вийшло. Там було справжнє пекло. Здавалося, полум’я лиже темні важкі хмари, його відсвіти лягли на річку, й вода в ній набралася червоної барви.
Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потім оддав коня, став біля огорожі саду й звідти погукував на двірню. Одначе він тільки заважав, справжній лад усьому давав Лизько, йому допомагав економ. Вони розташували людей ланцюжком, ті подавали відрами воду од криниці, якою поливали стайні та комори, інші ловили розжарені віхті соломи й затоптували їх, ще інші баграми відтягували вбік палаюче колоддя з клуні, верх якої незабаром упав, піднявши високо полум’я, від чого всі поточилися назад, а пан затулив обличчя долонею. Але не тільки пожежу гасили гайдуки. Вони гасали по чорному дворищу та в парку, шукаючи палія. Бо один гайдук на самому початку сказав, що бачив, як хтось побіг од стодол до саду. Не в поле, звідки міг перебігти в ліс, а до саду. Тепер кілька гайдуків стерегли дорогу в поле, інші металися по саду. Вони перегукувалися, присвічували смолоскипами під кущі, заглядали в кожне дупло, обдивлялися кожне дерево.
Філон лежав під кущем жостеру, зіщулившись у грудочку, підібгавши ноги. Серце гупало йому в грудях, губи здерев’яніли, він молив Бога, щоб його не помітили. Стодоли і клуні підпалив він. І побіг до саду, якась невідома, всевладна сила вела його туди, він хотів добачити пожежу зблизька, побачити пана, його переляк, його лють і безсилля. Він розумів, на яку небезпеку наражає себе, але не міг нічого з собою вдіяти. Він не продумав шляхів утечі, можливо, сподіваючись на оте «якось воно буде», його мозок, все його єство заполонили гнів і почуття помсти. Він був страшний, коли підпалював стодоли і коли вилами розносив у всі кінці вогонь. Тоді він увесь був тільки з помсти. А тепер — ще й зі страху. Неначе постріли, ляскали голоси гайдуків, хисткі вогні блукали по саду, розшукуючи його. І зараз Філон думав тільки про те, як йому врятуватися. Можна було пробратися до річки й залізти в очерет, але ж він заклякне, та й знайдуть там його. А плисти через річку не можна, вона вся світиться, неначе в ній тече не вода, а живе срібло. І тоді подумав, що єдиний шлях до втечі — біля самого палацу, де найменше сподіваються його здибати. Й коли кілька смолоскипів віддаленіли до річки, він увесь напружився й метнувся до палацу. Пролазив попід кущами, прикипав до дерев, майже вростаючи в шорстку кору дубів та кленів. В одному місці його хитнула спокуса — залізти у велетенське дупло в стовбурі липи, переборов її, присів у куточку між будинком та ґанковими сходами. Дихав важко, в грудях йому клекотіло, в горлі булькало. Ловив кожен шелест, кожен шурхіт, кожен шепіт. Тихо! Тільки там, за будинком, лунають голоси й потріскує могутнє кострище. На мить у серці спалахнула радість — він таки помстився, налякав пана. Шкода, що вітер перемінився. Знову прислухався, відіпхнувся спиною од стіни, легким скоком помчав далі. Обминув клумбу, переступив низенький, до колін, штахетник, завернув за ріг і ледве не наштовхнувся на постать, що стояла спиною до нього. Вона була освітлена тільки спереду й мовби вирізьблювалася на тлі заграви. Він скоріше збагнув серцем, аніж впізнав, хто це. Все єство його затремтіло, щось страшне знялося в ньому гарячою хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що він побачив, вжахнуло його. Освітлена заграваю, Філонова постать в саду була непомірно велика й страшна. Вона була мов гора. Пан Казимир закляк, рот йому перекосило, й останнє, що він побачив, були зубці вил — трійчаків, які зметнулися звідкілясь знизу.
Філон висмикнув вила, ще не до кінця тямлячи, що сталося. Сталося страшне, невідворотне, як присуд долі; його горло обпекла ще одна гаряча хвиля, й він захрипів. І в цю мить почув тупіт чиїхось ніг позаду. Майже несамохіть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них затрудило, як гострі трійчаки ще раз ввійшли в щось туге, пругке і вертке. Вила випорснули йому з рук. Він їх не шукав, а дивився на тіло, що корчилося біля його ніг. То був Ян, старший гайдук пана Казимира. Він кілька разів тріпнувся, перевернувся з плеча на спину, вимахнув рукою з розчепіреними пальцями. Його рука здригалася в повітрі, кудись показувала, і Філон на мить кинув погляд у той бік. І враз до його вух долинуло якесь булькотіння, якесь шамрання, що склалося в кілька слів.
— Нащо… ти… його. Я… мав… сам…
Філон не збагнув Янових слів. Та й не міг далі залишатися тут, він зігнувся й попід парканом подерся крізь кущі малини.
Розділ двадцять п’ятий
Лишивши ті дві сулії, я вдарився по дорозі в східну сторону й ішов увесь день, намагаючись якомога далі відійти від страшного місця. Я дуже зголоднів, за цілий день у мене в роті не було й ріски, і тут трапилася мені багата слобода в зелених вербах і садках вишневих та сливових, з новою церквою, і трапився гурт школярів, які стояли біля тесових воріт і співали господареві хвалу. У деяких наших селах господарі платять учителям невеликий чинш за те, що ті навчають дітей, у деяких господарі по черзі годують школярів. Я став позад гурту, заспівав і собі, і на мій дискант звернув увагу господар цього багатого дому, а що був він церковним старостою, то одразу по вечері повів до попа. Ми втрапили до батюшки на кінець вечірньої молитви, я також опустився на коліна і прочитав молитву, далі отець Ферапонт — так його звали — підвівся. Я прийняв ослінчика молільного й допоміг йому вийти на ґанок, бо саме там він захотів розмовляти зі мною, а був дуже старий. На ґанку було затишно, його обвив дикий виноград, і стояли там також в горшках винесені з хати на літо квіти. Коли ми бачимо дуже стару людину, то нам одразу здається, що й розум у неї зістарений, ще й чомусь маємо всіх старих за глухих, то починаємо кричати. Одначе отець Ферапонт виявився людиною надзвичайно світлого розуму і доброї душі, ми з ним довго розмовляли того вечора, і я залишився в селі до неділі, щоб висповідатися в такого доброго та розумного батюшки, бо давно не сповідався. Я розповів йому все: й про томління власної душі, і про тривоги, які ходять у мені, а також про те, що світ мене вабить, а я його не знаю, і не знаю отчого краю, хотів би йому допомогти, та не відаю як, і про життя своє розповів: про старців, про Ориську, про розбійників. Отець Ферапонт відпустив мені гріхи, а вечірньої години повів розмову про ті негаразди в краї, які тривожать мене, про світ, і ваби його, про світло й тьму, і про нас, рабів Божих, які мають жити правдою, шукати стежки прямі, тернами не зарослії. З нами ділив розмову й трапезу церковний староста Онисько Кошарний, ми сиділи за вкопаним у землю столиком на лавицях, у чашках парував чай, запарений липовим цвітом, і стояла миска з медом у вощині, й пахло спілими грушами та материнкою. За велінням отця Ферапонта челядниця виставила також карафку з вином та маленькі чарочки, але до них ніхто не доторкнувся.
Я не п’ю, батюшка також, а староста сказав, що вживає щось міцніше й більшими чарками.
— Вір у Бога. В людей не вір, серед них правди немає, — сказав Кошарний, похукавши на полив’яну чашку з чаєм.
— Але живемо серед людей… — м’яко заперечив я.
Кошарний шапкою витер піт на обличчі, прилизав рукою густого, ледь тронутого сивиною, стриженого в кружок чуба.
— Серед людей… Які то люди? Остервився народ.